Сам за себе чи полюби ближнього?

Ідучи вулицею міста, наздогнав жінку поважного віку, яка несла важку сумку. Порівнявшись, запропонував допомогу.

Бабуся підозріло поглянула на мене, потім, хоч і з острахом, але подала тяжку ношу. «Не бійтеся, не вкраду», – з усмішкою мовив. «Ой, людино, у наш час вірити не можна нікому, – зауважила вона. – Мене вже випадок навчив цьому».

Виявляється, одного разу жінка також поверталася додому з ринку з нелегкою торбою, аж тут підійшли двоє підлітків, приблизно 13-14 років, і напросилися в помічники. Умить зраділа, що є в наш час такі чемні діти. Хлопці вдвох взялися нести сумку, а їй порадили йти попереду й показувати дорогу. Тож щаслива крокувала, нічого не підозрюючи, а коли за декілька хвилин озирнулася – ні хлопчаків, ні сумки!.. Ось так «допомогли» сучасні дітки.

«А пам’ятаєте, – продовжила співрозмовниця, – у післявоєнний час у школі нас учили поважати старших, бути ввічливими до них, поступатися місцем у транспорті, організовували загони тимурівців. У моєму класі було п’ятеро: двоє хлопців і три дівчини. Ми шефствували над одинокою немічною бабусею. Отож щодня після уроків заходили провідати її, водночас допомагали, чим могли: хлопці воду й дрова приносили в сіни, а ми з дівчатками в хаті поприбираємо, посуд помиємо, їсти зготуємо, підлогу заметемо. Ще й досі згадується, як світилися від вдячності очі в бабусі. Навіть плакала, бо нічим було пригостити нас. Та й ми нічого не очікували, було приємно, що змогли їй допомогти, підбадьорити в одиноких буднях. Батьки, знаючи, де перебуваємо, не те що не сварили, а підтримували наше завзяття».

Подальший діалог на цьому й перервався, бо розійшлися наші шляхи в різні боки. Хоча так хотів запевнити її, що згоден із нею повністю. Бо й справді, тоді не тільки педагоги, а й батьки вчили дітей добропорядності й милосердю. А тепер?!

Якось стояв у черзі майже біля каси в супермаркеті. Позаду мене було багато люду. І от, коли мав уже розраховуватися за товар, переді мною нізвідки з’явився підліток і виставив свої покупки попереду моїх. Звичайно ж, люди із черги обурилися, зробили зауваження. Натомість касир надала перевагу невихованому малолітньому покупцеві. Уже на вулиці побачив як та дитина йшла поруч із матір’ю. почувши їх розмову, зрозумів, звідки в хлопця таке виховання: «Молодець, Валєрчик, тепер треба бути нахабному, щоб чогось досягти, і я не вистояла в довжелезній черзі…». Підліток усміхнувся цій похвалі. Поділюся ще одним неприємним враженням. Проходячи повз багатоповерхівку в райцентрі, став свідком, на мій погляд, неприємного випадку. До молодого чоловіка підбіг малий хлопчик із волейбольним м’ячем у руках. «Звідки в тебе цей м’яч?» – запитав тато. «А це Петрик забув!» – була відповідь малюка. «А хтось бачив, що ти його взяв?» – продовжив татусь. «Ні», – запевнив малий. Подальша настанова батька синові мене вразила: «То занеси його додому, завтра поїдемо в село, візьмеш із собою, там гратимешся».

Що ж, світ змінився, і люди також. Колись нас учили колективізму, сьогодні – кожен сам за себе. Мабуть, тому й повчають батьки нині нащадків виживанню за будь-яку ціну. Хоча в більшості випадків відповідно й розплачуються згодом за таку науку сторицею.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz