До вишиванки доторкнусь вустами

Українська вишита сорочка здавна служила як прикрасою, так і оберегом. За останні роки мода на вишиванку в Україні помітно зросла.

Людей у національному вбранні вже можна зустріти не лише на День Незалежності чи інші державні свята. Вдягаємо її на день народження, іменини, весілля, а деякі сміливці починають вводити в щоденний гардероб. Українську вишивку називають молитвою без слів. А сорочка, вигаптувана маминими руками, – ніби натільний хрестик, який захищає від усього злого й оберігає впродовж життя.

У вишиванки Галини МАЛЕЙЧИК із с. Велике Вербче вдягнута вся родина: від маленьких внученят до дорослих синів і дочок. Бо дуже любить цю непросту мистецьку справу. Всю душу вкладає в узори кольоровими нитками на білому полотні. Щойно з’являється вільна хвилинка, одразу ж бере голку в руки і, жартує: «Ниточка до ниточки – і виходить квіточка».

Ще зі шкільних років Галина Денисівна почала захоплюватися рукоділлям. Бо зростала в родині, де мало не щодня спостерігала за мамою Параскою, як та вправно вишивала, ткала, в’язала. Передану в спадок любов до вишивки пронесла крізь життя.

У селі люди тяжко трудяться на землі, тримають господарство. Галина Малейчик усе життя пропрацювала у Великовербченському споживчому товаристві продавцем. Не раз доводилося взимку велосипедом їздити на роботу в сусідні Бутейки. Та навіть у магазині знаходила хвилинку, аби вишити декілька хрестиків. Пам’ятаю, як мама купувала на ринку чи в магазині хустину заради гарної квітки, уявивши її вишитою гладдю на рушнику чи наволочці. Адже сама вміло переносить узори на полотно, які згодом барвистими мальвами, волошками, маками розквітають на подушках і простирадлах.

Правду в народі кажуть: «Дітей батьки люблять, а внуків ще дужче». У Галини Денисівни їх дев’ятеро, і було б недоречно сказати, що в когось немає вишиванки. Більше того, є як із коротким, так і довгим рукавами. Усю любов бабусі до онуків можна прочитати у вигаптуваних на дитячих сорочках узорах. Як тут не згадати про внучок-дівчаток (на фото), адже їх бабуся вбрала найщедріше, можна сказати, вдягнула в національні костюми. Багатій уяві майстрині немає меж. Адже не кожен, натомившись на городі літнього спекотного дня, буде думати не про відпочинок, а як намалювати й вишити на спідничках червону калину, аби дівчатка гарно вдягнулися в неділю до церкви. Та Галина Денисівна вдячна за розуміння чоловікові Володимиру Петровичу, який ще й зробить ту чи іншу роботу, аби дружина встигла дошити задумане.

…Як висловити свою повагу, любов, захоплення? Лише віршем:

Я низько кланяюся їм

в передосінньому багрянці.

В цій материнській вишиванці —

моє життя і отчий дім.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz