На зустріч з юністю…

Відлунав срібними солов’їними трелями останній дзвінок у школах, сповістивши дітвору про початок омріяної ними золотої пори – літніх канікул. За ним відгомоніли й випускні вечори.

Під ніжні звуки прощального вальсу попливли граційні лебідки й лебеді-випускники на затуманені плеса життєвої ріки зустрічати схід сонця – провісника  щасливого самостійного дорослого життя.

Рівно 50 років тому, в далекому 1966-ому й для нас прозвучав прощальний вальс на випускному вечорі. Передивляюсь шкільні чорно-білі фотографії. Зображені на них до болю знайомі обличчя оживають, і ніби повертаюсь у дитинство та юність. Кожен досягнув своєї вершини. Зірками різної величини сьогодні сяють вони на небосхилі. Усім довелося пройти до цього власний неповторний шлях. От взяти хоча б Євгена. В школі його називали «наш Робертіно Лоретті» (ровесник, італійський співак, який народився в 1947 у Римі, став всесвітньо відомим на початку 1960-х років). Тоді всі по декілька разів переглядали фільм про Робертіно, в якому звучали «Ямайка», «Санта Лючія» та інші пісні, виконані неперевершеним дискантом цього «хлопчика з голосом янгола», як про нього казали. Так-от, в Степані в один голос стверджували, що Женя співає не гірше, йому пророкували блискуче майбутнє співака. Ці віщування навіть починали потроху справджуватись, бо «Школьные годы», що виконав на районному огляді художньої самодіяльності, відібрали на обласний, далі на республіканський, де прозвучали на сцені Київської опери. Там його помітили й через деякий час до батьків приїхав представник із Києва й запропонував хлопцю стати солістом у республіканському хорі хлопчиків. Та вони побоялись відпустити малого так далеко від себе. Дискант італійського Робертіно з часом змінився на баритональний тенор, він співає й досі. А в степанського в сімейному архіві лише зберігається диплом республіканського лауреата та запис пісні, що зараз і прослухати немає на чому, та й не факт, що він досі не розмагнітився.

Можливо, його співочий талант усе-таки пробився б потім (сестра Тамара донедавна співала у Львівській капелі «Трембіта»), але в той час юнаки-старшокласники були закохані в уроки військової підготовки й виховувались із переконанням, що служба в армії – почесний і священний обов’язок кожного. Отже, Євген вирішив стати офіцером… Є така професія – захищати Батьківщину. Він вибрав її… Закінчив на відмінно Сумське вище артилерійське командне військове училище. Відмовився від запропонованої йому служби в Групі військ у Німеччині й поїхав на Далекий Схід в Уссурійськ, де тоді відбувся військовий конфлікт із Китаєм за острів  Даманський. За відмінну службу достроково отримав військове звання старший лейтенант. Став командиром батареї. У Далекосхідному військовому окрузі був 10 років. Там і діти народились. Також заочно закінчив Далекосхідний університет, отримавши диплом учителя історії. Потім, уже майором, служив у Німеччині, саме в тих місцях, де в роки війни (1942-1945 р.) перебувала в жіночому концтаборі Равенсбрюк його мама. У травні 1945-го неньку звільнили. Упродовж двох місяців вона пішки добиралася в Україну. За п’ять років добре вивчив німецьку мову.

Його військові дороги пролягли на Закарпаття, Хмельниччину, у Туркестан. Потім кривавою блискавкою у життя ввірвався Афганістан. У місті Кундуз отримав звання підполковник. Воював, був поранений, одержав перший бойовий орден «Красная Звезда». За сумлінну службу перевели в Кабул у штаб 40 армії до генерала Бориса Громова. Розробляв військові операції, літав у всі дивізії і населені пункти Афгану, брав дванадцять караванів, поранений вдруге. Нагороджений орденами «Звезда», «За хоробрість» і вищою відзнакою президента Афганістану Наджибулли – орденом «За мужність».

Хоч скільки розповідав про воєнні дні в Афганістані, напевно, як і зараз у зоні АТО неможливо зрозуміти ті відчуття, поки сам «не протремтиш», як каже Євген, не спробуєш на собі. Він знає, що чоловіки, навіть генерали, теж плачуть. Ні з чим не зрівняти біль і почуття безпомічності, коли на руках у тебе помирає бойовий побратим, а ти не можеш нічого зробити? Як стерпіти крик розпачу матері, як печуть скупі батьківські сльози, коли передаєш останки сина що так скупо й страшно називають «вантаж 200».

Коли почали виводити радянські війська з Республіки Афганістан, Євгена призначили заступником оперативного штабу Північний Саланг. День і ніч проводили наші колони через тунель Саланг. Це без перебільшення було жарке пекло в двадцятиградусний мороз, сніг, обстріли душманів. Врізався в пам’ять один епізод. Видалася хвилина затишшя, курили. Раптом відкрився люк БМП, що зупинився неподалік. Із нього з’явилося спітніле чорномазе обличчя, лише зуби біліли. Він звернувся до Євгена: «Товаришу підполковник, дайте закурити». Євген остовпів, почувши українську, запитав солдата звідки він. Той відповів, що з України. «Ну, ясно. А точніше?». «З Рівненщини». «А ще точніше»? «Із Сарненського району». «А саме»? «Зі Степаня». То був шок. Євген підбіг до нього, вони обнялися. Серце чоловіка ледве не вистрибувало з грудей, а сам молився хоч би не почався обстріл, хоч би земляк вижив. І він таки вижив. Повернувся додому. Потім удома зустрічались добрими друзями, при потребі допомагав землякові. З гордістю розповідав Євген, як 15 лютого 1989 на БТРах під знаменом 40 армії разом з командуючим генералом Борисом Громовим останніми вийшли з Афганістану, а об 11.00 уже вишикувалися на радянському березі річки Амудар’я з нагоди закінчення афганської війни, що тривала майже 10 років.

Потім були ще нагороди, радість зі сльозами, марші в Термез, розформування 40 армії. Євгена призначили заступником начальника розвідки в Рівненський штаб 13 армії, де прослужив до 1992 року. У Рівному, в 1989-ому, його знайшла ще одна, запізніла, остання нагорода за Афганістан – орден «За службу Родине». Усього за 29 років військової служби він отримав 16 орденів і медалей, 8 із них – на війні в Афганістані. У 1999 році Указом Президента України Леоніда Кучми, з нагоди 10 річниці виведення радянських військ із Афганістану, удостоїли звання полковника.

У 1992 році його відправили у відставку, так у 42 роки став «юним пенсіонером». Без діла довго не сидів – через два місяці почалася його нова цивільна історія. Спочатку працював на посаді заступника комерційного директора Українсько-Угорського СП «УМА», потім у фірмі «Астарта», жив у місті Пльзень недалеко від Праги, потім у м. Аугсбург біля Мюнхена. Повернувся в Україну, працював начальником відділу транспорту фірми «РЕНОМЕ», мріяв про власну справу. Але тоді бажання були нездійсненні. І він, у свої 50 літ, вирішив кинути все й усіх, поїхати в далеку Європу й почати все з нуля. Були в нього тільки афганське загартування та віра в себе, а в руці – валіза.

Берлін, Париж, Мадрид – усе не те. Зупинився в м. Малага на півдні Іспанії. Ловив тунця на баркасі – романтика, хоча важкувато й холодно взимку. Потім поїхав на край Європи – в Португалію, де закінчувалася земля, а далі – Атлантичний океан, лише вода. Зупинився в м. Фаро. Рибалив, клав цеглу, штукатурив… Познайомився з емігрантом із Болгарії, який працював перекладачем у турфірмі й добре розмовляв російською. Саме він познайомив Євгена з власником дизайнерської фірми, який і взяв українця на роботу художником-декоратором (Женя ще в школі чудово малював). Робота подобалась, навчився європейсько-португальському стилю оформленню вілл, внутрішньому дизайну інтер’єру, сумлінно все засвоював. Спочатку спілкувалися виключно англійською, поступово вивчив португальську. Став водити службові автомобілі. Трудився дні й вечори, аби заробити грошей, щоб привезти в Португалію кохану молоду дружину.

Романтична, ніби казка, історія їхнього знайомства. Одного дня в Рівному (1999-ому (Євген тоді ще працював у «РЕНОМЕ») йшов вулицею міста. За військовою звичкою – в білій сорочці, краватці…

Попереду стояла дівоча юрба. Раптом одна з них відокремилась від гурту, легкою ходою підбігла до нього та з усмішкою і лукавими бісиками в очах запитала: «Мужчина, можна вас поцілувати?». Перехожий оторопів від несподіванки, але не розгубився і сказав: «Так».  Вона ж обвила обома руками його шию й поцілувала. Це вже потім довідався, що дівчата (студентки нинішнього  Національного університету водного господарства та природокористування) саме успішно здали останній екзамен чергової сесії й веселі поверталися в гуртожиток. Жартували й поспорили, що Валя поцілує першого ж зустрічного чоловіка в краватці. Той поцілунок був у них першим, але не останнім. Євген тоді вже розлучився. Валентині ж виповнилося 24. Але їх не лякало – відчували, що створені один для одного.  Невдовзі просто, без пишнот, розписались і Євген, налаштований на нове життя з чистого аркуша, поїхав до далекої країни.

Пройшовши у Європі всі сім кіл пекла, знайшовши нарешті своє місце під європейським мачушиним сонцем, мав уже за що й куди привезти дружину. На той час у нього з’явились справжні друзі, які цінували його за працелюбність, чесність і сумління, всіляко сприяли йому – надали житло, влаштували на роботу, навчили всьому. Незабаром обоє стали резидентами Португалії. Через рік народилася донечка. Охрестили Сільвією в католицькій церкві й вірі як нову громадянку Португалії. Одночасно Євген з Валентиною й повінчалися, перед цим пройшовши довгий шлях звернень до Ватикану й української православної єпархії за дозволами. Так, крок за кроком, інтегрували в португальське суспільство, перестали почуватися іммігрантами.

У 2002 році через усю Європу приїхали в гості в Україну на своєму першому новенькому авто. Щороку їздили в Рівне, аби Валентина закінчила інститут й отримала диплом економіста. Через два роки народилася друга донечка Патрисія. Познайомились із англійським подружжям, що володіло дизайн-фірмою. Вони запропонували втричі вище оплачувану роботу, що стала доброю професійною та лінгвістичною школою. До того ж, подружилися сім’ями й не лише працювали, але й відпочивали та подорожували разом.

У 2007-ому купили власне житло: чотирикімнатні апартаменти на 200 квадратних метрів із виглядом на океан. Через кризу в країні фірма, в якій працювали, збанкрутувала. Лишилися без роботи, отримували допомогу з безробіття. Євген прийняв ризиковане рішення – взяв кредит у банку, щоб відкрити власний бізнес. Спочатку справи йшли слабенько, та допомогли колишні англійські та португальські колеги – рекомендували нових бізнесменів Джеймса та Валентину (до речі, фірма так і називається), запевняли в їх компетентності й високому професіоналізмі. Помістили рекламу в англійському журналі «East Algarve Magazine». Євген, до всього, написав статтю, розмістив фотографії, відгуки клієнтів. Та й не лише цей глянець. Кількість клієнтів значно зросла. Зараз «James & Valentinа» працює виключно з замовнгиками з Англії, а також Голландії, Швеції, Норвегії, Франції, Швейцарії, Німеччини, Австрії, які активно скуповують на півдні Португалії дешеву для їх гаманця нерухомість: вілли, будинки, апартаменти, земельні ділянки. Фірма все це облаштовує й обшиває. Роботи вистачає. Шість штатних працівників-професіоналів  ледве справляються. Але на першому місці – якість. Дисципліна військова. Треба дотримуватись обумовлених з клієнтом строків. Запросили до співпраці високопрофесійного шведського дизайнера. Тож тепер володіють і скандинавським дизайном, що відрізняється від англійського, мають багато замовлень із північної Європи.

Євген став португальцем, але в душі залишився українцем – щедрим романтиком. Пам’ятає і любить рідну землю. Допомагає своїм землякам. У логотипі його фірми – французька королівська квітка (кажуть, це не дає права на низький стандарт якості). В оформленні ж фасаду приміщення та журнальних рекламах дотримується кольорів рідного українського прапора – жовтого та блакитного.

А як же пісня? Дуже хочу, щоб пісня все-таки прозвучала під час нашої ювілейної 50-літньої зустрічі випускників 1966 року. З цієї нагоди й написала вірш, слова якого поклав на музику Віктор Торчик, із яким разом закінчували школу в тому ж таки 1966-ому. І бажаю, щоб мій однокласник Євген Німчук став першим виконавцем нашого вальсу «Зустріч з дитинством».

Зустріч з дитинством

Пильно в дзеркало знову вдивляюся,

В задзеркаллі я бачу себе.

В нім як кадри старої хронічки,

Пропливає дитинство моє.

Мов метелики, мов горобчики,

Пустотливих дітей табунці,

Веселяться дівчатка й хлопчики,

Наче коники-стрибунці.

Ось маленькі ми, старшокласники,

Незабаром і випускники,

Тьоті й дяді вже, мами й татка ми,

Раптом враз – дідусі й бабусі.

Поспішайте ви, не запізнюйтесь –

Школа двері відкрила усім.

Скільки ж літ пройшло, як прощались ми

В рідній школі з дитинством своїм?

Затягнулися наші канікули

Аж на довгі ці 50 літ,

Що прикрасили чоло зморшками,

Впав на скроні сріблястий сніг.

Однокласники, однокласниці,

А новин скільки в кожного є.

Тут сьогодні ми, однокласники,

Знов зустрінем дитинство своє.

Жаль, не всі прийшли – не судилося,

Однокласники і вчителі –

Пам’ятаємо всіх, не забулися

Й ті дороги, що разом пройшли.

Поспішайте всі на побачення

Над Горинню у ріднім краю –

Тут сьогодні ми знов зустрінемо

І дитинство, і юність свою.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz