Творчість наших читачів

Як живе молодше покоління? Про це дізнавалася у своєї учениці Софії Шолоти, яка навчається у восьмому класі. У минулому навчальному році вона зайняла друге місце в обласному літературному конкурсі «Перло многоцінне» у номінації «Журналістика».

Софійка – член асоціації вільних журналістів. Пропоную читачам її розповідь.

Я частинка рідної землі

Який простір думкам, словам, почуттям! Почну, напевно, з роздуму про те, що люблю цей прекрасний світ, рідну землю, батька і маму, родину і все, все, що називають найвеличнішим словом – Україна.

Паросток ромашки всміхався весняному сонечку. У тоненькій стеблинці жевріло жагуче бажання вижити. За неписаними законами природи, кожна насінинка має право на місце під сонцем, щоб віддати світу красу, вмиваючись ранковими й вечірніми росами. А коли викупається в літніх дощах і зливах, ввійде в повноліття, насінинки помандрують на крилах віру, щоб після подорожі припасти в обійми рідної землі. Щоб згодом, відпочивши, зігрівшись, виспатися й прорости квіткою свого роду,

– Невісточко, невісточко, – так називають у народі ромашку.

На лузі тендітне диво – сонечко обминають комарі, у лісі воно вслухається у щебіт птахів, у полі в парі з колосочком насолоджується співом жайворонка, приєднується до сонячних промінців, що невидимою ниточкою тчуть гармонію краю між небом і землею.

Це лише один-єдиний погляд на незбагненну, незрівнянну, найдосконалішу красу, яку дарує, творить природа навколо нас, щоб удосконалити людину, зробити її красивою й невіддільною від Всесвіту. Дуже хочеться повернутися в казку, але не ту, яку вже прочитала, а у казку, яку проживу сама, а моїми героями будуть уже лісові мешканці.

Заходжу в ліс і вклоняюся перед найстарішим лісовим деревом – велетенським гіллястим дубом.

– Добрий день, шановний жителю пралісу, Дубе Столітнику!

– Я вітаю тебе, дівчинко, – замахав гілками-руками. Проходь, набирайся сили, познайомся з лісовими мешканцями.

Сонечко розсівало промінці, а мені назустріч поспішали комашки, комарики, мурашки-трудівники, жучки. Все біжить, рухається, виглядає з-під опалого листя, подорожує по гілочках, стовбурах дерев. Таке враження, ніби подорожуєш на хвилях у невідомі світи.

Радіє сонце, розпливаються блакитні хмарки по гілочках дерев, по травах, торкаються самого денця душі. Кожен лісовий кущик, травинка, деревце чарують невмирущою жагою до життя, синявою бездоганного неба, перлинок роси. Відчуття самотності мене не переслідує, хоч про свою незвичайну подорож нікого не попередила. Ліс гомонів, у верхівках дерев бавився вітер, а зі мною віталися Проліски Підсніжні, Анемони Сонцелюбні, Сон-трава Ранкова, Конвалія Запашна, Фіалочки Блакитненькі, Дзвіночки Розмаїті. А чи так гарно буває у лісі взимку? Відкриваю щоденник, свого порадника і знаходжу роздуми від зимової прогулянки лісом:

«Шукаю музику слова. Іду до засніженого лісу. Незаймана білизна виблискує на сонці неповторними самоцвітами. Десь там, в глибині лісу, під сніговим покровом, біля коріння давніх пеньків, живуть у моховій домівці Охи. А серед гущавини, на поляні, розпалили багаття Дванадцять Місяців. Вони співчутливі, готові допомогти добрій дівчинці, яка заблукала, шукаючи підсніжники… А там, у старій дуплястій вербі, зимує мавка.

Тиша, спокій. І сняться сни засніженим деревам і кущам. Але що це? Дерево махнуло рукавом, і посипався сніжок. Це білочка перестрибнула з гілки на гілку. Спробуй дожени!

– Тук-тук, – почулося неподалік. Напевно, то Червона Шапочка завітала до бабусі і просить відчинити двері…

Я ще довго мандруватиму лісом, пізнаватиму його мешканців, а зараз час повертатися до людей.

Ще Аристотель сказав:

«Природа дала нам у руки велику інтелектуальну і моральну силу, але ми часто використовуємо її, як зброю проти ближніх. Тому людина без моральних якостей виявляється найбільше нечестивою і дикою».

Цей вислів мені не зовсім зрозумілий, але думаю, що філософ мав на увазі тих людей, які схильні знищити красу заради якоїсь вигоди. І знову заглиблююсь у думки, а звідти випливають рядочки поета з Рівненщини Миколи Пшеничного:

Прожити – й не принизити найнижчої трави,

До шепоту возвиситись: «Мурашечко, живи!»

Прожити – й не розбризкати ні краплі доброти,

Журавлика наблизити до відстані на «ти».

Поет спонукає нас турбуватися про велич і красу храму душі своєї, чистий і дужий іде по землі, і люди добрішають.

Бо лише добра людина розумом своїм і любов’ю врятує природу, збереже її для наступних поколінь. Це їй, добрій людині, належить прожити за християнськими моральними цінностями.

Отже, я із своїм роздумами прямую до людей, які найкрасивіші й найдобріші, хочу заглянути у їхній Храм Душі!

Найближче до мене сьогодні опинились волонтери. Хто вони? Звідки родом? З України. І кожен з них, як і я, частинка рідної землі. Якого вони віку? Зовсім юні, досвідчені і ті, які на схилі літ. Хто їх навчав допомагати? Хто їх примушував? Я назву цей вчинок вічним покликом любові. Любові до рідної землі, милосердя й бажання допомогти іншій людині, яка у скрутному становищі чи ризикує життям. Я частинка великого єднання краси природи і краси душі людини.

Хіба не відчуття єднання з рідною землею породило у нас сучасних Роксолан, матерів Терез, жінок-матерів, які не лише чекають сина-солдата із зони бойових дій на сході, а й самі рятують чужих синів, посилаючи бійцям все необхідне, або самі їдуть, щоб допомогти там, де стріляють і вбивають.

Про що б я зараз думала, переплітаючи події казки чи реальності, я почуваюся в Україні, як у рідному домі, а моє серце, не вагаючись, підкаже мені вчинити так, щоб у будь-якій ситуації на життєвих дорогах почувалася частинкою рідної землі.

 

Перлинка поліського краю

Я тебе прославляю, тобою пишаюсь,

Місто Сарни – перлинка Полісся.

У гудки паровозів щоденно вслухаюсь,

Як з дитинства в улюблену пісню

Річка Случ, наче стрічка поміж берегів,

Хвилька хвильку купає-хлюпоче,

Долинають пісні із дібров і лісів,

Колосочок із полем шепоче.

Наше місто росте, в ньому парки й сади.

Прикрашаємо, любимо місто.

До святинь всі разом йдем вклонитись завжди

У дні святкові, у дні урочисті.

Скільки добрих сердець, скільки гарних людей

Живуть поруч, таланти плекають.

У нашім місті завжди день відкритих дверей,

Гостей хлібом-сіллю стрічають.

Мирне небо над нами і спів солов’я,

Веселка води набирає.

Місто Сарни – моя найрідніша земля,

Перлинка поліського краю.

 

Хай розквітне в любові земля

Я живу у Поліському краї:

Болота і озерця, й ліси.

Мавка пісню весною співає

Серед даної Богом краси.

Тут Лукаш у сопілочку грає,

Перепілки у житі живуть.

У озерці на хвилях спливає

Водяник, де лілеї ростуть.

А як дощик рясний землю вкриє.

Самоцвітами квітне роса,

У небі чистім веселки грайливі

Беруть воду з Горині й Случа.

Ген схилилися верби над ставом,

Довгі коси полощуть у сні.

Десь зажурена пісня злітає

Про розквітле кохання весни.

Тиха ніч, заклопотані ранки,

І без праці не мислю життя.

Тут чекають з війни полісянки

Рідних-близьких, в тривозі серця.

Так багато біди ще у світі,

Та мине ця гібридна війна.

Усміхнуться і мати, і діти,

І розквітне в любові земля.

 

Земля ця свята – Україна

Ясні зорі і тихії води,

Пригорнулась до дуба калина.

Вічний поклик до волі й свободи,

І земля ця свята – Україна.

Зачарує усіх гірська річка

І широкий могутній Дніпро.

Щось з горами шепоче смерічка,

Їй лелека махає крилом.

Тут вишневі сади, ніжно пахне бузок,

Чорне море на хвилях злеліє.

Шлях Чумацький зове у політ до зірок,

Серце любляче в холод зігріє.

Теплі тумани у росах купають

Луги і ліси, і поля.

Барви осінні дороги встеляють,

І квітне весною земля.

Тут люди живуть на гостинність багаті

Широко відчинені двері,

Усе віддають, щоб з біди врятувати:

Уклін вам низький, волонтери!

Творець в цьому світі дав усе для людини:

І радість, і мир, і любов без кінця.

Чом ні пташка, ні квітка не можуть зігріти,

Ще байдужі, зчерствілі серця?

 

 

Захиснику

Ти далеко від рідного дому,

У донецькім пекельнім краю.

Не зважаєш на спеку і втому,

Захищаєш Вкраїну свою.

Захисник. І цим сказано все.

Хтось збирає чорниці у лісі.

Пастушок ген корівки пасе,

Ластів’ята щебечуть у стрісі.

У нас все, як раніше було,

Вже городину серпень збирає,

Все румянцем в садах налилось,

Край поліський на тебе чекає.

Шаленіє гібридна війна,

Забирає життя і надію.

Чесним людям не треба вона,

Тільки вбивцям без Бога і віри.

Захисник. Тебе бачу в новинах:

І воронки, і «Градів» шматки.

В снах коротких цілуєш ти сина

І коханій даруєш квітки.

Софія ШОЛОТА

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz