Відпустила свою долю

Катерина після виходу на пенсію вперше отак довго розглядала себе у дзеркалі. Боже, як змінилася! За роботою, всілякими турботами не було часу дивитися за собою, крутитися біля люстерка, тож тепер аж жахнулася.

Не впізнавала себе: вицвілі очі, зморшкувате обличчя, загострений ніс. Де ж ділася краса, за яку колись чубилися хлопці?

…Катя була єдиною донькою. Так уже сталося, що її матір Мотрона з чоловіком Опанасом прожили всього три роки. Через тяжку недугу ще молодим відійшов у вічність. Тож залишилися з донькою удвох, заміж уже не виходила. Щоправда, якось зійшлася з чоловіком із сусіднього села, а він виявився п’яницею та ловеласом, тому невдовзі й випровадила з хати. Більше не захотіла ні з ким пов’язувати своє життя. Вдовине ж буття нелегке, добре, коли є поміч, а в Мотрі на той час уже не було ні батька, ні матері. У братів свої сім’ї, тож їм не до сестри. Старший казав їй:

– Не будь такою гордою, йди заміж. До тебе он скільки сватається, то й буде поміч.

Та не дослухалася до цих слів, зосталася одна. Сама долала всі життєві ситуації, навчилася виконувати чоловічу роботу. Тобто, як писав один російський поет: «И косить, и жать умела, и пахать могла…». Єдиною розрадою для жінки була дочка. Катя росла розумною, доброю, у всьому допомагала матері. Непомітно плинув час, уже й хлопці почали заглядатися. Дівчинка вдалася в батька: смуглява, чорні очі, наче вуглинки, та ще й довга коса – усе це їй додавало такої привабливості, що від женихів не було відбою. Але Мотря завжди стежила за донькою:

– Рано тобі, дитино, з хлопцями залицятися. Ще підрости, здобудь спеціальність, а вони нікуди не дінуться.

Юнка ніколи не перечила матері, прислухалася до її порад. Десятирічку закінчила із золотою медаллю й без проблем вступила в медичне училище, про що мріяла з дитинства. Диплом отримала теж із відмінними оцінками. Коли направили на роботу в районну лікарню, думала, що працюватиме медсестрою в якомусь відділенні. Та головний лікар, глянувши в диплом Катерини, після співбесіди запропонував посаду завідувачки фельдшерсько-акушерським пунктом у сусідньому селі. Здригнулося серце. Чи впорається? Але погодилася.

– Що ж, – сказав лікар, – тоді завтра й поїдемо знайомитися з місцем роботи.

Удома все розповіла мамі. Мотря ніби в душі й зраділа, та в той же час і занепокоїлася:

– Ой, доню! Не твоя то робота. Це потрібно раненько вставати, щоб встигнути на автобус, який і не щодня туди їздить. Інколи доведеться й пішки добиратися. А якщо замете дороги снігом, що робитимеш? Витримаєш таке?

– Витримаю, – упевнено відповіла Катя.

Їй подобалося, що довірили серйозну посаду, де вирішуватиме все сама. Не розуміла тоді ще, який тягар ляже на її тендітні плечі. Але, забігаючи наперед, скажу, що Катерина вистояла, а робота стала сенсом життя, бо працювала там до виходу на пенсію. Ніби й добре все було, але через ту посаду не склалося особисте життя. У молодої медички хлопців було, хоч відбавляй, а вибрала Арсенія й вийшла заміж. Вони кохали один одного. Можливо, й жили б щасливо до старості, якби не послухала маму. Арсеній після весілля хотів жити окремо, та теща не мала наміру відпускати дочку від себе. Куди було робити хлопцеві? П’ять років прожили молоді біля Мотрі. За цей час народився синок, яким усі тішилися.

Каті було добре біля матері, завжди їсти зготує, за дитиною догляне. Вона лишень ходила на роботу й з роботи. Для зятя ж життя з тещею було пеклом. Дружину майже не бачив: рано, коли ще не всі прокинулися, Катруся поспішала на автобус чи попутку, щоб не запізнитися у ФАП, звідти поверталася пізно, іноді навіть увечері. Фельдшер же на селі – це як головний лікар райлікарні. Усе було на її плечах: і господарські справи (потрібно і ремонт зробити, і палива на зиму заготовити, й інше), і хворих прийняти, породілля в селі – це теж її клопіт, щоб вчасно доставити в пологовий будинок, а ще всілякі збори, наради… А скільки було випадків, коли сусіди, близькі й далекі, піднімали серед ночі й вона бігла на допомогу, нікому не відмовляла. Отож для особистого життя часу не вистачало. Арсеній не раз радив відмовитися від посади, влаштуватися в лікарню, ближче до домівки. Та навіть слухати не хотіла. А з Арсенія друзі вже кепкували, що живе з тещею. Мотря ж була хазяйновитою, тримала корову, свиней, кролів, мала чималу ділянку землі біля хати – роботи вистачало. І все трималося на зятю. Оскільки ще працював на залізниці позмінно, тож за ті два дні, що був удома, так втомлювався, що й жити не хотілося.

Якось зустрів знайомого, який пожартував:

– Добре тобі живеться: вдень – із тещею, ввечері – з дружиною.

Промовчав, на душі стало кепсько. Знав, чому той так сказав. Напередодні бачив, як гребли з тещею на лугу сіно, аж раптово сипонув дощ, тож сховалися в копиці. Коли ж злива закінчилася, одночасно звідти вийшли. Більшість, хто це побачив, подумали казна-що, і понеслися селом чутки, що Арсенія з тещею застукали в копиці сіна. Такого сорому вже витримати не зміг. Поставив перед дружиною ультиматум:

– Або сім’я, або робота, – мовив чоловік, – вибирай. Хочеш жити зі мною, підемо до моїх батьків, поки стою в черзі, через рік отримаю квартиру.

Та тут втрутилася теща:

– Аж нікуди вона не піде! Бач, який! А з ким я зостануся?

Послухала б тоді Катерина Арсенія, все могло б бути інакше, але вирішила залишитися з матір’ю. Чоловік із пересердя залишив Катю, невдовзі подав на розлучення й одружився вдруге. Чи сприйняла це Катя боляче? Певно, ні, бо їй усе замінювала робота, ні про що не думала. Та й синок був із нею, хоча вихованням його займатися було ніколи, тож хлопчик більше часу проводив у батька. Вночі, в тиху годину, коли сон не брав, Катя в думках переусвідомлювала своє життя, хотілося щось змінити на краще. Мати  ж заспокоювала:

– Не журися, доню, не пропадемо, знайдемо тобі ще хорошого чоловіка. Ще ж твоя краса не зів’яла.

Через п’ять років після розлучення до Катерини справді посватався гарний парубок, але знову повторилося те ж саме. Віктор зажадав відразу жити окремо від Мотрі, та вона дочку від себе не відпустила. Другий зять, наслухавшись від людей про життя Арсенія біля тещі, довго не затримався. І знову Катя залишилася сама…

Минали роки, вже й син відслужив в армії, там десь і одружився. Померла мати. Зосталася вона в чотирьох стінах сама. Ще коли працювала, усе ніби й було добре, а коли пішла на пенсію – схопилася за голову, та вже було пізно. Забули вже її в колективі, якому віддала все життя, немає сім’ї, від якої свого часу відмовилася, і мами, щоб розрадила. А може, через матір і страждає? Якби не слухала її, певно, не була б зараз самот

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz