«Краса і сила» Ольги Табор

Кожна людина визначає життєвий шлях сама. Вибирає друзів, професію, хобі. Не можна обрати, хіба що, лише долю. Вона лягає на наші долоні лініями щастя і смутку, горя та радості. Та є й такі, до яких торкається словом. Так народжується талан поета. «Поезія – храм душі людської.

Зайти туди можна лише з чистим серцем, бо коли злукавиш, ти в поезії уже будеш зайвий», – так про цей дивовижний світ каже Ольга ТАБОР, учитель української мови та літератури Стрільської ЗОШ, яка проживає в Любиковичах.

З’явилась на світ Ольга Леонідівна прекрасного зимового свята – у день святого Миколая, можливо, саме тому особливо близькі їй зима та дитяча література. «Дитина для мене, – ділиться поетеса, – то світ, який до кінця збагнути ніколи не вдасться, а малеча дошкільного віку відкрита для нього. Вона чиста, по її життю ще не встигли «пройтися брудними ногами», вона знає лише материнську ласку й тепло. Коли бачу, як дитинка забавляється, так хочеться присвятити їй вірш».

Саме через любов до дітлахів Ольга Табор обрала професію вчителя. Закінчивши Волинський педагогічний інститут ім. Лесі Українки в 1987 році, працювала в с. Черемень Дубровицького району. І цей період залишив глибокий слід у пам’яті поетеси. Їй здавалося, ніби це подорож у часі: там були справжнісінькі воли(!), високі сосни, як у предковічному лісі. Наприкінці двадцятого століття села, здавалося, не торкнулася цивілізація. І Ольга, як колись Сковорода, пізнавала такий несучасний і водночас справжній світ. Сама вона наголошує, що з торбинкою, де лежали зошити, не розлучалася ніколи. Як тоді, так і з переходом у школу с. Стрільськ любов до поезії не зникла. Згадує Ольга Леонідівна, як, ідучи пішки до Любикович, вдивлялась у природу, в пейзажі рідного краю. В одній руці босоніжки, в іншій – маленький клаптик паперу, де залишається вірш, частинка душі…

Загубилось літо в павутинні срібнім,

Закружляло листя у танку осіннім.

Стало плакать небо сивими дощами –

Пролітала осінь нашими краями.

За словами поетеси, що легко пишеться – те легко читається. Сама природа надихає на поетичні рядки, сприяє вільному польоту думок, викликає абсолютну довіру. Вона не висміє, усе зрозуміє. Навіть найперший вірш Ольги Табор «Весняні котики» присвячений дивам природи. На кожному уроці літератури разом із учнями аналізують не лише поезію українських класиків, а й власну, пробуджуючи в дітях любов до навколишнього. Є у творах пані Ольги такі автобіографічні рядки: «Лиш людина вітру не кориться, іде вперед – щоби не зломиться…». Не зломити й встояти, хоч би як сильно били життя й доля головне – не згубити людського «Я». Шукати вихід розумом, а серце підкаже. Як педагог, вона прагне підготувати дітей до життя, навчити писати без помилок, бо, на жаль, жити без помилок навчити не зможе ніхто, окрім самого буття. На кожному уроці прагне осягнути життєві мудрості в образах літературних героїв.

Ольга Табор мама трьох дітей, виховання яких не довірила нікому. У декретній відпустці була десять років, аж поки молодший син пішов у школу. Заради родини та близьких знаходить сили на боротьбу з тяжкою хворобою. Навіть після трагічної загибелі у 2012 році старшого сина Івана не дозволила собі зламатися, занепасти духом. А нині Ольга й усі, хто щиро любив хлопця, відчувають його присутність і підтримку, адже він тепер найближче до Бога. І тому життя Ольги Леонідівни продовжується заради чоловіка Віктора, доньки Тіни та сина Петра, яким вона дуже потрібна.

Багато рядочків присвятила поетеса Богові та молитві, бо ж вони – «жива енергія». Незважаючи ні на що треба вірити – Господь усе чує, Він справедливий. Всевишній із нами на зустрічах із людьми, підтримка яких потрібна саме тоді, коли вони з’являються. Рука допомоги щирого друга, за словами Ольги Леонідівни, це і є прояв Господньої милості й любові. Варто прислухатися до слів учителя, матері та дуже сильної жінки. І хоча Ольга Табор, як і всі творчі особистості, себе поетом не вважає, та її вірші змушують сміятись і плакати, задуматися й озирнутись, а головне, у них можна знайти себе…

Квіти гостинно схилили

Голівки свої до землі.

Ніби до храму просили,

Хто совість сховав у багні.

Ось лине вже Божеє Слово.

Готовий його ти почуть?

Відкрий своє серце для нього,

Про горе ти можеш забуть.

Святе очищає і гоїть

Всі рани душевні твої

І все, що тебе непокоїть,

Забудеш печалі свої.

Вагання відкинь всі на світі,

До храму сміливо ступай

І роки земні непрожиті

Любов’ю до Бога сповняй.Табор Ольга

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz