Легенди рідного краю

Людина завжди повинна пам’ятати минуле, адже без нього у неї немає майбутнього. Треба не забувати своє коріння, свій рідний край.

Мабуть, саме тому й донині живуть легенди, які є своєрідним спогадом, відголоском давно минулих днів.

Тому давайте ознайомимось з легендами, які розповідають про початок…

Легенда про Клесів

Погодьтеся, що Клесів – досить дивна назва. А звідки пішло це слово – витлумачити ще важче. Та не для місцевих жителів. Ті, мабуть, ще ледь не з пелюшок знають історію про перших жителів у тій місцевості, які будували свої хатки біля лісу, в якому жили сови, про стандартну на той час фразу «Кіля сов» (тобто «біля сов»), яке пізніше трансформувалось у Клесів.

Та є ще й інша оповідь, про пана на ймення Кльос. Вважалося, що заселення території нинішнього села почалося із невеличкого хутора, який належав польському поміщику Кльосу. Саме на честь землевласника жителі й назвали свій населений пункт.

Та чи правда це? Чи, можливо, ще одна вигадка? Проте, як би там не було, а диму без вогню не буває. Перша згадка про село Клесів датується ще ХVІІ століттям. Та й існування маєтків деякого пана К. Кльоса на західній Україні підтверджено…

Легенда про Скочище

Скочище – це природна місцинка між селами Нетреба та Чаква, прірва над бурхливою Горинню. Люди розповідали, що раніше це була круча над річкою. Страшно там було, адже водойма в ті часи нагадувала місцями вир.

Зі Скочищем і справді пов’язаний вир. Та не води, а людських почуттів. Історія, на жаль, не зберегла імен тих людей. А почалось все з того, що в чарівну поліську дівчину закохались два парубки. Та не було від неї нікому з них взаємності. Хлопці й подарунки коханій приносили, і допомагали, чим могли. І свататись до юнки збирались.

Та красуня нікого з них не полюбила. Ні, не була вона гордою. Сама не розуміла себе. Чи то долею не судилося покохати, чи то якусь порчу накладено? А вибирати треба. Та й батьки натякали, що заміж пора.

От і того дня парубки знову залицялись до неї. Вони троє йшли з церкви. Якраз над кручею. Молоді люди веселились, сміялись. І на чергову пропозицію обрати когось дівчина жартома сказала: «Буду з тим, хто з цього берега, перестрибнувши річку, дістанеться того». Вона сподівалася, що хлопці відмовляться від неї. Та не так все сталося, як гадалося.

Молодики були налаштовані серйозно. Вони зістрибнули з кручі, та тієї сторони не дісталися. Потонули. Лише після їх смерті юнка збагнула, що накоїла. Через неї парубки загинули! Не витримавши такої правди, вона кинулася за ними. Її річка теж прийняла у свої обійми.

Так і закінчилась їхня історія, не встигнувши навіть початися. А місце, де молоді люди втопилися, з тих пір і називається Скочище.

Легенда про Карасин

Карасин – невеличке село у Сарненському районі. Засноване воно було ще у 1544 році. Якщо вірити історикам, то розташований цей населений пункт був біля озера з водним плесом понад 16 гектарів.

Свою ж назву село отримало від фрази «кара сину». За легендою, поміщик відправив свого неслухняного сина у своєрідне вигнання – мешкати на далекому хуторі. Таке покарання батько придумав своїй дитині.

Насправді серед жителів побутує й інша історія. Більш правдоподібна. Як уже було сказано, Карасин у далекі часи розлігся на березі великого озера, в якому було дуже багато карасів. Власне через рибу і водойма, і село отримали свою назву.

Як виявилося, таке озеро дійсно існувало. Ще років з 25 назад це була мальовнича місцевість, де люди могли відпочивати та купатися. Та й риба там водилася. А розташовувалося воно прямо за селом. На жаль, нині ніякої водойми на тому місці зараз немає. Озеро потихеньку висохло. Зараз там навіть у дощову погоду просто велика калюжа, з якої під час випасу корови п’ють воду…

Отож, не забувайте легенди рідного краю! Плекайте їх у ваших серцях і передавайте наступним поколінням.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz