Зміст життя Ніни Ткаленко

Якщо маєте рідну сестру, то ніхто краще за неї не зможе про вас розповісти. Ніні ТКАЛЕНКО пощастило, бо в неї їх дві – Тамара і Любов, а ще є брат Олександр. Ніна була другою дитиною в родині Гната Семеновича та Ганни Євдокимівни Сварицевичів.

А народилася в перший день Великодня, який у 1957 році святкували, як і цьогоріч, 16 квітня.

У дітей та онуків залишилися найкращі спогади про своїх батьків, які прожили в парі 32 роки, посадили цілий ліс, збудували два будинки й виростили три доньки й сина. І все життя мріяли, щоб вони були щасливими. На власному прикладі вчили їх бути чесними і трудолюбивими. Гнат Семенович трудився зрання до пізнього вечора, отримав чимало нагород за свою працю, його портрет свого часу був на Дошці пошани. Мама не тільки займалася вихованням дітей, а й успадкувала від діда-прадіда професію кравчині. З її легкої руки не одна наречена мала гарне весільне вбрання. Як пригадує Ніна Гнатівна, ляже малеча спати ввечері, а мама сідає за швейну машинку, щоб виконати замовлення (часом до ранку) – сукню для випускниці чи дітлахам обновки. А скільки бурок пошила старшим людям, бувало, просто так. Попри всі негаразди, троє дітей одночасно здобували вищу освіту, а батьки доклали всіх зусиль, щоб вони були одягнуті, ситі й жили в мирі між собою.

Коли мама помирала, просила не плакати за нею: «Це прийшов мій час. Радію з того, що ви стали тими, ким є. І як тепер добре жити…» Дорослі вже діти забезпечували її всім необхідним, щоб на столі завжди були хліб і до хліба, одно слово, дбали про неї. Найстрашніше те, що передчувала: «Доцю, ще буде війна».

Настанови отця й неньки пронесли крізь життя. І донині дякують за все, чому навчили рідненькі, і досі підтримують родинний зв’язок. Старша сестра Ніни, Тамара Колоїз – заслужений учитель України, директор Сарненського районного ліцею «Лідер». Молодша на два роки Любочка, як усі її називають, закінчила Ленінградський авіаційний інститут, довгий час працювала інженером у Києві на заводі. А сьогодні – прекрасний дизайнер меблевої промисловості, конструює нові моделі та запускає їх у виробництво. Про наймолодшого брата Олександра, полковника і командира Сарненської військової частини, читачам неодноразово розповідали «Сарненські новини».

Рідні з дитинства пам’ятають Ніну як слухняну дівчинку, яку годинами не чули, якщо біля неї були іграшки. Якось, пригадує Тамара, батьки помітили вже пізно ввечері, що доньки немає, хоча недавно гралася в кімнаті. Де її тільки не шукали гуртом, а вона спокійно спала на підлозі за дверима. Подібних історій можуть розповісти багато.

Час ішов. Ніна закінчила середню школу № 1 ім. Т.Г. Шевченка, потім Рівненський сільськогосподарський технікум, а згодом Херсонський інститут легкої промисловості. Та найголовніше, вважає, те, що зустріла в ті роки Віктора Ткаленка, з яким і поєднала свою долю.

А яким щастям стало народження первістка Кості, першого онука в родині. Пологи в невістки приймала сама свекруха, відома в Сарнах акушерка Ніна Іванівна. Ця мудра, працьовита й енергійна жінка, яка свого часу й онуку Юлію першою взяла на руки, до останніх днів залишалася для Ніни мамою. Онукам віддавалася більше, ніж дітям. Так, попри те, що у школі вивчала німецьку мову, з Костею штудіювала англійську, а Юлечку навчала малювати. Їх вихованням займалася й тоді, коли в червні 1976 року молоде подружжя Ніни і Віталія Ткаленків виїхало в Польщу на службу.

Дружину військовослужбовця, яка працювала в сусідній країні бухгалтером, щодня забирали на роботу автівкою, а ввечері привозили додому. Адже військова частина була розташована за 100 кілометрів від місця проживання. Поки одного дня таки наважилась і попросила строгого командира перевести їх у Варшаву. Це при тому, що, за чутками, він усе робив навпаки. Однак її прохання виконав і ввечері чоловік повідомив, що йому дали два тижні на переїзд до столиці Польщі.

Не кожна жінка могла ризикнути й розпочати власну справу, притаманну більше чоловікам. Але Ніна успадкувала від мами наполегливість, із якою бралася за все. Тоді житло було дуже затребуваним, особливо для пільгових категорій. І вона ризикнула. Попри хитку ситуацію в економіці, взяли кредити, потратили власні кошти новоствореної фірми, і з часом виріс перший будинок. Влада ж тоді взяла на себе благородну місію – вручити документи на готові квартири. Дотепер не поставила на цьому крапку, адже незакінченою залишилась секція на 40-50 квартир. Бажання довести справу до кінця є, тільки б усе вдалося. Це будуть оселі для представників середнього класу, а ціна доступна для людей.

Прикро, що не збулися мрії, з якими поверталася в Україну, хоча були можливість і пропозиції там залишитися. І взагалі сьогодні не в моді, каже засмучено, порядність, чесність і любов до Батьківщини, а діти, виховані на цих принципах, змушені вносити корективи у своє життя. Донині згадує, з якою гордістю поляки, як істинні патріоти своєї Батьківщини, промовляють слова: «Я єстем поляк!». Чому багато українців не знають своєї історії, самобутньої культури, забувають рідну мову, одну з найчарівніших у світі? У поляків треба вчитися, як любити свою країну. Упродовж одинадцяти років, що прожила в Польщі, жодного разу не чула й не читала в пресі, щоб у державних структурах чиновники крали.

Тепер Ніна Ткаленко – успішна бізнес-леді в місті. Любить роботу і віддається їй сповна. Опора – син, на підтримку якого може розраховувати, любить невістку Олю. Подружжя подарувало їй двох чудових онуків – Янусика та Вікулю, як любить їх називати. Поважає зятя Сергія і вдячна йому та донечці Юлі за намистинку-Соломійку, яка вже змалку вивчає англійську мову. Усіх називає дітьми й має найбільше бажання посадити всіх разом у машину й поїхати в Польщу, аж до німецького кордону. Об’їхати ті місця (Вроцлав, Свідницю, Легницю), де колись жили з чоловіком. І прищеплювати онукам любов до рідної країни так, як це робили її батьки.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz