Чи відвоює Павло Дем’янчик право на родове гніздо?

Щодня в редакцію районної газети «Сарненські новини», основним пріоритетом якої є наші читачі, звертаються люди з їх радощами та проблемами, що намагаються вирішити.

Щоразу отримуємо задоволення від того, коли вдається комусь допомогти. Сьогодні хочу розповісти про корінного мешканця Сарненщини Павла ДЕМ’ЯНЧИКА та представити його вражаючу історію.

Дідусь мого героя, Максим Хандись, приїхав у Сарни в 1908 році й працював машиністом на залізниці. У 1925 р., завершивши будівництво власного будинку, вселився в дім із родиною. Оселя стала родовим гніздом. Чоловік, який ще був садівником-аматором, заклав початок одного з кращих садів міста з рідкісними сортами фруктових дерев та унікальними видами квітів. Їхня донька Тетяна після закінчення медичного факультету Вільнюського університету повернулася в Сарни й працювала в районній лікарні лікарем-фізіотерапевтом. Батько Павла, Борис Максимович, здобув освіту на агрономічному факультеті Краківського університету в 1936 році й трудився в Сарнах завідувачем відділу луківництва на науково-дослідній станції з освоєння боліт. Також займався селекцією кормових трав, вивів декілька нових їх сортів, отримав низку авторських свідоцтв, а захистивши дисертацію, удостоївся вченого ступеня кандидата сільськогосподарських наук. Батьки Павла Дем’янчика пропрацювали понад 40 років у Сарнах і нагороджені медалями «Ветеран праці».

Павло народився тут, і досі згадує як жили великою дружною родиною в дідівській хаті. Закінчивши Сарненську середню школу № 4, хлопець став студентом Львівського медінституту. Після навчання повернувся в Сарни й упродовж шести років працював у Сарненській центральній районній лікарні дільничним лікарем. А коли в 1975 р. сотні тисяч українців їхали на будівництво Байкало-Амурської магістралі, поїхав разом з ними за покликом серця. Спочатку з 1975 по 1987 роки завідував терапевтичним відділенням Усть-Кутської залізничної лікарні, а згодом став головним терапевтом БАМу в місті Тинда Амурської області й залишався ним аж до 1999 року. Після розформування управління БАМу, перейшов на роботу виробничим лікарем, а ще через рік, – лікарем бригади швидкої медичної допомоги Тинденської районної лікарні. Загальний трудовий стаж Павла Борисовича становить 49 років, з них 47 – лікарем-терапевтом. Нагороджений двома медалями за будівництво БАМу, знаком «Почесний залізничник».

У 1985 р., після смерті батьків, за заповітом прийняв у спадок батьківський будинок по вулиці Миру, 40 у місті Сарни. Саме з цього моменту, про що тоді й не здогадувався, розпочалася майже детективна історія. Ось як Павло Дем’янчик її розповідає:

– На прохання жительки міста Сарни Людмили Нагловської й за усною домовленістю з нею в мій будинок тимчасово поселилася її дочка, Тетяна Чеботарьова з чоловіком (як квартиранти). Погодились, що не платитимуть нічого, але з умовою підтримувати будинок у належному стані. Після того, як у 1994 році Тетяна за сімейними обставинами покинула мій будинок, знову-таки на прохання Нагловської на тих же умовах у моєму домі оселилося подружжя Сергієнків – Віктор Борисович, санітар Сарненської психіатричної лікарні, і його дружина Валентина Дмитрівна, які потребували відповідних умов для сімейного життя.

Як власник помешкання, неодноразово розмовляв із квартиронаймачами, у Сарни приїжджали мої дружина й син. Коли у 2007 р. пожильців відвідав мій син Олександр, вони його дуже гарно зустріли, навіть возили на екскурсію в поле, назване на честь мого батька. А коли Олександр запропонував їм оплачувати проживання в будинку хоча б за мінімальну суму, то відмовилися, посилаючись на брак коштів. А через декілька років, у 2012, несподівано дізнався про те, що квартиранти шахрайським способом за допомогою рішення суду переоформили на себе мій будинок.

Їдучи на БАМ, був упевнений, що обов’язково повернуся в рідну домівку. І ось тепер, коли прийшов час, раптом дізнаюся, що повертатися нікуди, бо рідну оселю вкрали жильці, яким не було де жити і яких прихистив по своїй душевній доброті. Дізнавшись про це, приїхав у Сарни й звернувся з заявою до Рівненського апеляційного суду, що скасував незаконне рішення Сарненського про «прихватизацію» Сергієнками мого будинку. Відповідно, після цього недобросовісних квартирантів виписали з нього. Попри все, вони й досі відмовляються виселятися, і навіть більше того – не пускають мене на поріг. Віктор Сергієнко заявив: «Або ви продасте мені будинок за 10 тисяч доларів, або я з нього не піду».

Окрім того, продовжили свої шахрайські дії і, знаючи про рішення апеляційного суду, що скасував їхнє право власності на мій будинок, подали фальшиві документи в міську раду для приватизації землі під ним і городом(!?). І міська рада серією своїх рішень видала їм право власності на мій город (4 сотки). От-от мали отримати й право власності на землю, на якій стоїть будинок! Документи вже були готові, і міська рада збиралася їх видати Сергієнкам. І тільки якимось дивом, дізнавшись про це свавілля, я зі скаргою звернувся до Сарненського міського голови Світлани Усик, після чого Сергієнки їх не отримали, хоча земля під город і досі залишається в їхній власності.

Не маючи можливості ввійти у свій дім і знаючи, що ці шахраї, живучи в ньому, й далі намагатимуться незаконно знову заволодіти моєю власністю, звернувся в МНС із проханням допомогти відкрити двері власного будинку, і в Сарненський відділ національної поліції, щоб їх представники були присутні при цьому. Але організованому процесу не судилося відбутися через  появу депутата міської ради Сергія Кисельова, якого, за його словами, відправила за цією адресою секретар міської ради Тамара Палієнко (з метою захисту шахрая, який засів у чужому домі й перешкоди їй входу у свій будинок справжнього господаря).

30 грудня 2015 року звернувся до суду з позовом про виселення Сергієнків. Але всупереч тому, що згідно з законом суд повинен був розглянути мою заяву впродовж двох із половиною місяців, до теперішнього часу судові засідання, за надуманими й непідтвердженими документально приводами з боку Сергієнків і їх адвоката, відкладалися, і по суті моє звернення до цього часу залишається не розглянутим.

У грудні 2015 року також подав документи до міської ради на оренду землі під моїм будинком. Мені дозволили виготовити папери, що згодом підписала міський голова Світлана Усик. І раптом, перед тим, як їх нарешті повинні були затвердити, міська рада запропонувала мені повернути документи на переробку, щоб зробив сервітут (прохід) по землі біля мого будинку Сергієнкам до вкраденого ними в мене городу! Обурений цією вимогою знову звернувся до міської ради з проханням пояснити їхню позицію, на що мені відповіли, що міська рада проявляє передбачливість на той випадок, якщо після віддачі мені землі під будинком в оренду, Сергієнки звернуться із заявою про надання їм сервітуту. Отож виходить, міська рада проявляє далекоглядність у тому, що стосується інтересів Сергієнків, але свого часу під впливом невідомих чинників не виявила її, видаючи їм у власність чужий город за фальшивими документами.

У грудні 2015 року звернувся й до Сарненської національної поліції із заявою про вчинення кримінального злочину Сергієнками. А саме, шахрайських дій, скоєних з метою заволодіння моїм будинком і землею під ним за допомогою підроблених документів. Але слідчий поліції Царук Ю.Ю. закрив цю справу, мотивувавши, що не бачить в їхніх діях складу злочину! Мій адвокат звернувся до суду зі скаргою на незаконне закриття справи, і суд скасував рішення слідчого, але досі слідчих дій у цій кримінальній справі не здійснюється. Звертався в прокуратуру з приводу бездіяльності поліції у кримінальній справі. Теж ніяких рішень, дій і правових оцінок з приводу бездіяльності поліції не зроблено.

Хочу наголосити, що Сергієнки не тільки засіли в моєму домі, але й продали залишене мною в ньому майно: піаніно, бібліотеку, наукові роботи мого батька, металевий гараж. У той же час вимагають від мене понад 800 тисяч гривень за те, що на моїй території незаконно та самовільно й без узгодження зі мною побудували цегляний гараж, зруйнувавши веранду, перепланували будинок!

Неодноразово просив відповідні служби відключити газо- та електропостачання в будинку, але вони не виконують письмові вимоги законного домовласника, зате беззаперечно враховують особисті усні прохання не прописаних тут шахраїв.

Суд відкладається, за рік не проведено жодного засідання по суті. Поліція «затягує» кримінальну справу вже рік із невдалою спробою її закрити. Міська рада віддала у власність мою землю Сергієнкам за представленими їм фальшивими документами за п’ять  місяців, але за штучно надуманих причин не видає в оренду землю під моїм будинком справжньому господарю упродовж цілого року. І тепер ще вимагає від мене перед затвердженням документів на оренду землі зробити прохід для Сергієнків до вкраденого ними в мене городу! Прокуратура за всіма цими фактами не дає жодної правової оцінки та не діє в цьому напрямку! На 22 грудня 2016 року призначено черговий судовий розгляд про виселення Сергієнків, який,  думаю, і на цей раз, за новою надуманою квартирантами та їх адвокатом причиною відкладуть.

Хотілося б запитати, чи є в Україні чиновники і влада, які зупинять це свавілля й допоможуть мені реалізувати мрію свого життя: повернутися на схилі років до рідних пенатів. А ще розібратися в тому, хто насправді шахрай: Сергієнки чи ті, хто їм допомагає?!

Ось таку історію розповів Павло Дем’янчик, дуже сподіваючись на її позитивне вирішення в місті, де народився і виріс, працював дільничним лікарем. І маючи власний будинок, змушений проживати в друзів і знайомих. А час іде, й аби ще довше його не затягувати та, користуючись правом, що надають журналісту професійні закони, друкуємо її й очікуємо коментарів від усіх згаданих осіб.

Залиште коментар

1 Коментар на "Чи відвоює Павло Дем’янчик право на родове гніздо?"

Повідомити
avatar

сортувати:   найновіші | старіші | найпопулярніші
Анна
Гість
Анна
2 років 7 місяці тому

Уважаемая пани журналист!Почему статья в газете не подписана?Прежде чем писать такое нужно было и с другой стороной пообщаться!

wpDiscuz