Життя, пов’язане з дорогою

Про професію автомобіліста Микола РАДЬКО мріяв ще змалку. Ще хлопчиком, коли бачив машину, що їхала дорогою, із захопленням дивився на неї, й тоді ж вирішив, що обов’язково підкорить цього залізного коня.

Два старші брати, Павло й Іван, уже були вправними водіями, тож було в кого вчитися. Відслуживши два роки в армії, де працював водієм автомобіля із заправки літаків, повернувся в рідні Сарни й одразу влаштувався на роботу в автопідприємство АТП-15640. У 80-х роках минулого століття разом із іншими колега їздив збирати врожай у Миколаївську область, буряк – Волинську та Рівненську. Трудолюбивого хлопця вмить помітили, але мало хто знав, що в армії юнаку доводилося мозолитися в три зміни. Піднімався о четвертій ранку й лягав спати о першій годині ночі.

В автопарку спочатку працював у відділі безпеки руху, потім водієм-наставником, а згодом почав надавати послуги на таксі, нині – приватний підприємець із понад 40-літнім стажем автомобіліста, з яких 30 років – таксистом.

Микола Радько – професіонал своєї справи. Неодноразово брав участь в обласних змаганнях «Кращий за професією». Про це свідчить і низка грамот і подяк у сімейному архіві. Найпам’ятнішими були суперництва в 1990 році. Тоді він зайняв перше місце на Рівненщині. Пригадує, що сарненська команда автомобілістів не мала собі рівних. Переможця нагородили новеньким автомобілем ГАЗ-24. За «Волгою» в місто Горький, аби забрати його з заводу, поїхав особисто. Найважчою була дорога з Ульяновська, коли автівку майже повністю засипало снігом. Додому приїхав на третій передачі.

Водій неодноразово побував на території Чорнобильської атомної електростанції. Упродовж майже трьох місяців возив туди представників районної державної адміністрації. Коли запропонували поставити відмітку в паспорті, відмовився. Чомусь боявся, що позбудеться роботи. А тепер через втрачені архіви знайти потрібні записи неможливо.

У «лихі» 90-ті минулого сторіччя працювати було непросто. Водії-таксисти вам розповідають не один неприємний випадок. Скажімо, сідають у автівку «круті» хлопці, а потім кажуть, що забули гроші. Під заставу залишають упакований новенький телевізор і обіцяють незадовго повернутися. А потім виявляється, що ніякого телевізора немає, просто пуста коробка. Із сотні епізодів Микола Степанович згадав, як із чоловіком, що вийшов покурити з вагона, доганяв поїзд. У потязі залишилися гроші, документи й дитина. Одно слово, всього бувало. Як фахівець одразу бачить потенційного клієнта. Є й постійні, які хочуть їхати тільки з ним.

Автомобіліст, зазначає пан Микола, це дуже напружена і, в той же час, почесна, хоча й небезпечна праця, що вимагає високої фізичної та емоційної самовіддачі й навіть таланту. Адже саме серед них є такі поняття, як взаємовиручка, честь, гордість за свою справу, «відчуття ліктя». Тому дивує, що відзначають це професійне свято лише декілька країн колишнього Радянського Союзу. Зокрема Білорусь і Україна. Більшість каже: «Подумаєш, автомобілісти…». А якщо замислитися, людське життя повністю підвладне руху, переміщенню і подорожам.

У тих же 90-х чоловік наїздив понад мільйон кілометрів. Якщо не полінуєтесь, шановні читачі, порахуйте, скільки разів можна було б об’їхати навколо Землі. Не раз бував у Білорусі. До речі, щоб туди повезти пасажирів, якими зазвичай були роми, необхідно було взяти дозвіл на перевезення у відповідному міністерстві в столиці. А мікроавтобусом часто возив парафіян у церкви Тернополя, Києва, Почаєва.

Про себе Микола Степанович розповідає дуже неохоче, надзвичайно скромний. Але всі, хто його знає, в захопленні від чоловіка, який завжди є душею будь якої компанії. А ще надзвичайний батько і люблячий чоловік. Хоча минуло багато років, пам’ятає, як познайомився з майбутньою дружиною. Зайшов у магазин, щоб купити хліб і побачив там Галину. Дівчина працювала в суді секретарем. І з того часу не міг її забути. Після одруження Галина Василівна подарувала йому двох прекрасних доньок. Старша Алла після Сарненського педколеджу навчалася в Рівненському державному гуманітарному університеті. Зараз – вихователь дошкільного навчального закладу № 5 у Сарнах. Менша Ольга  здобула освіту в Національному університеті державної податкової служби України (НУДПСУ). Трудиться в столиці. Обоє дівчат розумниці, завзяті до навчання, з гордістю розповідає батько про дочок.

У день професійного свята автомобіліста й дорожника родина збирається в сімейному колі, аби привітати Миколу Степановича бо воно поєднує професіоналів та автолюбителів.

«Сарненські новини» також вітають усіх, хто вдень і вночі працює на автобусах, легковому та вантажному транспорті. Ви сидите за кермом різних авто, але всі – на одній дорозі. Від вашої майстерності та якості роботи дорожників, які забезпечують будівництво та ремонт доріг, залежить не тільки наскільки своєчасно пасажири дістануться до бажаного місця призначення, а й їхня безпека.

Приєднується до привітань колег і скромний таксист-трудівник Микола Радько. Щиро бажає всім працівникам автомобільного транспорту та дорожнього господарства щастя, добробуту, нових трудових здобутків, невичерпної енергії, міцного здоров’я, успішної та безаварійної роботи. Особливі поздоровлення Микола Степанович передає на адресу воїнів-автомобілістів, які перебувають у зоні АТО. Нехай дорога буде легкою, «залізний кінь» – міцним, а вдома завжди чекають рідні та близькі.

І, як кажуть, «ні цвяха, ні жезла»!

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz