Як, вулице, назвати тебе краще? Скажи, що буде в імені твоїм…

Скільки ж тих перейменувань і присвоєнь імен новим вулицям відбулося за історію Сарн, інших населених пунктів? Бо ж кожен новий режим не обходився без цього. Люди старшого покоління пам’ятають ще царські назви.

І досі немало їх збереглося в людській пам’яті. Тож повернули, скажімо, головній вулиці райцентру назву Широкої. Бо чи то носила вона імена польського державного діяча або радянського вождя чи німецького або Проспекту миру, а люди між собою називали її завжди Широкою. Як і зараз на слуху вулиці Грибова (Гоголя), Вишнева (Крилова), Лісна (Бегми), Крива (Ватутіна) й ін. Хоч їх перейменували в одну ніч рішенням міськвиконкому, тобто вузесеньким колом чиновників та активістів міської громади понад 50 років тому.

Поки на сторінках районної газети була вміщена лише публікація Миколи Ламінського. В ній автор категорично проти тільки того, щоб перейменовувати вулиці, що носять імена героїв Другої світової війни. З ним не можна не погодитися. До того ж, є чинним ніким ще не відмінений Закон України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», який забороняє це робити. І тому потрібні додаткове роз’яснення та вивчення цієї правової колізії. Чимало учасників бойових дій Сарн, із якими розмовляв, теж підтримують позицію Миколи Ламінського. До того ж, вони запитують, а як же житиме у віках пам’ять про безсмертний подвиг старших поколінь у боротьбі з нацизмом, про який так гарно вміють говорити у свято Перемоги керівники всіх рівнів на мітингах, якщо імена найяскравіших героїв найстрашнішої війни, схоже, підуть у забуття. До слова, з меморіалу Солдатської слави декілька років тому прибрали вже слова «Слава вам, хоробрі, слава вам, безстрашні». А подивімося чесно, скільки маленько людей, а у нас же 30-тисячне місто, приходять на той же меморіал, скажімо, в дату визволення Сарн, усієї України від німецько-фашистських загарбників або коли держава відзначає Дні партизанської слави, захисника Вітчизни. Не обтяжують себе турботами організатори покладання квітів, щоб запросити на них побільше молоді, представників трудових колективів, громадських організацій, ветеранів війни, праці, аби провести незабутнє виховне та пам’ятне дійство. Щось не так…

Наш край, як відомо, визволяли війська Першого українського фронту під командуванням генерала армії Ватутіна. Хіба можна таке забути? А яка провина ще одного з яскравих творців Великої Перемоги маршала Рокоссовського, у свій час міністра оборони Республіки Польща, з якою в нас такі дружні, добросусідські стосунки. І цей список кандидатів на забуття можна продовжити. Погодьтеся, проблема є. І розв’язати її маємо цивілізовано, мудро та справедливо стосовно кожного героя війни, якого вважали таким упродовж багатьох-багатьох десятків років. Талант і заслуги яких визнав світ і союзники по антигітлерівській коаліції.

Більшість вулиць піввіку тому перейменували відповідно до ідеологічних установок керівної тоді партії, яка, пам’ятаємо, урочисто оголосила, що нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі. Тому й з’явилися на всіх просторах колишнього СРСР вулиці Комуністична, Жовтнева, Радянська, Червона, Комсомольська, Піонерська. Імені вождів міжнародного комуністичного та робітничого рухів, високопосадовців КПРС і держави. Увічнювали пам’ять революціонерів-демократів, письменників, чиї твори вивчали у школах і на яких формували моральний облік будівника комунізму. Нині ж не кожен випускник школи розповість про творчість, скажімо, Некрасова, Чернишевського, Крилова. І будуємо ми капіталістичне суспільство, вільну економіку, що зарекомендувала себе краще за соціалістичну. Подібні вулиці, як у нас, були чи залишаються ще в сусідніх районах, областях і республіках-сестрах. Вони стали символами минулої комуністичної влади. Чи може так тривати й далі? Мабуть, ні. Хай у Росії, спадкоємниці СРСР, вони залишаються.

А в нас, вважаю, доцільно нині чи в зовсім недалекому майбутньому зробити повну інвентаризацію усіх-усіх вулиць, а не обмежитися лише тими, що підпадають під закон про декомунізацію. Щоб кожна назва чітко характеризувала належність міста до української незалежної демократичної держави, увічнювала пам’ять героїв нації, найяскравіших представників української та світової літератури, культури, науки та мистецтва, знаменитих і заслужених земляків, історичні та неповторні назви з історії та географії нашої землі.

Тішуся, що в райцентрі немає вулиці Соборної чи Незалежності, як це вже є, здається, в кожному районному чи обласному центрі або столиці. Натомість, є чи буде Широка, Крива, Залізнична, Привокзальна, Шарпака, площа Центральна, яких не чути в більшості сусідів.

Є багато подій, котрі маємо увічнити. Чому б, приміром, не змінити назву вулиці Жовтнева на Жертв голокосту чи дату повстання в’язнів єврейського гетто або ж на ім’я керівників-бунтівників Тендора та Йозефа Гендельманів. Вони під час повстання у серпні 1942 року рятувалися від вірної загибелі саме цією вулицею, біля костелу та школи, хоч їм у спини стріляли німці та місцеві поліцаї. Це було б увічнення пам’яті про страшну сторінку нашої історії, військовий злочин нацизму, велику трагедію представників єврейської національності та циган, коли за три дні загинуло за різними оцінками від 13 до 18 тисяч мирних громадян Сарн і сусідніх районів області.

Поки не підтримую пропозицію про зміну вулиці Червоноармійської на Костельну. Хіба нам не потрібна вулиця Армійська, Військова, Захисників Вітчизни чи Збройних сил України або ж Військовиків чи Козацька. Історично це завжди була вулиця, що вела до військового містечка.

Можливо, не до кінця продумана пропозиція міськвиконкому, який підтримує перейменування вулиці Олега Кошового на Героїв Небесної сотні. Вулиця ця вузесенька, коротесенька, непомітна, малонаселена, не досить приваблива та благоустроєна й т.д. Хіба це звеличення подвигу учасників Революції Гідності? Скоріше – навпаки… Для цього підійшла б і Суворова, Бєлгородська, хоча вже маємо Парк Героїв Майдану, можна там створити меморіал або ж дати цю назву центральній алеї вулиці Широка.

Підтримую тих, хто рекомендує повернути частині вулиць старі назви. Моє дитинство, приміром, минуло на Грибовій (Гоголя), Липовій (Ломоносова), Яблуневій (Федорова), Грушевій (Чернишевського). Якщо вже перейменовувати вулицю Василя Бегми – першого секретаря обкому партії та командира обласного штабу партизанських об’єднань і з’єднань, то на вулицю Лісну, яку так називали ще при царі, і поляки та німці, здається, не чіпали.

Одну з вулиць покійний Володимр Лєснічук (талановитий журналіст, історик і краєзнавець) пропонував назвати іменем українського патріота, уродженця Полтавщини, а також нашого земляка Федора Мініна. Він після армії в 1940-1941 рр. працював у Сарнах, пішов добровольцем на фронт і став єдиним із усіх мобілізованих із Сарн, хто повернувся з війни Героєм Радянського Союзу. Цієї найвищої відзнаки він удостоєний за свій подвиг при штурмі столиці Австрії Відня, коли врятував від руйнації Імперський міст через Дунай. Районна громадська організація «Наше місто», Сарненська асоціація вільних журналістів і районна рада Організації ветеранів України у квітні 2013 року зверталися до міського голови з проханням встановити меморіальну дошку й отримали від нього звичайнісіньку відписку. Згадане звернення було розглянуте на засіданні постійної комісії міської ради з питань освіти, охорони здоров’я та соціально-культурної політики й духовності та не отримало позитивного висновку комісії. Оскільки не набрало необхідної кількості голосів. Та й звідки їм набратися, тим голосам, якщо проти встановлення пам’ятної дошки проголосувала лише голова комісії, один з її членів утримався, троє – «за», двоє ж були відсутні… До слова, зверталися до голови ради, а не комісії. А вона мала б зібратися в повному складі й прийняти конкретне рішення, а не таке безпорадне й безпомічне. Багато є запитань в тому числі стосовно самої процедури розгляду подібних заяв. Можливо, незабаром таки з’явиться в нас вулиця Федора Мініна, якщо справді хочемо увічнити безприкладний подвиг представників вогненного покоління.

У Костополі є вулиця Сарненська, мабуть, і нам треба бути чемними й мати Костопільську, Дубровицьку… Не зовсім збагну, чим виправдано, що маємо у Сарнах вулицю Сарненську на болоті.

Чомусь ми, християни, не називаємо вулиці іменами святих, а це ж у традиціях українського народу, принаймні, за часів незалежності. Тому «просяться» вулиці з такими, прміром, назвами: Петро-Павлівська, Свято-Покровська, Свято-Троїцька, Михайлівська, Георгіївська, Ольшанської, єдиної святої з нашого краю.

Мабуть, варто увічнити мікрорайони «Доротицький»,  «Село Сарни», «Сахалін», «Ковельський» та інші. Хотів було запропонувати й «Центральний», але скільки себе пам’ятаю, і зараз постійно чую, як люди, їдучи та йдучи в центр, кажуть чи то по телефону, чи під час зустрічей, що направляються «у город»? Тож і мікрорайон має називатися «Город». Хоч це не категорично. Гарною була б і вулиця Доротицька.

Жителі мікрорайону «Дослідна станція» увічнили пам’ять першого директора станції, назвавши його іменем новоутворену вулицю. Є в нас, чи будуть, вулиці Ярослава Губені, Степана Сороки, гострословів Григорія Шарпака, Леоніда Куліша-Зіньківа. Могли б подумати й увічнити в назвах вулиць наших земляків, талановитих керівників, безстрашних воїнів та офіцерів Другої світової війни, порядних громадян, наших моральних авторитетів Павла Ратича, Андрія Нестеровича, Сергія Осокора, Георгія Доценка, Дмитра Єгорова, почесного громадянина Сарн Георгія Кирпи, Віталія Антонюка, Івана Зіненка, Василя Шкудора. А також священиків першої половини ХХ століття Георгія Палія, Миколи Дружиловського, Олександра Кухарського, вбитого німцем за відмову прийняти їх віру, Миколи Волкова, знаменитих медиків Тощевикова, Малиновського, Бенеша, розстріляного німцями… З висоти часу та справ, що вони залишили, краще видно їх заслуги перед людьми, яскравішим виглядає їх життя, гідне наслідування й поваги.

І останнє. Назви часто самі приходять з низів від людей, а не з кабінетів. Не треба особливо мудрувати. Хоч розуму докласти варто. Найідеальніша назва, коли не важко здогадатися, де ця вулиця розташована. Приміром, Варшавську не будемо шукати при виїзді на Білорусь, бо ж вона на трасі Київ-Ковель. А Набережну знайдемо на березі Случа… Це що стосується географічних назв та, можливо, історичних подій. Хочу провести деяку аналогію. Оце створили у 70 роки минулого століття управління експлуатації осушувальних систем. Перейменовували його декілька разів. Нині воно управління водного господарства. Та всі, мабуть, знають його як «мокру контору». І буде, схоже, ця назва в народі вічно… Назвати б і нам вулиці такими іменами, щоб і через 50 років, і 100 їх ні в кого не було бажання перейменовувати.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz