На Різдво повертаюсь додому

Небо здригалося від вибухів. Померклу безодню раз по раз обпікали вогняні метелики, що яскраво спалахували й миттєво розліталися врізнобіч. Андрій сидів, притулившись спиною до сирої стіни, й у ці хвилини почувався в безпеці, адже знав, що сепаратисти будять вись виключно феєрверками, а не залпами гранатометів і РСЗВ.

Глянув на годинник –двадцять на третю. Проте в них відлік на годину вперед, а отже прийшов Новий рік і запроданці вже почали святкувати.

Чоловік вслухався у звуки, що навіювали приємні спогади про дитинство, коли в перший день Новоріччя вдосвіта прокидався й стрімголів мчав в іншу кімнату, де стояла прикрашена лісова красуня – ялинка. Її медовий запах полонив усю хатину. Так легко дихалося, наче в лісі. Одного разу простяг під зелені колючки рученя – щось зашаріло й миттю дістав звідти півника-свистка. Через хвилину вранішню тишу полохало тоненьке ту-у-у, ту-у-у. Це вже півник подавав усім сигнал, що Дід Мороз за гарні вчинки приніс Андрійкові подарунка, й саме такого, якого найбільше хотів. Адже в друга Іванка такий уже був, а тепер і йому є чим хвалитися перед ровесниками. Оце так Дід Мороз! Знає все й про все. Повернувся до ялиночки й тихцем подякував бороданю за гостинець. А на Різдво, після богослужіння в церкві, у татових рукавицях і валянках старшого брата сидів на лаві в хатині Іванка, який, почувши прихід друга, поволі теж почав тепло одягатися.

– То що, не забув? – запитав у Іванка. А очі спантеличено дивилися на найкращого друга й у душі молився, щоб він дав ствердну відповідь.

Проте замість неї затяг: «Добрий вечір тобі, пане господарю…». В Андрія відлягло від серця. Пам’ятає-таки! Недарма ж вчили. І собі підхопив: «А що перший празник – Рожество Христове…». Хлопці так співали, що здавалося, луна котилася до самого неба, до Бога.

– Гарно ведете, – після закінчення колядки озвалася матір Іванка. – Проте ще рано вам іти колядувати. Хай люди відпочинуть. Служба сьогодні довгою була.

– Ні, тітко! Нам потрібно на ковзани наколядувати, тож часу не гаятимемо, – промовив Андрій і взявся за клямку на дверях, аби швидше вийти на двір, де все навкруг біліло.

Старі хати ледве тримали гори снігу на дахах-шапках. Щипкий морозець зустрів малих колядників відразу за порогом і провів їх до будинку баби Оксені. Хлопці завше свій маршрут починали саме з неї, бо ж на цій вулиці вона найбільше давала грошей. А далі чимчикували хата в хату, прославляючи Христа. Зустрічалися на дорозі з іншими колядниками, хвалилися, в якій хаті обдарували найбільше. А ті, у свою чергу, теж ділились подібною інформацією, тоді Андрій з Іванком змінювали маршрут і стрімголов мчали до господ щедрих односельців – ковзани ж потрібні! Пізно ввечері поверталися, щасливі та зморені, додому.

– А я думала, ти ночувати в людей будеш, – говорила мама Андрію, коли той, уже стоячи в хаті, хукав у холодні долоні.

– Мамусю, я на Різдво завжди повертаюся додому… Додому…

Пригадавши це відлуння дитинства, вояк заплакав, бо вперше за тридцять п’ять років не буде на Різдво вдома, не обійме рідних. І як там зараз вони? Як синочки Павлик і Степанко? Як дружина Марія? Чи передали їм звістку, що він живий і перебуває в полоні? Все ж сподівався, що серця рідних трішки заспокоїть ця новина.

Андрій підвівся й нервово крокував темним підвалом. Намагався не розбудити товаришів, хоча вони теж не спали, а думали про відчай рідних у день, коли потрібно радіти. Знали, що вдома в новорічну ніч ковтають сльози, а не шампанське. Усім було гірко. Андрій щокою притулився до холодної стіни й заплющив очі. У цей час неподалік знову гупнуло яскравим сяйвом піротехніки й освітило все приміщення з полоненими. Але якось незвично, по-іншому пролунав звук. Схожий на дикий і ненависний, через який він із побратимами потрапив у полон.

Вони саме сиділи в засідці, чекали на «гостей» ворожої ДРГ, аж раптом пролунали пекельні залпи гранатомета. Страшний вибух сколихнув усе довкола. Здавалося, світ падав у прірву. В нозі Андрія щось кольнуло й кров хлинула назовні. Невдовзі берці змінили коричневий колір на темно-червоний. Проте це не завадило вояку дістати джгут із аптечки й поспіхом накласти вище рани. Навкруги дим, курява здійнялася у вись і закрила небо. Андрій ледве почув, як командир групи передав по рації: «У нас один «двохсотий», «трьохсотих» – два. Наказав відступати й забрати тіло Семена Тетерука з позивним «Муха», а пораненим Толику й Андрію допомогти в дорозі. Пройшли небагато, метрів п’ятсот, як повітря прошило кулями. Сепаратисти йшли по слідах.

– Хлопці, залиште мене, – мовив Андрій, – я їх затримаю.

Миттю вихопив із розвантажувального жилета ручну гранату й витяг чеку, щоб впевнити побратимів у намірах залишитися на місці без усіляких умовлянь.

– І мене залиште, – підтримав бойового побратима Толик, тримаючись за поранене плече, учинивши те ж саме – товаришам під ноги покотилася ще одна чека. – Тільки дайте декілька ріжків набоїв, адже потрібно буде всіх покласти.

Сказавши це, Толик засміявся, та іншим було не до сміху, бо відчували в цьому щось недобре. Часу на розмови не було. Командир міцно потис руки Андрієві й Толику.

– Тримайтеся, хлопці! Слава Україні! – сказав головний, сховавши згорьовані очі.

– Героям слава! – відповіли одночасно воїни й зайняли позиції…

Ось уже третій місяць вони в полоні. Підручними засобами загоїли рани, проте осколки ще й досі сидять у тілі. Напівпритомними їх, наче собак, кинули в підвал одного з будинків окупованої Горлівки. Харчують недоїдками зрадників, але змушені їсти, бо ж віра в життя не дає занапастити себе через їжу. Тут Андрій познайомився з іншими полоненими, які теж героїчно боролися з окупантами. Та зараз його думки були переповнені зовсім іншим. Усе ж таки Новий рік, і поведінка бойовиків непередбачувана: усі захмелілі й зі зброєю. Потрібно було якось діяти – зараз або ніколи.

Андрій стиха підійшов до Толіка, який наче вже все знав і був готовий.

– Я згоден, – прошепотів він на вухо. – Яка різниця, коли померти, зараз чи за тиждень – другий…

У темному підвалі вояки один одному передавали пошепки інформацію й узгоджували план дій. Усі семеро погодилися з пропозицією Андрія одноголосно, хоча не були впевнені, чи виживуть. Та все ж ризикнули: пан або пропав.

Невдовзі Андрій почав гамселити у двері. Довго ніхто не реагував, потім підійшли троє сепаратистів:

– Чєво вам нє спіца, сабакі? Нєужелі в иной свєт захотєлі?

– Ми ще жити хочемо, – промовив Андрій, – а от наш побратим таки до Нового року не дожив, помер від ран. Дозвольте його поховати під вашим наглядом.

– Утром похоронітє, а пока стєрєгітє, штоб нє убєжал. Ха-ха.

– То візьміть номер телефону й повідомте рідним про його загибель.

– Вот ето нєплохая мисль. В такую хорошую ночь для добрих людєй і новость хорошую можна сказать. С Новим годом поздравить.

Невдовзі скрипнули двері й першими показалися дула автоматів. Андрій і Толик одночасно з порогу кинулися під ноги нелюдам. Пролунали постріли в стелю. На допомогу сепаратистам кинулися ще охоронці, але інші ув’язнені зуміли їх нейтралізувати. В місті вчинився переполох: із підвалу втекли «укри». Проте інформацію поширювали не надто швидко, адже саме був розпал новорічних гулянь. Подальше командування взяв на себе боєць із позивним «Хмара», родом із Алчевська, тож неодноразово бував на вулицях Горлівки. Про деякі позиції бойовиків знали з розмов охоронців. Тому відразу пішли до центральної площі міста – в людних місцях сховатися легше. А щоб не викликати підозру, йшли по одному чи два через певну відстань. Розуміли, що в цю ніч їм обов’язково потрібно вийти з окупованої зони, бо в іншому випадку їх шукатимуть, якщо ж повторно потраплять у полон – смерті не уникнути.

Небо й далі сяяло різнокольоровими гамами, але групі українських воїнів було не до новорічних спалахів. Тільки-но потраплять додому, на них чекатимуть сотні таких сяйв, але найголовніші – це сяйва рідних облич. Йшли не зупиняючись, аби швидше залишити межі міста. Нарешті вийшли в поле, проте й там було небезпечно, адже ворожі розтяжки чатували повсюди. Змійкою дісталися до лісосмуги. Ніч була морозна й місячна, без снігу. Ґрунт промерзлий і на ньому добре виднілися свіжі сліди військової техніки. По них група солдатів ішла в бік заходу – знали, що там розтяжок не буде, – там їздять вороги. Блідий місяць допомагав воїнам прошкувати до своїх блок-постів. Врешті, наступного дня, зморені й виснажені, підійшли до одного з них, де гордо майорів жовто-синій стяг. Побратими відразу завели в бліндаж і нагодували та відігріли…

Різдво… Величне й радісне свято. На вулиці потріскує мороз, проте в хату зайти боїться – теплом обпечеться. Шибки на вікнах покрилися біло-іскристими ласицями. Тихо й поволі з коминів у вись линуть стовпи диму, що, здається, зачіпають зорі, й ті, мимоволі, починають мерехтіти зимовими казковими світлячками. У селі тихо. Лише поодинокі колядники похапцем намагаються відчинити облиті памороззю хвіртки й зайти в будівлі, щоб заколядувати.

В одній із господ на порозі затупотіло. Це були важкі чоловічі кроки. Рука в темряві легко знайшла клямку, наче сотні разів відчиняла ці двері. І справді! У сяйві хатнього світла з’явився Андрій.

– Дозвольте заколядувати! – І, не чекаючи відповіді, завів: – Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся. Ой радуйся, земле, Син Божий народився…

До нього стрімголов кинулися синочки й дружина Марія, обіймаючи й цілуючи дорогого татуся. А він плакав від щастя. Зрештою, підійшов до фото за склом у рамці з зображенням дорогої людини – мами, яка три роки тому відійшла у вічність. Дихати стало важко, серце калатало так, що аж вискакувало з грудей. Андрій, перехрестившись, поцілував образ неньки й прошепотів:

– Мамусю, ти ж знаєш, я на Різдво завжди повертаюсь додому… Додому…

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz