Микола Литвинчук – лікар-невролог із Сарн із тернопільським корінням і відданістю своїй справі

Хто такий лікар і яке місце він займає в нашому житті? Доволі часто запитуємо себе про це, адже мати професію, ще не означає буди професіоналом.

Лікар – це людина, якій довіряємо своє життя. Прикро, але в медицині, і не лише в ній, зустрічаємося з байдужістю, жорстокістю і халатністю. І відрадно, що є справжні лікарі, готові допомогти і про яких з упевненістю можна сказати – лікар від Бога. Нещодавно випала нагода поспілкуватися саме з таким. Микола ЛИТВИНЧУК – продовжувач династії медиків (батько, мама, брат), він не лише чудовий фіхівець, а й приємна та цікава особа.

– Пане Миколо, розкажіть трохи про себе: де народились, навчались?Литвинчук

– Народився в Тернополі, потім із батьками переїхав у Сарни, де закінчив місцеву гімназію. У 2004 році став випускником Тернопільського державного медичного університету імені Івана Горбачевського (спеціальність лікувальна справа).

– Де працювали після закінчення університету?

– Спочатку в Сарненській залізничній поліклініці, потім у центральній районній поліклініці, після чого продовжив роботу в неврологічному відділенні КЗ «Сарненська центральна районна лікарня» лікарем-неврологом. Зараз уже майже 3 роки в КЗ «Центр первинної медико-санітарної допомоги» «Ювілейний» у Рівному.

– Чому вирішили переїхати в обласний центр, що спонукало до цього?

– Поштовхом стали звичайні сімейні обставини. Дружина з дитиною проживали в Рівному, тож щоб бути поряд із сім’єю, пішов на такий крок. Сім’я – це головне для мене.

– Гарно сказано, Миколо, це доводить, що Ви ще й люблячий батько та чоловік (посміхається у відповідь – авт.). Скажіть, а чому обрали саме неврологію?

– Насправді обирав не я, а випадок. Коли був розподіл і потрібно було обирати напрямок, просто кинув монету. Ось так мій вибір зупинився саме на неврології. Хоча вона мені завжди більше подобалась і була до душі, як-то кажуть.

– Тобто ще раз переконались, що зробили правильний вибір?

– Саме так.

– Ви вже певний час працюєте в Рівному, до цього – в Сарнах, а все ж, де краще?

– Однозначно в Сарнах. Напевно тому, що трудився у відділенні й увесь день контактував із хворими, спостерігав за ними й контролював перебіг лікування. В поліклініці бачу пацієнтів лише декілька разів і не можу в повному обсязі слідкувати за їхнім лікуванням. Як і кожен лікар, хочу допомагати людям врятувати від недуг.

– Відомо, що використовуєте не лише традиційні медичні засоби, а й нетрадиційні. Розкажіть про це.

– Так, крім традиційної та всім відомої медицини, застосовую ще й метод апітоксинотерапії, тобто бджоловжалення. Він досить ефективний у порівнянні зі звичайними медичними засобами, оскільки майже 90% хвороб можна ним вилікувати. Апітоксинотерапія практично не має протипоказань, крім онкології та алергії на бджолину отруту, на відміну від звичних нам ліків.

– Як давно почали цим займатися і з чого все почалося?

– Із 2007 року. До цього батько займався лікуванням продуктами бджільництва, саме він і направив мене на стажування в Одесу до відомого апітерапевта Юрія Соловйова, кандидата медичних наук з сорокарічним досвідом. Під час мого перебування в Одесі до нього зверталися за допомогою до півсотні хворих щодня. Тоді й переконався, що цей метод дійсно дієвий.

– Як пацієнти ставляться до такого лікування? Багато охочих на бджоловжалення у Вас зараз?

– Коли пропоную цей метод, реагують зі страхом. Адже для пересічної людини він новий. Зазвичай люди погоджуються на апітоксинотерапію лише коли традиційне лікування не дає результатів. Зараз у мене пацієнтів небагато, у Сарнах охочих було значно більше.

– Миколо, а які хвороби Ви лікували апітоксинотерапією?

– Найчастіше це остеохондроз із протрузіями міжхребцевих дисків (грижі міжхребцевих дисків), подагра, неврити, ендокринні захворювання. Найбільше було пацієнток з остеохондрозом. Саме пацієнток, жінки чомусь краще переносять біль, ніж чоловіки. Так-от, 6 із них робили навіть комп`ютерну томографію хребта до та після лікування. Після курсу апітоксинотерапії обстеження показало, що протрузії зникли. Тобто це ще раз підтверджує ефективність методу.

– Дітей цим методом також можна лікувати? Були у Вашій практиці маленькі пацієнти?

– Можна й у мене було таких двоє: дівчинка трохи більше 1 року та хлопчик 15 літ. Справа в тому, що цей метод трохи болючий, тому малечу ним лікувати не бажано. Тож намагаюся дуже маленьких пацієнтів не лікувати, хай ще підростуть.

– Як відомо, ліки в аптеках дуже дорогі і не кожен зможе дозволити собі повноцінне лікування в лікарні. Якщо порівнювати лікування, наприклад, остеохондрозу в стаціонарі з апітоксинотерапією, яка різниця в ціні?

– Апітоксинотерапія значно дешевша та дієвіша. Не скажу, що в сучасних лікарнях остеохондроз не виліковують. Щоправда, не завжди. Тим більше, що найчастіше для лікування цієї хвороби використовують оперативне втручання. Наприклад у стаціонарі за 10 днів пацієнт витрачає орієнтовно 4000 грн. Проте ще не відомо, допоможе лікування чи ні. Курс апітоксинотерапії в мене коштує еквівалентно ста доларам за 1 місяць, а це 200-250 бджіл. Метод ефективний, адже жоден із пацієнтів не звертався зі скаргами й не потребує оперативного втручання.

– Скажіть, а яку зарплату отримує зараз лікар-невролог, якщо не таємниця?

– 2000 грн., при цьому маючи другу категорію. Лікарі, які приходять працювати відразу після університетів і не мають категорії, – 1400-1500 грн., а можливо й менше.

– Миколо, як оцінюєте стан сучасної медицини?

– Наголошу, що немає належної підтримки від держави. Адже, провчившись 8 років, отримувати 2000 грн. зарплати в місяць – це майже нічого, а маючи ще при цьому сім’ю вижити на такі гроші практично неможливо. Також важко спостерігати за пацієнтами, яким справді хочеться допомогти, а змоги немає. Адже ціни в аптеках космічні, а наша «безкоштовна медицина» так просто нікого не лікує.

– Знаю, що Ви вже вдруге стали батьком. Тому вітаю Вас із народженням сина й бажаю радісних батьківських турбот, терпіння та міцного здоров’я малюку.

– Так, дружина подарувала сина Артема. Дякую за теплі та щирі слова.

– Чим займаєтесь, крім основної роботи? Які Ваші захоплення, хобі?

– Відвідую спортзал, бігаю, взимку катаюсь на лижах, багато читаю, люблю подорожувати, але часу на це, на жаль, не вистачає.

– В яких країнах вдалося побувати й що найбільше сподобалося?

– Був у Франції, Чехії, Польщі, Австрії, Італії, Словенії й Угорщині. Найбільше захопила Франція, це чудова країна з неперевершеним вином і казковою атмосферою.

– Дякую Вам, Миколо, за цікаву й насичену розмову. Що наостанок побажаєте нашим читачам?

– Перш за все, здоров’я – як фізичного, так і фінансового, миру в країні та в сім’ях.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz