Особлива мама

Буваючи в районному Будинку культури, мабуть, бачили праворуч від нього приватний будинок із червоної цегли. Переконана, більшість цікавить, хто ж власник.

А живе в ньому родина, яка впродовж 11 років бореться за здоров’я доньки, яка має діагноз дитячий церебральний параліч. Три роки тому в новобудову вселилася багатодітна родина Людмили й Станіслава РИБАЧКІВ. А через два місяці сюди приїхали дипломовані спеціалісти з відомих медичних центрів, щоб надати допомогу їхній донечці з наполегливими щоденними заняттями вдома.

Народження доні змінило не лише увесь стиль життя батьків, але й думки, усю систему цінностей та уявлення про людину. Людмила одразу почала активно боротися за здоров’я крихітки. Вчилися в неї щирій та інтенсивній радості, дізналися, що не все в реальності вимірюється досягненнями. Раділа кожному кроку. Пам’ятає, коли в три роки вперше пройшла кімнатою, попри пізню годину доби зателефонувала до своєї неньки зі сльозами на очах, аби повідомити радісну новину. Зі здоровими дітьми все інакше.

DSC_2441Людмила Іванівна з власного досвіду знає, як батьки приїжджають зі своїми особливими дітьми в дитячий реабілітаційний центр, кооперуються, знімаючи разом житло, щоб зекономити кошти, а також приміщення, де можна з малечею проводити процедури. Тож вирішила започаткувати удома такий для своєї доньки. Лідія навчається у 5 класі Сарненського НВК «Школа-колегіум» ім. Т.Г. Шевченка. Справжня красуня, відмінниця, має чимало похвальних грамот. Перша вчителька Тамара Янушко була дівчинці як мама впродовж чотирьох років, розповіла жінка. Тепер Людмила Торчило, як класний керівник, опікується нею, як рідною дитиною. Щоразу зателефонує, проведе після уроків до мами, яка забирав її зі школи. Одно слово, вдячна педагогам за розуміння і доброту. Ліда спочатку вчить уроки, а потім упродовж трьох годин займається в спортзалі.

Тепер адресу будинку Рибачків знають й інші батьки, які виховують особливих дітей, і привозять їх сюди для занять із інструктором ЛФК і масажистом, є і з Трускавця та Одеси. Медичні реабілітологи кажуть: «Батькам дуже пощастило, що в Сарнах є така матуся, як Людмила Рибачок». Скажімо, приїздить одна жінка навіть із Києва, в якої донечки-двійнята, друга – з Рафалівки. Людмила тепер тільки цим і живе, хоча нелегко як фізично, так і морально. З нею радяться інші батьки, цікавляться, де знайти логопеда чи ортопедичне взуття.

Я теж дуже вдячна Людмилі Рибачок, яка дозволила відвідати оселю, коли там упродовж десяти днів кваліфіковані фахівці проводили черговий курс реабілітації дітей із особливими потребами. Одразу при вході мені і фотографу запропонувала бахіли, а мами сюди приходять зі змінним взуттям.
Аби мали уяву, про що йдеться, розповім детальніше. Подружжя Рибачків на нижньому поверсі будівлі спеціально облаштувало спортзал із дорогою професійною доріжкою, орбітреком (тренажер, що є найефективнішим для реабілітації після різних травм м’язів і опорно-рухового апарату), велотренажером, ортопедичним вертикалізатором, шведською стінкою, віброплатформою тощо. Є й костюм-спіраль для коригування постави тіла. Навіть телевізором, аби малеча почувалася комфортно. Дещо допомогло придбати управління праці та соцзахисту населення. У приміщенні тепло, тут є газове опалення. Задоволення не з дешевих, тільки за січень прийшла платіжка на понад 6 тис. грн. Добре, що половину суми покрила субсидія. Окрім того, на стінах – аромалампи з профілактичними противірусними маслами.

DSC_2432
Фото Василя СОСЮКА

Дві дитини одночасно заходять сюди на дві години. Поки з однією працює інструктор ЛФК, інша перебуває на масажі впродовж години, потім міняються місцями. Перед масажем спеціально розігрівають парафін. Поспілкувалися з однією з матусь, багатодітною Русланою, яка водить сюди доньку вже рік. Причиною хвороби стали швидкі пологи. Дівчинці майже 7, і стільки ж триває реабілітація. А нині вже є результати: зокрема зміцніли м’язи й вона починає вчитися сидіти.

У березні Людмила Іванівна повезе Ліду на два тижні в Одесу на водні процедури, зокрема гідромасаж. Там, на вулиці Пушкінській, є будинок, осяяний фігурою золотого янгола. Це Дитячий реабілітаційний центр, де лікують дітей із руховими порушеннями внаслідок органічного ураження нервової системи. З 2014 року Центр має ім’я свого засновника – Бориса Литвака (голова правління благодійного фонду «Майбутнє» до 2014 року, директор Дитячо-юнацької спортивної школи олімпійського резерву № 2 упродовж 37 років, Герой України, почесний громадянин Одеси й Одеської області).

У квітні 2014-го Бориса Литвака не стало. Але він зазначив, що ідея створення Центру належить не йому, а покійній дочці. «Тату, – сказала вона, – твої тренери відбирають у спортивну школу найздоровіших і готових до життя людей. А хворі, слабкі, а інваліди? Вони ж залишаються за бортом. Як їм?». Вона казала це, знаючи, що йде з цього життя назавжди.

Коли відкрили Центр, який одесити називають «Будинок з ангелом», Борис Литвак думав, що виконав її заповіт. Потім стало очевидно: медичного закладу замало, потрібний ще навчальний, також місце для проживання дітей з обмеженими можливостями та їх мам. Але навіть побудувати Центр і його інфраструктуру – це півсправи. Важче зберегти в чистоті його ідею. А вона проста: висококваліфікована, обов’язково безкоштовна (!) допомога всім, хто проходить тут курс лікування.

Тож усі її види (включаючи лікування, психолого-педагогічну корекцію, навчання в комп’ютерному центрі, проживання та харчування в пансіонаті під час проходження курсу реабілітації) абсолютно безкоштовні.

Як стверджував творець фонду: «Брати гроші з цієї категорії людей соромно». До речі, сам Борис Литвак вважав свою роботу тут громадським навантаженням і не отримував за неї жодної копійки. Тому дуже прикро чути, ділиться думками Людмила, що деякі спортивно-оздоровчі комплекси намагаються на цих дітях заробити.

А як це можна було здійснити в наш меркантильний час? – запитаєте ви. Тільки з допомогою благодійників – добрих і чуйних людей, яких, повірте, чимало.

Дітки з особливими потребами не можуть передавати свої емоції так, як це роблять здорові малята. Проте, на противагу здоровим, вони дуже чутливі до будь-яких емоційних коливань: мама засмутилась – і її дитина насупилася. Ще маленькими вони чудово відчувають настрій, вираз обличчя, розуміють ставлення оточуючих до себе. І особливо залежні від мами. Найголовніше для них у цьому віці – отримувати тепло, розуміння й увагу, адже дуже хочуть спілкуватися. Невиразну мову дитини зрозуміє тільки мама. У ранньому віці можна найбільше допомогти хворій дитині. Головне – багато займатися та приділяти цьому максимум свого часу, радить Людмила Рибачок.

Якщо батьки прагнуть виховати власну дитину повноцінною людиною, роблять багато для її соціалізації та адаптації в суспільстві, то навіть попри важку недугу вона зможе жити нормальним життям. Згодом легко створить сім’ю і народить дітей, зможе спілкуватися з друзями й відрізнятиметься тільки деякими проблемами зі здоров’ям. Бувають хвилини, коли жінка думає, що не витримає, здасться. Однак знову переконує себе, що не має права опускати руки.

Я ж поверталася в редакцію з єдиною думкою: «Яке ж це щастя – мати здорових дітей!» От чи завжди це цінуємо?

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz