«Великий голод – вічний гріх»

Під такою назвою минулої п’ятниці в Немовицькій публічній бібліотеці відбулася година-реквієм. Завідувач книгозбірнею Любов Жук розпочала її з інтерактивної бесіди з школярами місцевого закладу освіти.

Поцікавилась, чи мають вони вдома що їсти, й що вони знають про голодомор 1932-1933 років. Діти розповіли те, про що дізнались від старших наставників – учителів. А потім переглянули відеоролики про жахливе літо 1933.

«Не було тоді ні війни, ні потопу, ні моровиці. А тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, і дітей, і ненароджених у лонах матерів» – таким епіграфом розпочала вступну статтю «Духовна руїна» до книги-меморіалу «Голод-33» журналіст Лідія Коваленко, їх і процитувала ведуча присутнім на заході.

У світі не зафіксовано такого голоду, як той, що випав на долю народу найродючішої та найблагодатнішої землі. 3,9 мільйона зморених безхліб’ям людей  України – ось наслідки цієї трагедії. Їм – неоплаканим, не відспіваним, похованим у спільних могильниках без труни й молитви, позбавленим могили й шани – присвятили день пам’яті та скорботи.

Гірка та пекуча оця правда. Але це історія мого народу. І про неї мусять знати діти, онуки, правнуки. Весь світ. А істина така: голодомор забрав мільйони людей. У той страшний час безкровної війни щодня помирало 25 тисяч наших співвітчизників, щогодини –  1000, щохвилини – 17. В Україні було 55 тисяч сіл, і в кожному населеному пункті вимирали діти.

Мамо, мамо, я скоро помру

Не рятуй мене, не треба

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

Бо не пустить вас Бозя до неба.

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, нене!

Покладіть біля вишні в садочку мене

І лягайте самі біля мене.

Забринить та вишня весняної ночі,

Накриватиме цвітом наші чола й уста,

І росою вмиватиме очі.

молива за безвинно убієнних
Фото Віктора РУДНІКА

Учасники скорботного заходу, затамувавши подих, слухали Любов Жук:

– Падали сім’ями. Уже не було кому мертвих хоронити. А над деякими сільрадами вивішували чорний прапор, це означало що в селі не залишилось жодної живої душі. Згасали цілі села. Небачених розмірів голод набув на півдні й у центрі України. Панували страшний терор, пекло. Люди вимирали, як мухи. Не було ні могил, ні хрестів. Мертвих або напівживих присипали десь на пустирях. Ще живі самі копали собі могилу. Не ридали ні вдови, ні діти.

То була мученицька смерть, спланована сталінським режимом. Люди гинули від фізичного виснаження, вбивств, отруєння, самогубств. Ольга Жук, жителька Романівки, родом із Київщини, повідала: «Люди в пошуках їжі вмирали на дорогах. Хоронили по 5-6 чоловік в одній могилі без труни».

Західну Україну Бог оберіг від голодомору 1932-1933 років. Тут більше пам’ятають голод і політичні репресії над народом у 1947-ому. Але й у нас на Сарненщині живуть свідки того страшного лихоліття. Про пережите ними, почуте від батьків і старших, братів і сестер вони розповідають дітям, онукам, родичам, знайомим.

Ведуча разом із дітьми прочитала молитву, в якій просили Господа пом’янути душі дітей, які загинули за Віру, Пам’ять, Свободу і Незалежність Батьківщини, вбитих голодоморами чи замордованих у катівнях, чиї кістки поховані чи спалені:

– Їх імена Ти знаєш, Господи. Прости їм провини їх вільні й невільні, як і ми прощаємо винуватцям нашим. Упокой, Боже, їхні душі в раю, де праведні відпочивають від труднощів життя цього. Збережи, Господи, пам’ять про них на віки вічні, а ми збережемо її в серцях наших.

Пом’янули їх хвилиною мовчання й запалили свічки.

Насамкінець Любов Жук попросила дітей засвітити свічечки й наступного дня, аби душі їх ровесників пораділи, що їх пам’ятають у цьому світі.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz