Низький уклін вам, дорогі захисники!

Вже минула 22 річниця Збройних сил України. Це свято чоловіків, юнаків, які відслужили в армії, і тих, хто до цього готується. А для деяких нинішніх мобілізованих воїнів воно подвійне, оскільки більшість із них виконують військовий обов’язок, принаймні, вдруге.

Різниця в тому, що нині все інакше, бо в країні війна.

Володимир БУЛАВА, як і більшість однолітків, колись відслужив у лавах тодішньої Радянської армії в Тульській області. Демобілізувався з посади заступника командира взводу й був упевнений, що цими двома роками закінчаться військові сторінки його життя. Навіть подумати не міг, що через стільки років доведеться брати в руки зброю, дещо пригадувати, по суті, по-новому вчитися обороняти рідну державу, доводити їй свою відданість.

Чесно кажучи, нелегко було вмовити скромного Володимира поспілкуватися й розповісти про його антитерористичні будні на сході країни. У відповідь чула, що нічого особливого в його перебуванні там немає. Проте переконала, що всі чоловіки, задіяні в боротьбі з окупантами та найманцями, варті визнання. І ось що повідав Володимир Булава, командир взводу забезпечення 59 окремої механізованої піхотної бригади, розташованої неподалік Артемівська.

Володя з родиною мешкає в райцентрі. Багато років трудиться начальником варти на станції Сарни. З дружиною Іриною виховали двох дітей: доньку, яка вже має власну родину, й сина. Жили, як і більшість українців, у спокійному розміреному ритмі. Але від початку стрімкого розвитку тривожних подій на Майдані його все більше бентежила й насторожувала ситуація в країні. Тож коли оголосили мобілізацію, розумів, що настане час знову стати в ряди військовиків, і був готовий до цього.

Черга поповнити солдатську шеренгу до нього дійшла в березні цьогоріч. Спочатку Володя зі ще багатьма сарненцями потрапили в навчальний центр у село Дівички Переяслав-Хмельницького району. Порівнюючи строкову службу з перебуванням у Дівичках, першу назвав дитячими забавками. Бо тепер його вчили вправно стріляти й управлятися з різнокаліберною зброєю, а залишав учебку командиром самохідного протитанкового комплексу «Штурм-С».

Далі шлях Володі Булави проліг у місто Гайсин Вінницької області. Звідти поліщуків розкидали кого куди, а він у складі 59 окремої механізованої піхотної бригади опинився під Артемівськом. Згідно з Мінськими угодами, з побратимами та крупнокаліберною технікою стоять не на першій, а третій лінії оборони, але в повній готовності в будь-яку мить прибути на передову, де наразі в окопах перебувають солдати з автоматами й мінометами, що дозволені тими ж мінськими домовленостями.

В обов’язки Володимира, як командира взводу забезпечення, входить вчасно й у повному обсязі доставляти українським воякам зброю, техніку, амуніцію, провізію, медикаменти, тобто все, чого потребують. Про солдатські будні не вважав за потрібне говорити, бо вважає, зараз найтяжче тим хлопцям, які на передовій. Одно слово, дуже вже затяглася ця антитерористична операція. Та нічого не вдієш, вояки змушені виконувати накази, зрештою, те й роблять, сподіваючись на мирний, без провокацій і стрілянини, завтрашній день. Трохи бентежить, що наближається зима, але їм не звикати.

Надовго, каже, запам’ятаються населені пункти на сході: розбомблені й розстріляні хати й присадибні ділянки, розруха… Там же будували майбутнє родини, а що тепер?.. Обіцянки відновити будівлі так ніхто й не виконує. Хоча, попри військові дії, люди по можливості продовжують там жити й працювати. Місцеві кажуть так: ті, хто мав постійне та добротне житло, роботу, одно слово, жив достойно, і в цих умовах намагаються виживати, а хто очікував манни небесної, при цьому нічого не зробивши, кинувся до окупантів із надією легкої наживи, довівши до такого стану країну. До речі, багато перебіжчиків уже також переосмислили свої дії та хочуть повернутися на підконтрольну Україні територію. Володимир зауважив, що й досі там є як прихильники, так і противники країни. Та впевнений, з часом усе налагодиться, бо як же інакше?

DSC_7082
Фото Едуарда КОЛЯДИЧА

Цими днями Володимир Булава приїхав у нетривалу відпустку, що закінчується наступного тижня. Щасливий, бо приїзд співпав із народженням першого внука, якого подарувала батькам донька. Тож, хоч і недовго, та все ж встигне натішитися маленькою кровинкою. І тільки дружина Ірина не хоче думати про день, коли знову доведеться проджати чоловіка в зону АТО й чекати повернення.

Якщо добре подумати, то російсько-українська війна ніколи й не припинялася впродовж століть, тільки набирала різних форм. Нині – гаряча фаза збройного конфлікту, який можуть заморозити, і тоді війна триватиме ще довго. Вояки Збройних сил України, у їх числі й Володимир, та й усі свідомі українці вірять у перемогу. Залишається тільки в особі Володимира Булави привітати всіх чоловіків, які присвятили себе захисту Вітчизни, зі святом і побажати здоров’я, терпіння, миру й тільки миру!

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz