Село моє рідне

У редакцію «Сарненських новин» надійшов лист, автор якого з великою любов’ю описує село Любиковичі, в якому живе, однак із певних особистих причин не хоче називати своє прізвище, хоча залишив нам усі контакти. Поважаємо його думку й друкуємо послання:

«Виписую вашу газету ще з того часу, коли називалася «Будівник комунізму». Впродовж двох місяців лежала в лікарні. Як принесуть «районку», перечитаю всю – й ніби побуваю в тому населеному пункті, про який пишуть. Тож виникло непереборне бажання написати про Любиковичі, а також лікарню, по фундаменту якої бігала босоніж. Тільки ж старість уже сіла на плечі й розмальовує зморшками. Змушує вклонятися землі за прожиті на ній і пропрацьовані немалі роки. А от лікарняний заклад не піддається перебудовам, не старіє. Стоїть, ніби ховаючись під кронами зелених дерев, захищаючись улітку від спеки, а взимку від хурделиці. Своїми великими голубими вікнами-очима на білих стінах дивиться на дорогу, ніби хоче когось упізнати зі своїх ровесників. Фігурує з гордо піднятою головою, пишається, що тепер його ніхто не  минає – ні пенсіонери, ні матері з дітками, якщо якісь негаразди зі здоров’ям. Вітається з нами   своїми старенькими, акуратно пофарбованими дверцятами, наче запрошує в гості.

Зайшовши всередину, зовсім не скажеш, що лікарня – пенсіонерка, бо виглядає по-сучасному, до блиску вимиті рівні стіни й підлога. У кімнатах акуратно застелені білосніжними простирадлами старенькі ліжка з білими подушками, що позадирали голови й запрошують  відпочити після процедур чи полежати під крапельницею.

Сидимо в черзі на прийом до лікарки, яку називаємо просто Василівна. Вона з любов’ю, вмінням, терпеливістю, душевно й професійно вислухає і старого, і малого, які приходять аж із трьох сіл, дасть кваліфіковані поради. А наші недуги не мають вихідних, тож і в суботу й неділю, святкові дні по телефону турбуємо її, якщо треба, то й уночі прибіжить на допомогу.

Василівна так і колектив свій виховала. Медсестрички ставляться до нас, пенсіонерів, як до малих дітей. Чесно кажучи, в дитинстві заздрила людям у білих халатах, а нині, пройшовши довгий життєвий шлях, зрозуміла, яка то відповідальна  й нелегка робота.

Пенсіонери з дітьми й онуками низько вклоняються Василівні за її невтомну працю. Нехай Бог посилає їй добре здоров’я й довгих років невтомної корисної праці.

Розповім про ще один будинок, що стоїть на початку тієї ж вулиці нашого села. Це сільська контора – висока, з піднятими плечима, в повній готовності працювати. Але очі й руки її опущені, сумно заздрить старенькій лікарні. Залишилась без хазяїна, замкнулась у собі від людей, але сподівається, що, може, й вона колись оживе. Адже під одним крилом сховала сільську раду, куди приходять відвідувачі й одночасно вітаються з конторою.

Насамкінець дякую «Сарненським новинам». Хай вас Бог оберігає, посилає всілякі гаразди в роботі й нехай щастить у житті».

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz