Гарне та співоче Мале Вербче без дитсадка

DSC_6539Сарненщина багата на мальовничі пейзажі, історію й архітектурні пам’ятки, храми, що виблискують золотими куполами, але найбільше багатство нашої краю – мудрі, працьовиті й добрі люди. Зустрічаючись із ними, завжди отримуєш задоволення. Живуть такі люди і в Малому Вербчому.

Село розташоване на березі мальовничої річки Мельниця, що протікає на півночі Сарненщини, за 36 км від районного центру та 97 км від обласного. З 1947 року населений пункт підпорядкований Коростській сільській раді. Проживає тут 1044 особи. Саме ці люди славлять село, множать його здобутки, зачаровують піснею, вражають щирістю і добротою. Про них хочеться писати, з ними приємно спілкуватися, грітися в променях їх творчості, любові до рідного краю, життя. Завідуючий клубом Віталій Дубінець, який був нашим гідом, щиро пишається односельцями села, серед яких багато видатних. Опанас Бухало, до прикладу, командир підводного човна, капітан ІІ рангу. Віктор Галуха – генеральний директор ВАТ «Сибір», що в місті Тюмень, Російської Федерації. Григорій Галуха, генерал Служби безпеки, служив у Міністерстві внутрішніх справ України. І це лише декілька особистостей. Одно слово, село славиться своїми людьми.

DSC_6595-п

З історичних джерел

Перша згадка про Мале Вербче датується XV століттям. Архівних даних про село, як окремий населений пункт, немає. Його згадали лише в історії містечка Степань. Колись поселення було розташоване на найвищому місці, що зараз зветься Селище. Під час нападів монголо-татар, люди ховалися у верболозах річки Мельниця, де згодом й оселилися. Поселення назвали Малі Верби, а невдовзі його перейменували в Мале Вербче.

Після Люблінської унії 1569 року землі потрапили під владу Польщі. З кінця XVI ст. село належало князям Острозьким. Селяни брали участь у національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. У 1911 році на території Малого Вербчого налічуваи 120 дворів, 800 жителів. Після приєднання Правобережної України до Російської імперії, ввійшли до Ровенського повіту Волинської губернії. У 1948 році селом, як і усіма сусідніми населеними пунктами, володіла родина Ворцелів.

У роки Першої світової війни Мале Вербче перебувало в смузі фронту. Мобілізація на фронт чоловіків, реквізиції худоби та продуктів обумовили погіршення рівня життя мешканців. Населення зазнавало злиднів. На захопленій території польський уряд встановив жорстокий режим національного та соціального поневолення, тримав населення у темряві та безправ’ї. Задля зміцнення економічного й політичного становища на окупованій території приступив до реалізації декрету від 1919 року «Про утворення осадницьких господарств». На території села було три осадники. Кожен із них отримав по 30 га землі, що не оподатковували, а маловербчанам треба було на них працювати безкоштовно, забезпечувати насінням, будівельними матеріалами. Тоді як осадники жили розкішно полювали та вчилися стріляти, щоб у майбутньому захищати свою землю від нападів ворогів. У січні 1918 року в селі проголосили радянську владу, згодом воно підпало під владу Польщі.

До початку Другої світової війни тут жило багато євреїв. Один із них збудував на березі річки Мельниця дві печі для випалювання вапна, їх ще люди називали «лапельними». Але це було неприбутково, тому покинув справу й виїхав у Степань. На околиці Малого Вербчого й сьогодні знаходять родовища білої глини. У 60-ті роки минулого століття за нею приїжджали навіть з інших районів та областей. До 20-х років XX ст. у населеному пункті було бездоріжжя. У 1926 році тут висипали ґрунтову дорогу й збудували дерев’яний міст через річку Мельниця. Через деякий час дорожнє покриття вимостили бруківкою. Відтоді воно ще більше розбудовувалося, осучаснювалося. Нині це мальовничий куточок, в якому діють заклади освіти, культури, медицини.

DSC_6539

Дитсадок – заповітна мрія селян

Та досі в Малому Вербчому є одна волаюча проблема – з чисельністю населення понад тисячу осіб немає дитячого садка. Багато малюків змушені сидіти вдома, що створює незручності батькам і позбавляє малечу можливості отримати дошкільну освіту. У дев’яності роки минулого століття його звели майже під ключ, однак не встигли здати в експлуатацію. Нині приміщення в жалюгідному стані. Коли його реконструюють невідомо, та мешканці сподіваються, що незабаром таки відкриють. Бо, як зауважив Віталій Михайлович, народжуваність зростає. Торік за парти сіли понад 20 дошкільнят, тоді як у попередні – по 14-15.

DSC_6630

А гасова лампа про запас
Люди – гордість села. У кожного свої радощі й біди. 74-річний Василь Патрикей – особистість неординарна. Дідусь живе без електрики. 10 років тому він звернувся в Сарненський РЕМ із проханням підвести електричну мережу до оселі, але для цього мав сплатити орієнтовно 60 тис. грн., бо дім, мовляв, розташований на околиці. Таких коштів, звичайно, чоловік не мав. Отож і понині оселя без централізованого електропостачання. Старенький каже про це зі сльозами на очах, адже не один рік життя віддав будівництву електричних мереж у районі й області, трудився свого часу в Сарненському РЕМі! Завітавши до його будинку, були вражені гостинністю Василя Євгеновича поетичним хистом і любов’ю до України. Він так залюблений у свій край і державу, що принципово не відвідує церкву в селі, належить до Московського патріархату. А поезія його сповнена патріотизму, любові до ріднокраю. Василь Патрикей розповів і про життєві будні. Їсти готує на плиті, що палить дровами, іноді використовує сучаснішу зі скрапленим газом. Читає газети, слухає радіоприймач, що на батарейках. Віднедавна має в оселі саморобне освітлення, котре працює з допомогою звичайного акумулятора. Усе ж дотепер тримає в будинку гасову лампу. «Старовинний світильник завжди під рукою й ніколи не підведе», – каже поважний чоловік.
Та вірить, що оселю таки електрифікують належним чином, адже віднедавна по-сусідству з’явилась «багата родичка» – простора хата, що побудував син. Вірогідно, що він і доведе світло собі й батькові. Та запаси гасу дідусь на всяк випадок прибереже, бо й нині, кажуть, електрифікувати оселю недешево.

DSC_6562

Коли руки золоті…

Руслан Дойонко майстер на всі руки. Його особливість, напевно, в тому, що потрібні в господарстві інструменти й техніку робить сам. Що надумає, те й зробить: косарку, картоплекопача, картоплесаджалку, гойдалку тощо. Власноруч змайстрував 2 трактори, нині клопочеться над третім. Ціна такого орієнтовно 70 тис. грн. Оригінальна машина – і оре, і сіє, і з ладу не часто виходить. У селі така техніка дуже потрібна, бо обробляють чимало землі. Чоловік працює в школі, разом із дружиною виховують у злагоді й любові 5 діток. Отож, щоб прогодувати сімю доводиться багато трудитися. Та роботи не боїться, вже з 9 класу подався заробляти на життя. А ще п’ятикласником із 2 молодшими братиками залишилися сиротами. Бабуся виховувала їх, що мала й могла, віддала онукам. Найбільше хотіла, щоб людьми виросли. Руслан не має професії, та руки в нього золоті. Ті, хто отримав по два-три дипломи, можуть позаздрити його завзяттю й таланту. Пишаються таким чоловіком і татом дружина з дітками. Весь вільний час Руслан Вікторович проводить у майстерні, ще любить грати у волейбол. Уже понад 4 роки гравець сільської команди.

Не хлібом єдиним…

Гордість села – молодь. І в Малому Вербчому також. У минулому році місцеві активісти села Микола Галуха, Дмитро Гольонко, Петро Гарбар зібрали кошти, залучили техніку й за підтримки Михайла Чижа почистили сільський кар’єр, запустили туди мальків риби. Трохи раніше, зауважив Віталій Дубінець, молодь долучалася до ремонту музейної кімнати при Будинку культури. До речі, цими днями в заклад навідався новопризначений начальник відділу культури й туризму райдержадміністрації Едуард Раковець, який вивчав проблеми закладу. З найголовніших – заміна вікон і дверей, поточний ремонт. Варто згадати, що тут здавна діють творчі гурти. Віталій Дубінець зауважив, що село співуче. Рідний край та Україну на сценах району й області піснями прославляють вокальні ансамблі: «Криниченька», «Яворина», «Троїсті музики». З гордістю згадує директор БК скрипаля віртуоза Миколу Гладюка, нині покійного Василя Колиму, який понад 20 літ очолював заклад. Це люди великого таланту, гарної душі. Ними заслужено пишаються в селі.

DSC_6602

Поцікавилась у Віталія Михайловича, чи навідуються в село керівники району: голови районної ради Руслан Серпенінов і райдержадміністрації Ярослав Яковчук. Хоча на посаді голова райради уже понад 100 днів і за цей проміжок часу мав би ознайомитися з населеним пунктом, його проблемами, та, як виявилося, жодного разу Руслан Петрович сюди не навідався. Хоча, як зауважили Віталій Дубінець і військовий обліковець Лідія Климець, там його дуже чекають. Бо є багато наболілих проблем, наприклад, недіючий дитсадок – одна з них.

Того дня Віталій Дубінець і Лідія Климець вручали мешканцям повістки на строкову військову службу. Поповнити лав Збройних сил мають 37 юнаків, у цілому з сільської ради – 140. Однак охочих служити зовсім мало. Хоча багато селян були учасниками Революції гідності, троє земляків нині перебувають у зоні АТО. До речі, у період Другої світової війни на фронт пішли 80 чоловіків, додому ж повернулися лише 40.

Сьогодні Мале Вербче не розбудовується. Тут бракує земель запасу. Багато в населеному пункті пустих будинків, які люди не продають і не зносять, а тримають для дітей, онуків. Бо прагнуть залишитися тут. Отож воно має майбутнє, і поки житиме село, житиме й Україна.

DSC_6551
Фото Василя СОСЮКА 

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz