Поранений війною Микола Борисюк знає справжню ціну життя

Війна в нашій країні докорінно змінила світогляд українців, їх ставлення до життя. Нинішня ситуація згуртувала та споріднила серця мільйонів співітчизників, які задля оборони рідної землі готові свідомо покласти своє життя на вівтар волі та щасливої, процвітаючої нації, з власними амбіціями та моральними цінностями.

За цією великою й благородною метою стоїть кожен громадянин держави Україна. Як і житель села Люхча Микола БОРИСЮК, який хоробро з вірністю народові боронив країну на сході від лабетів окупантів. Досі не вірить, що в сучасному світі можна так легко розв’язати війну й втягнути в неї тисячі людей, з якої не кожен повернеться додому живий.

Ще зі шкільних років Микола вирізнявся серед однолітків фізичною загартованістю, був хоча невеликого зросту, але в підтягуванні на турніку та бігу на середні та довгі дистанції йому не було рівних. Тому й найбільше вподобав уроки фізичного виховання, що згодом і сформулювали з нього справжнього чоловіка. Неодноразово представляв Сарненський район на змаганнях із легкої атлетики, де завжди ставав призером. Коронною була дистанція 1000 м. Після  закінчення Люхчанської ЗОШ, продовжив навчання у ВПУ № 21 м. Сарни, де здобув спеціальність тракториста й електрика. 1993 року отримав повістку в армію й службу проходив у військовій частині А-0822 м. Ужгород, як солдат протиповітряної оборони. Опановував навики артилериста зенітного гарматно-ракетного комплексу «Тунгуска». Не забував про користь здорового способу життя й під час служби, а тому завжди брав участь у кросових змаганнях між частинами та родами військ і також посідав призові місця.
Отримавши демобілізаційний наказ, повернувся додому, а згодом завіз документи в Дубровицький професійний ліцей, де практикувався столярській справі. Працювати з деревиною подобалося, та й вироби виходили добротні. Це запримітив директор сарненського ВАТ «Райдуга» Антон Василець і запропонував на той час здібному практиканту роботу. За два роки праці з деревиною з-під рук майстра вийшло безліч сучасних дверей, вікон, сходів-трапів та інших побутових виробів.

Згодом полишив ріднокрай і за рекомендацією друзів влаштувався працювати майстром виробництва молочної продукції в торговій фірмі «Тульчинка», що у Вінниці. Там же познайомився майбутньою дружиною Ніною, яка завідувала складом. Згодом справи на фірмі почали погіршуватися, відбулося скорочення робітників, тому Микола з Ніною вирішили поїхати на малу батьківщину парубка, де одружилися. Від обопільної любові в родині народилося три донечки: Настя (студентка ВПУ № 21 м. Сарни), Ірина (учениця Люхчанської ЗОШ) і Вероніка, якій всього чотири рочки.

Здавалося б, жити й радіти, ростити діток. Але з початком антитерористичної операції серце чоловіка йокнуло, коли в теленовинах побачив перші людські втрати ЗСУ. Невдовзі сам отримав повістку, й без роздумів та остраху вирушив захищати кордони рідної держави. Спочатку три тижні проходив інструктування й навики на Тучинському військовому полігоні. Відразу потому, в середині квітня 2014 року, потрапив у справжнє горнило війни – під смт Зайцеве Донецької області. У перші ж дні довелося на власні очі побачити жахіття війни. Проте в старшого сержанта Миколи Борисюка було своє завдання: не дати ворогу вільно просуватися вглиб країни. Він, як командир екіпажу зенітного гарматно-ракетного комплексу «Тунгуска», відповідав за безпеку та прикриття побратимів й окремих об’єктів у гарячій точці. Спочатку був у складі 26 Бердичівської окремої артилерійської бригади, але згодом її розформували через великі втрати побратимів у горезвісному Іловайському котлі, тому далі воював у 44-ій Тернопільській ОАБ. Не просто було захищатись від нападників, які використовували танки, самохідні артилерійські установки, калібр яких потрапив під заборону Мінських угод, і при цьому дотримуватися «режиму тиші». Проте справжньою трагедією в житті чоловіка стала смерть хлопців із його екіпажу. Із шести побратимів – двоє не повернулися додому. В одного життя забрала куля снайпера, а другого згубили місцеві сепаратисти, яких там називають «посильними». Не може без сліз згадувати про товаришів, родини яких у Києві й на Тернопільщині зосталися без чоловіків і батьків.

Смерть також чатувала й на земляка, але вдалося вистояти. Через півроку служби їхню бригаду передислокували в Щастя Луганської області. Виїжджали вночі й тільки з увімкненими габаритами, без світла фар, щоб ворогу не освітлювати позиції й техніку. У колоні було дванадцять одиниць бойових машин і ще декілька обслуговуючих. Командир наказав обійти кожному свою бойову техніку й упевнитись чи все гаразд. «Тунгуска» Миколи Борисюка стояла третьою в колоні й саме, коли він майже завершив її оглядати, у нічній тиші пролунали постріли. Дві кулі снайпера влучили в праву ногу. Відразу по нього вилетів гвинтокрил і бійця госпіталізували у Харківський військовий госпіталь, де негайно прооперували. Одну кулю дістали, а інша пройшла наскрізь через колінний суглоб, розбивши його й пошкодивши сухожилля. Через два тижні пораненого доправили в Дніпро. У військовому госпіталі міста йому зробили ще одну операцію: замість роздробленого суглоба поставили титановий.
Після бойового поранення пройшло два місяці. Микола Григорович потроху почав самостійно ходити. Керівництво запропонувало пройти курс реабілітації на Рівненщині, в Олександрії, але він не тільки відмовився, а й наполіг на поверненні на свої бойові позиції. Прохання задовольнили й боєць із позивним «Гулівер» поїхав у Щастя, поновившись командиром екіпажу «Тунгуски» й допомагав стримувати наступи з іншого боку річки Айдар. Умови були жахливі, а особливо в зимові холодні місяці. Проте підтримку земляків на далекій Луганській землі відчував неабияк. Необхідними речами, їжею неодноразово допомагала волонтер із Сарн Ольга Ратич, за що їй щиро дякує. Окрім того, люди з рідної сторони будували й укріплювали бліндажі й окопи. Це ті бригади робітників, які працюють у ТОВ «Західметал» (директор Олег Жошко). А ще пліч-о-пліч півтора року війни пройшов зі справжніми друзями-земляками – односельцем Михайлом Набухотним і Русланом Шидловським із Глушиці. Переживати довелося й за Михайла, коли той підірвався на протитанковій міні, але, хвала Богу, усе минулося благополучно, тільки контузило.

Микола Борисюк, як справжній герой нашого часу, за свій патріотизм і професіоналізм у боях отримав орден «Почесна відзнака» окремої артилерійської бригади, на якому викарбований девіз: «Вогонь запеклих не пече». Також має посвідчення учасника бойових дій. Після повернення додому влаштувався охоронцем у приватному підприємстві «Сарни-холод», де також працює його дружина. Хоча вдома є до чого руки докласти. Родина обробляє чотири гектари землі, тримають корову, коня, кози, в’єтнамські свині… Микола Борисюк дбає, аби лад був в усьому й прагне, аби українська земля не ховала у своїх нетрях сподвижників великого народу, а благословляла їх на труд, добро та батьківську любов, як найвищі цінності в житті людини.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz