«Вони живуть, як голуб’ята»

Щоразу, коли відкриваю двері їхньої оселі, у повітрі вирують божественні аромати свіжоспечених смаколиків, гомонить українське радіо, на кухні закипає електричний чайник, поблизу якого вже стоять чашки, баночка зі згущеним молоком і власноруч приготоване нею варення.

Газдиня відчуває легке занепокоєння, що непомітно переходить у радість від появи на ганку домівки вже дорослої онуки. Ще в коридорі мене зустрічає атмосфера затишку й тепла, котру раптово порушує вгодована кицька, що, немов шпигун, прослизає до однієї з кімнат, аби сховатися від морозу. Домашньої улюблениці ніхто не помічає, адже її крихітні лапки не здатні перервати шум, що лине від телевізора: господар із захопленням переглядає вподобаного раніше «Знахаря», одягнувши окуляри, тримаючи в руках пульт. Укотре відчуваю, атмосфера цього будинку незмінна: щоразу, щиро посміхаючись та пропонуючи зручні капці, зустрічають мене вони – ті, без кого не було б цієї історії. Ще мить – і шум чайника припинився, а ми попрямували на кухню. Відверта розмова почалася раптово, досить було лише питання, що торкалося часів юності дідуся та бабусі. Завжди цікавило: яка вона – справжня любов, що пережила десятиріччя, виховала не одне покоління, перетерпіла невдачі та бідність, але залишилася щирою. Про це й запитала, адже знала: палке кохання сьогодні зустріти важко…

Вони познайомилися, коли їй було п’ятнадцять, здавалося б, за досить банальних обставин: Єва – ще тоді зовсім юна, чорнява дівчинка, котра закінчила 8 класів сільської школи, та Сашко – дев’ятнадцятирічний юнак, за спиною якого, крім восьмирічки, уже було училище, зустрілися в одному з технікумів. Уже тоді їх об’єднувало щось більше, ніж навчальний заклад – курс, факультет і навіть парта, що стала першим кроком у спільне майбутнє. За словами дівчини, прихильників мала вдосталь, проте серце лежало до старшого на декілька років, можливо, часом серйознішого за однолітків Олександра. Хлопець теж відразу вподобав однокурсницю: «Навіщо мені були Олі, Галі, Свєти? Я вибрав Єву!» Намагання завоювати прихильність юнки не минало даремно. Спільна практика в місті Дубно ще більше зблизила молодих людей. Відтоді весь вільний час проводили разом, пліч-о-пліч долали всі труднощі, що стосувалися навчання й не тільки.

Через деякий час хлопець попередив дівчину про те, що має серйозні наміри – прагне заручитися з нею. Натомість Єва, перебуваючи у своєму селі – Бересті, що на Дубровиччині, зрозумівши перебіг подій, сповістила рідних про приїзд родичів Сашка. Відтоді в її домі запанувала атмосфера підготовки до зустрічі з майбутніми сватами. Проте не був би Олександр справжнім чоловіком: ніхто з його рідних не підозрював про мету парубка. Навіть більше, у Сарнах усе відбувалося, як зазвичай: сніданок, обід, вечеря… Жодної згадки чи натяку на подію, заплановану юнаком! Довго приховувати сватання молодику не вдалося: батьки все ж дізналися – завелися їхати в дорогу. Берестя такого ще не бачило: у Сарнах назбирали цілий автобус людей. За декілька годин майбутні родичі побачилися вперше. Того ж дня молодята офіційно стали на рушничок щастя.

Після заручин почали підготовку до весілля. Це було перше випробування молодої пари на міцність. Оскільки радянські часи відомі суцільною нестачею коштів, Єва та Сашко, попри все, вирішили зробити розкішне дійство: наречена мріяла про білосніжну сукню, про дивовижне таїнство – вінчання, хотіли одягнути й золоті обручки. Проте сувора реальність 1972 року щоразу опускала молодят на землю: їм довелося самостійно заробляти гроші на святкування. 5 листопада того ж року Олександр та Єва зіграли весілля, проте без вінчання, бо «партія забороняла…». Обручки теж були нездійсненною мрією.

Буденність у Сарнах, куди переїхали жити молоді Євтушки, набирала обертів. Звичним усе було до моменту, поки Олександра не забрали в армію. Кохана з трепетом ставилася до призову, адже знала: «Багато кого не вертали з військової служби». Але жінка не могла нічого вдіяти, залишилася вдома. День у день дружина чекала вісточок від чоловіка. Оскільки Саша не міг телефонувати, то писав, коли дозволяли, відверті листи своїй любій. А Єва раділа кожному посланню. У той нелегкий час вона жила під одним дахом із батьками чоловіка. Із часом познайомилася з сусідами, найближчою подругою стала Галина, будинок котрої був неподалік. Галя допомагала дівчині освоїтися в Сарнах, усіляко підтримувала її, разом новоспечені подруги провели не один день.

Євтушок1-чЧерез два роки Олександр прийшов із армії. Буденність повернулася до чоловіка та дружини. Усі захоплювалися їхнім подружнім життям. Дід, батько Сашка, якось сказав: «Вони живуть, як голуб’ята!» Натомість зять відразу припав до душі матері Єви, котра цінувала та поважала його з перших днів. Саша, згадуючи цю жінку, часто казав: «Теща моя ціни не має, суперова!». Про тестя Олександр відгукувався не менш привітно. На запитання про те, чи часто мали конфліктували молоді Євтушки, подружжя відповідало: «Сваритися нам не було за що». Стосунки сім’я мала особливі. Підтвердженням є слова Єви: «Саша завжди виходив назустріч, коли йшла додому».

Згодом у сім’ю прийшла радість – народилися дітки: дівчинка Лариса та через два роки хлопчик Віталик. Подружжя докладало багато зусиль для того, щоб малеча почувалася в безпеці, нічого не потребувала. Кожного дня Єва Трохимівна й Олександр Олександрович їздили на роботу до Клесова: навіть там працювали разом. Будні для Євтушків були непростими, оскільки трудитися доводилося з ранку й аж до пізньої ночі в той час, як удома на них із нетерпінням чекали діти. Інколи за рутинними клопотами забували й про свята. Згадуючи епізоди з життя, Єва додає: «Одного разу поїхала на роботу до Клесова. Виконуючи доручення начальника, згадала, що забула про власний день народження». Зважаючи на слова коханої, Олександр мовить: «На кожному кроці нас чекала робота». Проте сім’я, не звертаючи уваги на важкі часи, завжди була рада бачити на порозі власного будинку гостей. Щороку на Різдво до їхньої хати приїжджала сила-силенна родичів, котрих господиня та господар, ласкаво зустрічаючи, щоразу запрошували до святкового столу.

Молоде подружжя всю хатню роботу ділило на двох. Олександр допомагав дружині в усьому, адже знав, як нелегко їй доводиться. Ккохана теж піклувалася про чоловіка: щоранку, готуючи сніданок дітям, у торбину складала його й Сашкові, аби милий смачно пообідав. Не зважала Єва на втому, що з’являлася після складного робочого дня, не звертала уваги на власне самопочуття, бо знала, заради кого щодня важко працює.

Ті часи ввійшли в історію як такі, котрі відомі безгрошів’ям, складним матеріальним становищем. Важко було влаштуватися на роботу: люди часто змінювали записи в трудовій книзі, адже не могли затриматися на одному місці впродовж довгого періоду. Олександр, щоб прогодувати родину, хапався за будь-яку роботу, що приносила хоч якісь гроші. Не нехтував і заробітками в Росії та Білорусі. Чудово освоївши фах у технікумі, виконував завдання, що доручало керівництво, якнайкраще. Навіть сьогодні, гортаючи фотоальбоми дідуся й бабусі, вдається знайти вирізки з газет, в яких розміщені статті про це. У публікаціях висвітлені відзнаки за хорошу роботу Саші. Неодноразово в ще тоді молодого Євтушка брали інтерв’ю: частенько чоловік коментував роботу підлеглих, адже прагнув, щоб усе, що стосувалося його сфери діяльності, було виконано на найвищому рівні. Ці згадки у вигляді клаптиків паперу Єва Трохимівна зберігає й досі, а беручи до рук пожовклі газети, з посмішкою та ностальгією згадує молоді роки, пишається, що має такого коханого.

Приводом для гордості жінка вважає й дружбу з Галиною. Оскільки дівчата почали спілкуватися відтоді, як Єва переїхала в Сарни, то вже встигли відсвяткувати не один ювілей із дня знайомства. Товаришки впродовж життя залишалися найкращими подругами, незважаючи на різні перипетії долі. Знаєте, ще півні не встигнуть проспівати, як вони вітають одна одну з черговим святом, стоячи на ганку, тримаючи в руках подарунки – найчастіше квіти з власної клумби. Пліч-о-пліч Єва й Галя приготували не одну страву, спекли вдосталь смаколиків. Їх завжди називали сестричками, бо й життєві труднощі долали разом: розповідали найпотаємніше, радилися між собою, співпереживали. Таку дружбу можна назвати справжньою, щирою, адже жодна з дівчат ніколи не заздрила, не бажала чогось злого іншій. Єва, коли в неї запитують, чи не ревнує Олександра до Галини, часто всміхається й відповідає: «Це питання ніколи не піднімали. Ніколи! Ми цивілізовані, розумні люди. Я чоловікові не давала приводу мені не довіряти, він теж завжди був вірний». Ці слова можна вважати сповіддю жінки, адже, справді, стосунки подруг завжди були взірцевими, стали прикладом для наслідування. Зараз нечасто можна зустріти дружбу, що пройшла крізь десятиліття й не зникла, не розчинилася в повітрі. До цього часу Єва й Галя спілкуються: вечорами довго засиджуються на вулиці, примостившись на лавці, розмовляючи про все на світі; ходять у гості одна до одної, п’ють чай із печивом, що напередодні ще досі разом готують. Такій дружбі можна лише по-щирому заздрити!

Правду кажуть, якщо людина чогось дуже прагне, доля обов’язково їй усміхається й здійснює увсі найзаповітніші мрії. 2012 року Єва Трохимівна й Олександр Олександрович стали на рушничок щастя вдруге – уклали шлюб перед Богом. Подружжя чекало цього дня сорок років. Чого тільки не траплялося на життєвій стежині Євтушків! Найщасливішими подіями було, мабуть, народження дітей, онуків, адже ними дуже пишаються дідусь і бабуся. Проте найбільшим досягненням і гордістю новоспечених молодят, які йшли поряд багато років у горі й радості, стало спільне життя, в котрому не було місця сваркам, образам. Ось і справдилися давно очікувані сподівання: наречена, хоча вже й у досить зрілому віці, стоїть перед вівтарем, убрана у весільну сукню, а поряд – наречений, погляд якого не здатен відвести від коханої ніхто. Від гостей: дітей, онуків – уже не чути гучного сміху, помітні лише сльози радості. Вираз обличчя молодят можна було не лише фотографувати, а й описувати в романах: він був настільки щирим і відвертим, що хотілося зупинити мить хоч на секунду та помилуватися закоханими. І ось молодята одягли омріяні обручки… Емоції переповнювали навіть священика: нечасто ж можна побачити вінчання людей, котрі прожили поряд упродовж багатьох років і можуть похвалитися тим, що палко кохають один одного.

Знаєте, сидячи з найріднішими людьми за одним столом, хочеться, щоб печиво, котре з любов’ю приготувала бабуся Єва, ніколи не закінчувалося, а чай, який дідусь Саша налив у чашку, довго не холонув. Приємно спостерігати за усміхненими обличчями дорогеньких, котрі сяють від того, що поріг їхнього будинку переступають діти, онуки. А ще приємніше в такій теплій компанії слухати спогади двох закоханих, які, доклавши немало зусиль і тонну любові, виховали чудових дітей – Ларису та Віталія, а зараз зайняті тим, що важливі істини передають онукам – Катеринці, Ані, Миколці, Назарку. Тож, наші найкращі, найближчі, найчуйніші, з нагоди 45-річчя Вашого подружнього життя хочемо побажати миру, злагоди, міцного здоров’я, щасливих миттєвостей і Божого благословення! Нехай кохання ніколи не згасає, а переходить у спадок дітям та онукам. Любимо Вас, наші хороші, залишайтеся такими радісними й надалі. Довгих років життя, мамо й тату, дідусю й бабусю!

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz