Якби камені могли говорити…

Минулої п’ятниці до поховань, що поблизу спорткомплексу «Мрія»,  побудованого на місці єврейського та католицького цвинтарів, рухалася невелика група людей, що привертала увагу  військових, які за огорожею патрулювали свою територію.

27-28 серпня 1942 року востаннє пройшли цією лісовою стежиною євреї, цигани, поляки, українці…

У той день так само немилосердно припікало сонце й нестерпно хотілося пити. Мовчазний люд ішов, мов на заклання. Хтось у згортках притискав до грудей новонароджених. Вибирали нагоду й кидали дітей убік подалі з надією, що хтось підбере. Якщо один із двох озброєних фашистів, що супроводжували колону смертників, помічав це, підходив і добивав прикладом маля. Їхня провина була лише в тому, що вони народилися євреями. Безневинно розстріляних, кажуть, було від 13 до 18 тисяч єврейського населення. Але хто знає, може,  більше. Мине багато років, поки назвуть справжню кількість убієнних.

Вшанувати їх пам’ять прийшли міський голова Світлана Усик, керівник апарату РДА Василь Стельмах і керуючі справами виконавчого апарату районної та міської рад Вячеслав Шимко та Віктор Бахно, завідувачка та старший науковий працівник Сарненського історико-етнографічного музею Раїса Тишкевич і Людмила Стоян, вільний журналіст Ярослав Щевич, помічник-консультант народного депутата України Сергія Євтушка Олексій Лавор, депутат міської ради Василь Кушнір, голови районної організації ветеранів України Рінат Валєєв і громадської організації «Наше місто» Георгій Александрович, представники єврейської громади.

Про історію поховань і страшні події, що відбувалися в гетто на території Сарненщини, трагедію єврейського народу в роки Другої світової війни, антиєврейський геноцид, що мав особливо жорстоку форму, повідали присутнім Раїса Тишкевич і Людмила Стоян. Так, фашисти в Сарнах створили одне з найбільших гетто фактично з перших днів гітлерівської окупації. Згідно з даними, тут перебували майже 15 тисяч євреїв і півтори тисячі циган.

Раїса Тишкевич також назвала славні імена земляків, яких комісія Ізраїльського національного інституту пам’яті катастроф і героїзму Яд-Вашем удостоїла звання праведників світу. Для прикладу, Гітлі Крайцман давно живе в Ізраїлі. У часи воєнного лихоліття її врятувала сім’я Тишковців із Карасина. Єврейська рада України та фонд «Пам’ять жертв фашизму в Україні» присвоїли Ганні Тишковець звання праведника України. Раїса Тишкевич прочитала також лист-вибачення представника німецької національності від імені своїх співвітчизників, що був надрукований у «Сарненських новинах».

Василь Кушнір ніби читав сторінки неймовірних історій «Книги пам’яті громади міста Сарни», виданої в Тель-Авіві вихідцями з єврейської общини Сарненщини. Пан Василь уперше переповів задокументовані факти очевидців, а не усні спогади. Підняв питання злочинів фашистської поліції, до якої входило місцеве, а не єврейське населення. У книзі про це йдеться чи не в кожному абзаці. Можливо, вже час обговорити це питання в якнайширшому колі. Як це давно зробили в Польщі, де теж були погроми й колаборація з фашистами (зрада чи спосіб виживання в безвиході?), і, здається, поляки зробили свої висновки, що пішли лише на користь їхньому суспільству.

Ярослав Щевич минулого року зустрічався з американськими громадянами, зокрема Сімою Софер, яка згадувала цю книгу. Виданням зацікавилися в нашому музеї. Людмила Стоян перекладає уривки книги на українську мову й уже підготувала декілька наукових статей. Через цих американців вдалося знайти перекладачку видання з івриту на англійську мову (Естер Гілберт). Інтерв’ю з нею Ярослава Щевича читайте в «Сарненських новинах».

Досліджуючи це питання, вільний журналіст прагне не тільки розвинути наше краєзнавство й національну самосвідомість, а й туризм на Сарненщині для іноземців. З цією метою започаткував компанію «Sun Stone Tours Sarny», що пропонує вільні тури по єврейських і польських місцях у Сарнах, а також додаткові платні тури та послуги. Цього року йому випало проводити по місту туристів-євреїв (приїжджав Девід, дід якого був із Сарн, із дружиною Пауліною).

Світлана Усик висловила співчуття присутнім, чиї родини втратили своїх рідних у ті трагічні роки. Вела мову про спільні зобов’язання,  що об’єднують нас, аби непримиренно боротися з будь-якими проявами національної дискримінації. Закликала не забувати про невинно убієнних. Бо поки живе людство, нація, громада, завжди пам’ятатимуть імена загиблих. Окрім того, презентувала й подарувала кожному буклет «Сарни, 1942-й (до 74 річниці розстрілу в’язнів Сарненського гетто)». У ньому використані цитати з «Книги пам’яті громади міста Сарни». Видання фінансувала Сарненська міська рада.

DSC_5943
Фото Василя СОСЮКА

Наперекір смерті

Хвилина мовчання – найтяжча, найвідповідальніша, найсумніша. Кожен, схиливши голову, думав про те, що життя нам дається зверху, і ніхто не має права забрати його в іншої людини.

Член єврейської громади Іда Шустик все думала, чому саме три могили? І ось одного разу під час екскурсії, яку проводила, хтось розповів, що тут були три протитанкові радянські рови. Але поховання зроблені в спеціально викопаних ямах, і на це вказує книга. Найбільша, очевидно, там, де зараз великий меморіал, дослівно на місці pit factory  (виробництва бітуму). До того ж, для чого рити протитанкові рови за містом, на західній, пустинній його частині, коли поляки й німці оборонялися зі сходу? І досі є залишки польського укріпрайону в Страшеві, Рудні, Чудлі та Тинному на шляху зі сходу до Сарн. Дуже схоже, що рови – це просто чутка.

Починаючи з 2000 року, сюди, до місця поховань, почали їхати євреї з усього світу. З того часу приходить і сама. Коли ж була маленькою, навіть не знала про цю місцину. Пригадала також чоловіка по імені Турку, який утік із цих ям. Коли ще був молодший, приїжджав разом із родичами з Англії, Америки. Згодом вони переповідали історію, як у гетто українські дівчата приносили воду. Поліцаї вибивали її з рук, а німці дозволяли (тож і серед них  траплялися співчутливі). Найдивніше, що через багато років зустрілися втікач і одна з тих дівчат, яка продовжила його розповідь: «Хтось із фашистів запропонував принести й ножиці, аби зробити дірку, щоб можна було втекти в той час, коли цигани відволікатимуть увагу. Але попередив, що стрілятимуть, бо повинні це робити». Й вони тікали, бо хотіли жити, наперекір смерті.

Іда Шустик говорила проникливо й схвильовано. Дякувала присутнім, що зібралися, бо в інших містах нічого подібного не відбувається. Так, у сусідньому Дубровицькому районі одна вчителька хоче відродити колишні події, пов’язані з єврейським населенням, адже жило ціле містечко з багатьма синагогами. Однак не має такої підтримки від влади, як єврейська громада на Сарненщині, члени якої вважають себе українськими євреями.

Олексій Лавор не раз говорив зі своїм батьком про події, що відбувалися в Сарнах. Поділився його спогадами про євреїв села Грицки Дубровицького району, звідки родом. Один із них, Гошер, прекрасна людина й коваль, до якого приходили люди й з інших сіл (кував вози, знаряддя праці тощо). Справжньою трагедією для мешканців населеного пункту став примусовий вивіз чоловіка разом із родиною. Донині стоїть його хата, що слугувала початковою школою. У той час равіни говорили, що це їм покарання від Бога. Просили нікуди не тікати, бо це їхній уділ. У нагороду одному з них за те, що євреї залишилися на місці, німці дарували життя. Але той зі словами: «Моя доля така, як і мого народу» став поряд з іншими. Однак ні перша, ні друга автоматна черга не зачепили його. Тоді він щось сказав на івриті своїм й упав із ними живцем.

До присутніх звернувся також Рінат Валєєв. Розповів про розроблений організацією маршрут ветеранів, що охоплює всі пам’ятні місця міста. Акцентував увагу, що й ця місцина в лісі обов’язково має бути включена до стежки пам’яті. Наголосив, що євреї – героїчний народ, і за кількістю Героїв Радянського Союзу займають четверте місце.

Георгій Александрович назвав інформаційним проривом виступи краєзнавця, міського депутата Василя Кушніра та вільного журналіста Ярослава Щевича. Запропонував разом із працівниками музею змінити формат проведення щорічного заходу: «Можливо, громада дозріє до того, аби в наступному, 2017 році, коли відзначатимо 75 річницю трагічних подій, оголосити в Сарнах загальний траур. Щоб могли приспустити прапори та вшанувати дві третіх убієнного населення. Це потрібно не їм, а нам, живим. І щоб не стежка вела до цього місця священної пам’яті, поклоніння, а була прокладена магістраль».

На одній із трьох могил побачили камінці з написами імен: Мікіам Перльштейн і Райзель Гадуак. Як розповіла Раїса Тишкевич, 22 серпня в Сарнах побували Девід Перльштейн і пані Поліна з міста Детройт (США). Недарма кажуть, що хоча камінь і зберігає мовчання, розповісти може дуже багато. А ще, можливо, стає набагато легше, коли, знявши камінь із душі, передаси його померлим предкам.

Тож якщо відвідуватимете єврейське кладовище, покладіть на надгробки будь-які камінчики, але бажано все ж, щоб серед них був рапаківі (різновидність граніту). Розкрию вам одну з причин такої традиції. Коли настане воскресіння мертвих, усі євреї одразу почнуть відбудовувати Храм у Єрусалимі. Тому будівельний матеріал завжди має бути під рукою, навіть у покійників.

Залиште коментар

1 Коментар на "Якби камені могли говорити…"

Повідомити
avatar

сортувати:   найновіші | старіші | найпопулярніші
Олександр Євтушок
Гість
Олександр Євтушок
2 років 11 місяці тому

Та не з фашистами, а нацистами! Скільки разів треба повторювати, авторе. А ще точніше: колаборація зі службою безпеки та поліції Третього райху (Це державні служби гітлерівської Німеччини, службовці яких не всі теж були членами націонал-соціалістичної партії).
Фашисти – це самоназва політичного руху і партії Беніто Муссоліні в Італії.

wpDiscuz