Немає сильнішої любові за батьківську

Якби подружжя Ганни Євдокимівни та Гната Семеновича Сварицевичів могло побачити зараз своїх дітей, то дуже пишалося б ними. Три доньки й син скромних трудівників: водія ДП «Сарненський лісгосп» і кравчині – знайшли своє місце в житті і стали людьми.

Донька Тамара – директор Сарненського районного ліцею «Лідер», Ніна – приватний підприємець, Люба закінчила Ленінградський інститут авіаційного приладобудування, нині мешкає в Києві, а Олександр – командир військової частини.

Ще п’ять років тому ніхто не міг би й подумати, що військовослужбовцям Сарненської військової частини А-0153 доведеться освоювати нові професії через бойові дії на сході країни. Усі працівники та військовослужбовці в/ч у листопаді минулого року відзначили 55-річчя частини. На святкуванні начальник центрального ракетно-артилерійського управління ЗСУ Озброєння ЗСУ полковник Вадим Рудницький нагородив полковника Олександра Сварицевича нагрудним знаком Міністерства оборони України «За зразкову службу» за особисті заслуги в професійній підготовці, високі показники бойової готовності військ, самовідданість і стійкість, виявлені під час виконання військового обов’язку. Командиру висловили високу довіру. Одразу на другий день після свята він вибув у зону антитерористичної операції для виконання важливого завдання начальником Служби ракетно-артилерійського озброєння (РАО) штабу АТО. Минулого тижня повернувся в рідну військову частину, де з ним і зустрілися напередодні його дня народження.

Завтра Олександру Сварицевичу виповниться 50. Як для чоловіка, це дуже мало. Із них 33 присвятив армії. Олександр Гнатович може відверто годинами розповідати про своїх побратимів, хлопців бригад і батальйонів, які відважно захищають країну на сході. Попри те, що він уже в Сарнах, бійці й досі йому телефонують, буває, з семи ранку, аби вирішити нагальні питання. З гордістю й повагою каже про військовослужбовців і працівників увіреної йому частини, однак про себе знаходить лише скупі слова. Сьогодні хочу розповісти про полковника Сварицевича як про звичайну людину, брата та батька.

Саша був дуже бажаною дитиною в родині після трьох дочок, розповіли його сестри Тамара й Ніна. Адже народився нарешті син. Тож виховувався переважно в жіночому оточенні, де їм опікувалися всі, дуже любили онука й обидві бабусі з дідусями. Хлопець зростав у сім’ї, де було чимале господарство: корова, бичок, якого відгодовували, великі й малі свині, гуси, качки, кури, кролі. Хоча  був наймолодшим, також допомагав батькам.

У шкільні роки Олександр навчався в Сарненській дитячій музичній школі по класу тромбона, виступав у складі оркестру. Окрім того, грав на гітарі. І досить серйозно займався музикою, бо його запросили ще й у музичний колектив Сарненського ПТУ № 21 (нинішній ДПТНЗ «Сарненський професійний аграрний ліцей»). Завжди з теплотою згадує той час, навіть хотів спочатку поступати в музичне училище, однак сталося все зовсім інакше.

Сімнадцятилітнім юнаком залишив рідну домівку заради навчання в Ломоносовському військовому училищі Санкт-Петербурга. Подобалося й саме місто, з яким познайомився під час візитів до сестри Люби, яка там здобувала вищу освіту. На іспити поїхав сам, а вдома не могли дочекатися звістки від нього. Так трапилося, що його дядько дістав із поштової скриньки газети з листом усередині й поклав на холодильник батькам. А кореспонденція впала за нього й пролежала там два тижні. Тож тільки згодом дізналися, що він став курсантом. На присягу їздила Тамара. Батьки дуже пишалися, що син стане військовим, але прикро, що тато не дожив до того дня. Юнак ще не закінчив перший курс, коли він помер.

Найтяжчими виявились 6 років служби в Заполяр’ї після училища. Навіть просто звикнути до кліматичних умов далекої півночі було непросто. Завжди підтримували рідні. Їздили до нього чоловік Тамари Гнатівни та її сестра Люба. Сильний родинний зв’язок зберігають і донині. Дружня родина живе проблемами один одного. Коли тезка-племінник Олександра служив у Дебальцево впродовж року, також усі його підтримували. Тепер він на контрактній службі в Сарненській військовій частині.

Ніна дуже пишається братом-військовим. І хоча характер і загартування в нього відповідають професії, ділиться вона, його дуже легко розчулити, бо душа ранима. І відчуваєш, як йому болить, коли розповідає про події на сході. По натурі Олександр щирий і безвідмовний. Завжди знайде час вислухати людину, яка до нього звертається.

У цьому житті Олександра Сварицевича найбільше радують доньки, які його просто обожнюють. Менша Леся здобуває професію юриста в Національному університеті водного господарства та природокористування (НУВГП) у Рівному. Старша Анна закінчила з відзнакою Київський національний торговельно-економічний університет (КНТЕУ). Окрім того, вивчила чотири мови, в тому числі й шведську, і поїхала у Швецію, де займається улюбленою справою – організацією дитячих свят. Трудолюбива українка, і те, що вона робить зі своїми працівниками впродовж п’яти років, настільки подобається іноземцям, що її робочий графік розписаний на 3-4 місяці наперед. Попри те, що за скандинавами міцно вкоренився стереотип дуже стриманих і навіть скупих на емоції людей, побувавши один раз в Анни в гостях, Олександр не може повністю з цим погодитися. Принаймні, стосовно шведів. Народ тут дуже відкритий і доброзичливий. Не важливо, якої ви національності, турист чи іноземний студент, робітник або емігрант, до вас завжди ставитимуться прихильно та привітно.

До речі, як і батько, Анна закінчила Сарненську дитячу музичну школу, тільки по класу фортепіано та гітари. І хоча молода жінка далеко від дому, знає, що немає любові сильнішої за батьківську. А Олександр Гнатович стверджує, що немає вищої радості для нього, ніж вдячність дітей.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz