Естер (Голдберг) Гілберт: «Минуле змінити не можемо, але якщо ми відкриті один до одного, можемо змінити сьогодення»

27-28 серпня цього року була вже 74 річниця масових розстрілів в’язнів Сарненського гетто. Серед майже 13 тисяч убитих у ті дні були євреї та цигани з міста, нашого та сусідніх районів.

Декому з в’язнів вдалося організувати повстання, прорвати огорожу табору та під кулями охорони втекти й пережити постійні переслідування під час німецької окупації. Завдяки цим людям у 1961 році в місті Тель-Авів видали книгу «Книга пам’яті спільноти міста Сарни» (Sarny Memorial Book) на івриті. У ній ідеться про передвоєнну історію міста Сарни й округи та спогади євреїв сарненського походження. А завдяки англомовному перекладу (він ще не закінчений),  координатором якого була Естер Гілберт (Esther Gilbert), змогли отримати нову краєзнавчу інформацію про Сарненщину та дізнатися деталі звірств, що чинили фашисти і їх прибічники на цій території. Місіс Гілберт люб’язно погодилася дати інтерв’ю англійською мовою для «Сарненських новин», відповісти на запитання електронною поштою і висловила подяку, радість і гордість за таку можливість.

Водночас вона запропонувала започаткувати широке обговорення подій у Сарненському гетто й історії загалом, обмін відомостями про довоєнні події в Сарнах. Усі охочі долучитися до нього можуть написати на електронну пошту місіс Гілберт, яку знайдуть на ресурсі JewishGen.org за її ім’ям.

Довідка. Естер (Голдберг) Гілберт, дочка Гетчка (Гелле) Шапіра, внучка Берел й Естер Хаї Шапіро (1889-1942), які були жителями Сарн.

– Як трапилося, що Ви почали перекладати книгу пам’яті Сарн (Sarny Memorial Book)?

– Моя мама мала її копію, у ній є фотографія бабусі (Естер Шапіро), а я завжди цікавилася історією Сарн і його єврейської громади та хотіла детально розібратися, про що йдеться у виданні.

– Ви самостійно перекладали книгу чи це була співпраця?

– Отримала грант від організації «Українсько-єврейська зустріч» (Ukrainian Jewish Encounter) на переклад книг і знайшла перекладачів для цієї роботи. На жаль, захворів чоловік, тож потрібно було його доглядати, тому роботу ще не завершила. Сподіваюся наступного року матиму можливість це зробити.

– Чи буде книга перекладена українською мовою?

– Дуже хотіла б цього. Думаю, що це захоплююча розповідь про історію міста й однієї громади, яка жила й допомагала творити Сарни та їх інституції.

– Чи буде вона опублікована в паперовому вигляді або в Інтернеті?

– Тільки-но закінчуємо переклад кожної глави, її публікують в Інтернеті, на JewishGen.org (http://www.jewishgen.org/Yizkor/sarny/sarny.html). JewishGen є добровільною організацією, що пов’язує єврейський народ із його корінням, а також зі спорідненими. Вона надала велику поміч, опублікувавши англійський переклад цих «Ізкор», тобто меморіальних книг в Інтернеті. Ось список видань, що нині перекладають або будуть завершені: http://www.jewishgen.org/Yizkor/translations.html#S. Особисто я також сподіваюся колиcь видати «Книгу пам’яті Сарн» у друкованому вигляді.

– Хто був творцем концепції цих меморіальних книг?

– Це обов’язкове для наслідування єврейське правило – пам’ятати й шанувати свої сім’ї та їх історію. Коли утворилася Держава Ізраїль, заснували Організацію мучеників і героїв, Яд Вашем (Yad Vashem), і одним із їхніх ранніх завдань було зібрати свідчення тих, хто пережив Голокост. Ці люди опублікували спогади про свій досвід разом із історіями рідних міст у меморіальних книгах одного типу під назвою «Ізкор». Вони містять специфічні відомості про кожну місцевість, звідки походять автори. Євреї з Сарн, які вижили та приїхали в Ізраїль після Другої світової війни, зібрали свої спогади в одну книгу, що опублікували (як і багато інших меморіальних книг) у 1961 році. (Сайт Яд Вашем – yadvashem.org, він має російський портал (//www.yadvashem.org/yv/ru/holocaust/about/index.asp)

– Як оцінюєте співпрацю та взаємодію між Сарнами та вихідцями з міста, єврейською діаспорою?

– Вважаю, що ті з нас, хто самостійно відвідав Сарни, знайшли там цікавих людей. Я нічого не знаю про постійно діючі зв’язки.

– Як можна поліпшити відносини між євреями – вихідцями з Сарн і їхніми нащадками, а також людьми, які зараз живуть у місті?

– Думаю, важливо встановити постійний зв’язок, бути готовими пізнати один одного. Боюся, що багато нащадків євреїв із Сарн вважають, що «там нічого не залишилося», у Східній Європі в цілому. Їх зв’язок – це зв’язок із минулим, спогадами, кладовищами, місцями масових вбивств. Багато людей, які приїхали в гості, знайшли готовність вшанувати це минуле через меморіали та дружбу з місцевими жителями. Історія є болючою і важкою, і це не можна забувати. Але впевнена, що це може бути основою для продовження діалогу та дружби. Наші сім’ї жили, працювали й торгували разом упродовж сотень років. Чому ж ці стосунки не можуть бути відновлені й продовжені? Найпершим має бути взаємне бажання всіх сторін говорити про минуле, часи труднощів між сусідами, а також дружбу і співпрацю, які мали місце. Вважаю, що жодна група не володіє монополією на біль. Ми повинні прийняти минуле таким, яким воно є, почути один одного й визнати страждання, а також відзначити наші спільні риси – в кухні, фольклорі, музиці, любові до наших рідних міст.

– Коли Ви приїжджали в Сарни, в Україну, хто організував поїздки?

– Відвідала Сарни на початку серпня 2011 року разом із нині покійним чоловіком, сером Мартіном Гілбертом. Він історик, багато писав про двадцяте століття, Першу і Другу світові війни, а також про Голокост. Це він організував подорож, і взагалі багато подорожував Польщею, Україною та країнами Балтії. Алекс Назар (Alex Nazar) зі Львова був нашим гідом і перекладачем. Ми також керувалися книгою Шмуеля Спектора (Shmuel Spector) «Голокост волинських євреїв», 1941-1944 р.р., опублікованою Яд Вашем.

Живемо в Лондоні, тож їхали поїздом через Варшаву, Краків, Перемишль і Львів. Зі Львова – автомобілем разом через Стоянів, Горохів, Луцьк у Рівне, а далі – у Великі Межиріччі, Олександрію, Костопіль, Березне, Малинськ і Сарни, що були нашою базою впродовж декількох днів. Із Сарн виїжджали до Старого Чорторийська (де провів частину дитинства мій батько), потім у Рокитне, Томашгород, Клесів, Рафалівку, Городок, Маневичі, Ковель, звідки й повернулися поїздом у Варшаву й назад у Лондон. Кожне місце мало зв’язок із моєю родиною або історією Голокосту в цьому регіоні.

– Якими були ваші відчуття від перебування в Сарнах і в Україні в цілому?

– Це важко описати. Це було наче повернення додому, тільки дому, де ніколи раніше не була. Це був переломний момент у моїй долі, маркер між життям до того, коли Сарни існували тільки в моїй уяві та десь на іншому боці Залізної завіси, і часом, коли вже маю власні спогади про місто й околиці. Відчула гордість за можливість жити в той час, коли можу легко подорожувати залізницею з Лондона до Львова, побачити свою прабатьківщину, відвідати місце, де батьки провели молодість, поховані цілі покоління моєї сім’ї. Це була одна з найвагоміших подій у моєму житті.

– З якими труднощами зіткнулися під час подорожі?

– Почувалася некомфортно, бо не знала мови, це було важко. Мій чоловік володів російською, а Алекс Назар перекладав із української, це було дуже корисно. Мої «труднощі» найбільше були пов’язані з минулим. В останній день поїздки від місць масового вбивства євреїв у Сарнах до єврейських кладовищ у Старому Чорторийську, Рафалівці, Городку, Маневичах і Ковелі поїхали на сарненському таксі з приємним юнаком Сашею. Обідали разом у Ковелі, перш ніж він мав повернутися назад у Сарни. Я розповіла йому з гордістю, що тут жила моя сім’я. Він запитав, чи досі маю родичів. Відповіла: «Так. Ми відвідували їх сьогодні». Відчула, що обоє розуміли, що минуле з нами. Минуле, яке вже не можна змінити, але якщо відкриті один до одного, можемо змінити сьогодення.

– Як почувалися під час відвідин будинку своєї матері?

– У 1989 році сусід моєї матері з часів, коли вони жили в Сарнах, Лолик Прищолкін (Lolek Prischkolnik) відвідав Сарни й зняв відео. В якийсь момент побачила, що він розповідає про будинок Берл Шапіро. Так дізналася, де жила мама, її батьки та сестри. Змогли зробити фото з відео й по них знайти будинок. Тепер він значно більший, у ньому мешкають дві сім’ї. Там зустріли Любов Кузьмич із чоловіком. Вона тепло привітала нас і пригостила чаєм. Я відчула сильний зв’язок із будинком, де колись жила моя родина, і до молодих людей, які перетворили його в свою оселю.

– Чи вивчають нащадки євреїв – вихідців із Сарн історію України і як?

– В останньому поколінні або двох історія Голокосту стала відомішою. Людей цікавить, як це вплинуло на їх сім’ї або місця їх проживання. Вивчення Голокосту зазвичай фокусується на загальному розвитку масового вбивства і як воно було здійснено. Загалом студенти отримують деякі знання в школі, але в багатьох країнах (і Великобританія серед них) історія не є обов’язковим предметом після досягнення тринадцятирічного віку. Попри те, що Інтернет зв’язав нас по всьому світу, і досі не впевнена, що ми є «глобальною спільнотою».

– Чи хотіли б Ви знову приїхати в Україну?

– Звичайно!

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz