Повернення після 65 років гіркої відсутності

Часто реальний світ навколо 2не такий, як бачимо. І нас дещо мучить це, ледь вловиме, передчуття, що за завісою явного є ще щось. Яке воно? Прекрасне, а може, моторошне й відлякуюче? Ось так можемо прожити життя й не дізнатися цього. Або ж узагалі загасити, затоптати іскру передчуття.

Але нам пощастило. Адже завдяки сміливій та енергійній особі, яка ще дитиною пройшла крізь нелюдські випробовування, зазирнемо за химерну завісу сучасності Сарненщини. І, можливо, зроблю такі необхідні в цей непростий для Батьківщини час висновки.

Отож, знайомтеся: Сіма ШИР СОФЕР. 83-річна пані колись народилася в селі Рудня-Карпилівська, останні 65 літ живе в США, штат Вашингтон. Усе її життя – гіркий урок життєлюбства, а нещодавній візит, про який повідаю, об’єднав багатьох сарненців і неначе оживив історію. Зрештою, про все по порядку.

Пані Сіма – одна з-поміж тисяч в’язнів Сарненського гетто, якій в числі декількох щасливчиків удалося вирватися з того пекла й вижити. В часи Другої світової війни, як відомо, гетто займало центральну частину Сарн і там, за різними оцінками, примусово утримували від 13 до 18 тисяч людей, яких оголосили ворогами нацистського режиму. Упродовж 26-28 серпня 1942 року практично всіх до єдиного вбили, відбувалося це поруч із єврейським кладовищем у райцентрі.

 

Досі пам’ятає звуки кулеметів

У 70-ті роки минулого століття цвинтар частково перенесли самі родичі померлих, а на його місці та зруйнованого польського невдовзі побудували спорткомплекс «Мрія». Місця масових захоронень наразі перебувають трохи далі – в лісі, поруч із військовою частиною. Зі слів Сіми Шир Софер, вона досі пам’ятає звуки кулеметів, що в ті дні сікли там без упину, й велика кількість мертвих тіл вкривала поліську землю, заливаючи кров’ю величезні могили-рови. Проте згадала й одного німецького солдата, який навмисне стріляв угору…

Нещодавно доля звела з Сімою в Сарнах. Жінка приїхала, щоб знову побачити рідні й дорогі серцю місця, відвідати батьківський двір у Рудні-Карпилівській і, як зазначила: «Відчути, що все це відбулося зі мною, а я жива й знову тут, незважаючи ні на що!».

Цю подорож організував її друг-американець, який працює в Німеччині й цікавиться історією та культурою слов’янських народів. Мої контакти знайшов на веб-сторінці про Сарненщину, де є адреса електронної пошти для листування. Ще в лютому прийшов лист із проханням допомогти організувати приїзд пані Сіми. Відтоді залучив до цієї місії багатьох жителів Сарн, Карпилівки й Рудні-Карпилівської. І вже 16 серпня ц.р. Сіма Шир Софер разом із двома племінниками (дітьми сестри Броні) та ще двома друзями приїхала на декілька днів на свою Батьківщину.

Спершу відвідали Сарненський історико-краєзнавчий музей, де Людмила Стоян люб’язно провела екскурсію для далеких і почесних гостей. Спільно з представником єврейської громади Сарн Юрієм Фішманом обійшли територію колишнього гетто.

Сіма хотіла знайти будинок, в котрий їх заселили, добре пам’ятала, що стояв поруч із залізницею. Згадала, як протискалася через загорожу з колючого дроту, перетинала колії та жебракувала в християнських сім’ях на тому боці міста. Їй це вдавалося, бо, як сама наголосила, «була не схожа на єврейку». Але з різних причин, часто через несприйняття, нерозуміння чужої мови та звичаїв, багато поліщуків не любили євреїв, а з приходом нацистів боялися допомагати їм. Дехто навіть навмисне здавав фашистам на вірну смерть людей іншої віри… За словами Сіми, така доля спіткала всіх її родичів, яких викрили й убили на місці масового розстрілу. На щастя, світ не без добрих людей. Тож сарненці приносили дещо поїсти в’язням гетто, допомагали, чим могли. Жінка згадала, як із іншими дітьми простягала руки через колючий дріт, щоб узяти рятувальні пакунки з харчами й одягом.

Після цього Юрій Фішман повів усіх через трагічну в ті роки колію, на «той бік», щоб побувати на місцях розстрілу й захоронення. Дорогою до цвинтаря пані Сіма часто зупинялася, щоб описати той чи інший випадок. Її ж племінники згадували розповіді мами Броні (на два роки старшої від Сіми). Згідно з наявною картиною, яку вивчали двоє друзів Сіми, знайшли, де було єврейське кладовище, а недалеко – місце утримання невільників перед розстрілами.

Уже за стадіоном прошкували лісовою стежкою до пам’ятників на місці масового розстрілу. За п’ять хвилин вийшли до першого, що відразу біля кордону військової частини. «Це що? Жарт?!», – розпачливо вигукнула племінниця Сіми, щойно побачивши огорожу із щільного колючого дроту в декількох метрах від пам’ятника.

Почесні гості виконали ритуальне вшанування пам’яті вбитих: поклали камінці, поправили вінки й помолилися. А в очах бриніли гіркі сльози. І рушили далі. Наступний пам’ятний знак – плита на згадку про невинно вбитих, на якій написи українською та івритом. Гостям не сказали, що саме захоронення зрівняли з землею й розміщення воно на території військової частини, а пам’ятний знак змусили поставити за її межі… Біля огородженого третього пам’ятника приїжджі гості теж помолилися та вшанували розстріляних. Поверталися до авто не поспішаючи, йдучи повз стадіон, де хлопці грали у футбол. І знову на думку спало, що на цьому місці колись були священні місця – кладовища…

За вечерею Сіма Шир Софер розповіла про незабутні подорожі Америкою:

– Не знала, для чого вижила, як тоді в Сарнах могло таке страшне лихо статися? І головне – як жити далі? – зізналася заокеанська гостя. – Але я щаслива.

Розповіла, що вже 35 років разом із другом живуть у цивільному шлюбі, й вона цілком задоволена життям. Повідала, як брала з собою в католицький костел на Різдво Броню, щоб згадали дитинство: запахи, спів, декорації, що колись бачила в православній церкві в Карпилівці, звідки родом її мама й багато родичів. А сестра не розуміла її наполягань. Розмову пані Сіма підсумувала такими словами: «Я не розумію людей, які кажуть, що їм нині погано. В них є життя, що ще потрібно?».

 

Карпилівка – благодатна місцина

Наступного дня гості відвідали навчальний заклад, музей історії села, Будинок культури та церкву в Карпилівці. У школі найперше племінників Сіми зацікавив тюль на вікнах, акцентувавши, що виглядає дуже затишно й по-домашньому. «У нас такого вже немає, – казали, – нам про це розповідала мама». Директор Володимир Галушко люб’язно показав заклад, спілкуючись із гостями англійською, яку викладає її. Опісля була екскурсія в музей історії села, що провела його завідувач. Серед експонатів Сіма впізнала заржавілий ствол автомата часів Другої світової війни, бо саме такий мала сестра Броня, коли була партизанкою у відомому загоні Пайкова поблизу Карасина.

Залишивши стіни навчального закладу, Сіма зауважила, що їй тут легко й приємно, що Карпилівка – благодатне місце для життя. Жінку цікавило соціальне становище поліщуків, їх стан здоров’я, зокрема чи працюють у нас психіатри, чи є проблема з алкоголізмом і наркоманією. Якомога м’якше відповів, що в нас вистачає і п’яниць, і наркоманів…

Колись навпроти школи розташовувалося подвір’я матері Сіми – Леї Борко. Будинок наразі не зберігся, а на його місці, між дитсадком і Будинком культури, зараз пустир. Утім, добре роздивившись, вона впізнала цю місцину: через дорогу від двору було велике болото, яке пізніше засипали. Нині там стоїть школа. Праворуч від закладу культури й навпроти є декілька дуже давніх дерев’яних будиночків. Деякі з них – будівлі єврейських сімейств.

– Так, я пригадую, – Сіма вказала на стару хатину. – У тій хаті жили мої кузени!

Коли готували візит Сіми, її товариш надіслав мені частину книги про Сарни англійською мовою «Єврейське населення села Карпилівка», де згадані прізвища сімей Мендель, Борко, імена Єнтель, Хава, Давид та ін. Звичайно ж, більшості з тих будинків уже немає, але місця їх розташування й досі називають по-вуличному, прізвищами чи іменами колишніх жильців: «коло Менделя», «коло Єнтеля» й ін.

Після цього Катерина Жилка запросила далеких гостей у Будинок культури, який очолює, де їх вразили натуральні матеріали в облаштуванні інтер’єру. Вони акцентували, що дерев’яна підлога в США – це розкіш, і надто дорого коштує, тож замінюють дешевшим пластиком, пресованою плиткою й ін. На згадку директорка подарувала Сімі полотняну сорочку, чим її дуже зворушила.

Ввечері у Свято-Миколаївському храмі Карпилівки гостей чекав отець Микола. З церквою пані Сіму пов’язують сильні спогади. Старожили села теж досі пам’ятають ту страшну подію.

…Одного дня всіх жителів зігнали в церкву нацисти та їх прибічники (частина з них – сарненці, які йшли на цю «роботу» добровільно). За найменшої спроби будь-кого опору, незалежно від віри, людей розстрілювали просто на вулиці чи в будинках. Того дня, як часто це бувало, Сіма жебракувала в селі. Окупанти застали її в чиїйсь хаті й із усіма завели в заміновану церкву. Тоді нацисти за втрати фашистів у бою з партизанами поруч із поселенням, влаштували акцію відплати, бо вважали, що всі карпилівці підтримують їх, хоча цьому не було підтвердження. «Якщо мій Бог мені не допомагає, буду молитися їхньому, може, Він поможе», – думала мала дівчинка, молячись перед іконою Пречистої. У церкві було дуже тісно. Аж тут хтось повідомив ворогові, що серед них є єврейка. Нацисти вимагали видати її. На що, за словами Сіми, староста святині Михайло Щевич («Плєшканув», по-вуличному) сказав, що там тільки православні, а їх чомусь хочуть убити. Односельцям наголосив, що якщо вже до того йде, то загинуть усі разом – нікого не викажуть. Виходить, зазначила Сіма, саме ця людина тоді її врятувала…

Після «звільнення» наших земель радянською владою, Михайла Щевича засудили на десять років таборів за те, що був солтисом (старостою села) за часів Польщі. Пізніше при Хрущові реабілітували. Сіма шукала його нащадків, і їй пощастило в школі познайомитися з дружиною його внука Таїсою Андріївною, яка повідала історію життя-буття Михайла Щевича.

На зустріч у храм прийшли також жінки, які під час війни були ще дітьми. Так, Сіма зокрема впізнала Віру Микосянчик, яка розповіла, як неодноразово готувала їсти втікачам і переховувала їх. А Ольга Степанець і Ольга Табаковська були того страшного дня серед полонених у храмі. Була там і моя бабуся, Тетяна Лаврентіївна. Вона багато чого розказав. Зокрема й про те, що якби нацисти не отримали наказ про скасування каральної акції, усе село загинуло б тоді у церкві, залишилося б тільки попелище, навіть пам’яті не було б.

 

Рідні подвір’я, криниця, дорога з сипучим піском

Останнього дня звичайна випадковість допомогла знайти подвір’я, де колись стояв будинок Сіми. Ще в Карпилівці у школі Роман Костік розповів, що його теща з Рудні-Карпилівської та добре пам’ятає батька Сіми та їх сім’ю. Тож вирушили до Віри Мартинюк, яка щиро зраділа гостям й охоче розповіла все, що пам’ятала про ті часи.

…Ще перед війною українці, поляки, євреї, білоруси, росіяни, цигани, одно слово, усі, хто втік від голоду в Радянському Союзі, жили в Поліському краї в мирі й злагоді, не маючи жодних конфліктів. У Клесові функціонували великі каменоломні. Туди працівники ходили через залізничну станцію Страшеве і село Рудня-Карпилівська до міст Сарни й Дубровиця, через давній поштовий тракт Сехи (Томашгород) – Дубровиця. Хата «Шмуліка» (Самуїла, батька Сіми), лісника й торговця, була розташована в центрі села, де сходяться дороги зі Страшева й Карасина. В одній із її частин діяла корчма з магазином. Його дружина пекла випічку, смак якої досі пам’ятає, бо дитиною любила нею ласувати. У корчму часто заходили робітники каменоломень, звичайні подорожні та місцеві жителі, щоб придбати різні товари та продукти. Усе змінилося з приходом фашистів: родину Самуїла виселили в гетто, руднівців забирали на працю в Німеччину. Якось один чоловік відмовився їхати на чужину – повісили на осокорі. Інший селянин наважився переховати дев’ятьох євреїв, хтось доніс – убили разом із євреями.

– Оце дивлюся по телевізору, що коїться на Донбасі, то таке саме було й тут тоді. Геть те саме, – підсумувала Віра Мартинюк.

Сіма уважно слухала цю розповідь, бо розуміє українську мову. На прощання подякувала за гостинність і записала адресу Віри Максимівни, щоб надіслати листівку на Різдво.

 

На завершення таки знайшли місце, де було обійстя родини Сіми. Будинок не зберігся, але вона впізнала його по криниці, дорозі, краєвидам і сипучому піску…

З Рудні-Карпилівської закордонні гості поїхали в Сарни, а ввечері вирушили потягом у Варшаву. Племінниця Сіми наголосила, що для неї з братом ця поїздка – паломництво. Попереду ж на них чекала дорога на Батьківщину батька біля Вільнюса. А Сіма Шир Софер, захоплена поїздкою, твердо запевнила, що обов’язково повернеться сюди знову…

5 4 6  10 9 8

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz