Роман ЯКОВЕЦЬ: «Мені судилося боротися за справедливість, за свою країну»

Дзвінка від Романа Яковця не було вже декілька днів, але знала, що має приїхати у відпустку. І от він уже заходить у редакцію, такий же, як завжди, привітний, зі щирою посмішкою.

Проте щось не так, щось бентежить. Погляд… Трішки задумливий, ніби трохи стомлений, але все такий же добрий і глибокий.

– Як удома?

– Добре. Не встиг зійти з потяга, як тато попросив прийти…

– А діти?

– Чекали… Танець подарували…

І знову цей погляд, тільки враз наповнився таким теплом, ласкою, що мимоволі хотілося заплакати. А Роман опустив голову, можливо, щоб не помітила його слабкості. Але це не слабкість, це якраз його сила. Та сила, що не дозволила всидіти вдома, коли в країні йде війна. З самого її початку знав, що служитиме, захищатиме країну, край, родину. Хоча, працюючи на залізниці й мав броню, за першої нагоди підписав контракт і вступив у роту «Вовки Подолянина», що ввійшла у 54 ОМБ Збройних сил України. Важко було залишати родину, в якій підростають двійко дітей – Вероніка й Тарасик. Доньку Роман ласкаво називає Ніка. А дружина Наталія з розумінням поставилася до вибору чоловіка. Та й не в характері Романа пасувати перед труднощами, викликами долі.

– Знаєте, мабуть, мені так судилося, боротися за справедливість, за свою країну…

Ні, це не просто високі слова, це стан його душі.

– Уже коли їхав у відпустку, дізнався, що трьох моїх побратимів поранило під час чергового обстрілу, добре, що легко, але ж у нас перемир’я…

Перемир’я, режим тиші – на передовій це просто слова. Насправді наші воїни щодня відчувають на собі підступність ворога. Обстріли з забороненої мінськими домовленостями зброї, диверсійно-розвідувальні групи, що підходять занадто близько, не дають хлопцям розслабитися. А позиції ж їхні, як на долоні, у степу, де немає жодного деревця, за яким можна було б сховатися. Роман Яковець розповів, як у липні його з іншими бійцями завезли туди. Укриття, як такого, не було, просто мішки наповнили піском, на яких і спали, і ховалися від куль, мін і снарядів, що прилітали до них. Це вже згодом збудували захисні укріплення.

Рота «Вовки Подолянина» 54 ОМБ складається в основному з колишніх добровольців «Правого сектора», які з перших днів окупації наших територій воюють на Донбасі. Хлопцям дуже потрібні наші допомога й розуміння, підтримка. І вона в них є. Можливо, це не завжди те, чого вони вкрай потребують на передовій, але завжди щиро дякують усім, хто надсилає продукти харчування, медикаменти, одяг… Ось і Роман приїхав не відпочивати. Його відрядили додому, бо небайдужі люди зібрали для «вовків» чимало необхідних речей. Так, Територіальний комітет Рівненської дирекції залізничних перевезень, яким керує Анатолій Протащук, придбав тепловізор, теплі речі, що й передали Роману. Зустріч була щирою. Відрадно, що відбулася напередодні Дня залізничника. Чи потрібен Роману кращий подарунок до його професійного свята, аніж увага й турбота колег? У відповідь передав їм бойовий прапор і безмежну вдячність усім залізничникам, адже взимку, коли ночі особливо темні, тепловізор допоможе врятувати не одне життя відважних воїнів.

У ВПУ-22 зробили будиночки, деревину виділив ДП «Сарненський лісгосп». Тож Роман Яковець щиро дякує від імені своїх побратимів їх керівникам Володимиру Городнюку та Сергію Белелі, які вже неодноразово виручали українських бійців, є справжніми благодійниками. Допомогу запропонувала й міська рада.  І таких людей, на щастя, в Україні дуже багато. Не маючи великих доходів, вони діляться ними з тими, хто потребує. На відміну від тих, хто в себе вдома тримає мільйони не тільки в національній валюті, дбаючи про країну хіба що на словах.

– Не розумію людей, які мають такі статки, а все їм мало, – каже Роман. – На той світ нічого не візьмуть.

– Чи не деморалізують ці декларації чиновників і депутатів армію?

– Скажу так, що нас не цікавить, у кого більші статки, ніхто з нас не воює ні за Президента, ні за депутатів. А нам вистачає того, що заробляємо. Кожен має жити за своїми можливостями. Добре, що зарплату не затримують, хіба що на день-два…

– А як твій «Максим», уже не підводить?

– Після сюжету на телебаченні, дали мастило, щоб змазати, – сміється. – Боєприпасів вистачає, тобто всім забезпечені. Зброя – в основному стрілецька, воюємо тільки тим, що не заборонено мінськими угодами. Ворог же постійно провокує. Влітку підходили до наших позицій десь о 2 годині ночі, а зараз – після опівночі.

– А коли ж відпочиваєте?

– Ну, перед змінами є час…

За два місяці бійці змогли звести надійні укріплення, хоча й не вистачає будівельних матеріалів, які й підвезти до них проблема, бо небезпечно. Та все ж довозять вчасно і воду, і продукти. Не минають позиції роти й волонтери, тож їм особлива вдячність. З повагою Роман розповів про свого командира – «Подолянина».

– І вдень, і вночі він із нами постійно перебуває в бліндажах. Якщо десь на позиції відбувається зіткнення з ворогом, відразу туди вирушає… Тобто, справжній командир, який не ховається за спинами бійців, а завжди попереду.

– Чи є земляки?

– Так, із Костополя, Рівного. І зараз їдуть. Є такі, що просяться саме до нас. Тож документи оформляють тут, у частині. Хлопці вже підготовлені, в основному з добровольчих батальйонів «Правого сектора», «Азова» тощо.

Наші воїни ще й раціоналізатори неабиякі, розповів Роман, із звичайної зброї роблять дива, тож ворогу непереливки. Коли підходять занадто близько, отримують достойного відкоша. А ось і підтвердження цьому – повідомлення командира роти у «Фейсбуці»: «Сонячний ранок, Мінометний розрахунок на своїх місцях. Даю дані по цілі. «По готовності – доповісти!». «Готові!». «Вогонь». Ціль – СПГ-9, якраз веде вогонь по наших позиціях – бачимо, як на долоні (за допомогою деяких хитрих штучок і справжніх патріотів). «Правіше 30». «Готові». «Вогонь». Бачимо, як орки кинули шайтан-трубу й тікають в укриття. «Є попадання! Давай ще парочку, щоб не рипалися». «Вогонь!». «Є накриття!». «Відбій». Розрахунок швидко переводить міномет у похідне положення, чіпляє до машини і ми всі благополучно відходимо, тепер хай шукають вітра в полі! Слава Україні!».

В останні дні перед від’їздом додому, розповідає Роман, його перевели на позицію, що розташована в селі так званої «сірої зони». Там живуть і мирні громадяни, навіть відбудовують свої будинки. Спілкуватися з ними не довелося. Але підозрює, що серед них є й ті, хто наводить вогонь по наших позиціях. Неодноразово бачив, як миготіли вогники ліхтариків і в селі, і на території бойовиків. Вирахувати їх важко, бо постійно міняють місце. Дошкуляють і ворожі безпілотники.

Ще довго гомоніли з Романом про події на Донбасі. Про те, що, на жаль, наша влада не веде там жодної роз’яснювальної роботи серед місцевого населення. Там немає ні нашого телебачення, ні газет… Прикро, бо ворог цю прогалину заповнює своїми пропагандистськими матеріалами.

Дні, що провів Роман Яковець удома, пролетіли дуже швидко. Виконавши всі доручення командира, зустрівшись із друзями, колегами, збирається в дорогу. Там, на Світлодарській дузі, його чекають побратими, адже ситуація ускладнюється й кожен боєць дуже потрібен.

І знову це прощання з найріднішими людьми. Поцілувати донечку, пригорнути синочка, заглянути в очі дружини, щоб забрати з собою краплинку їх тепла, любові, що зігріватимуть довгими зимовими холодними ночами, збережуть від ворожих куль. Пригадала слова кіборга Василя Гриника про те, що його врятувала молитва рідних, вони вимолили його у смерті. Тож нехай наші молитви врятують Романа й усіх відважних воїнів, які на сході захищають нашу прекрасну країну і від російських окупантів, і від тих, хто їх покликав, зрадив і зруйнував свій край. Повертайтеся додому всі живими й неушкодженими.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz