Поляки та «їхня» Сарненщина (1919-1939 рр.)

Після закінчення Першої світової війни територіальне розмежування кордонів Сарненського повіту змінювалось у залежності від військових дій на політичній мапі тогочасної Європи.

На уламках трьох великих імперій (Росії, Австрії та Пруссії) з’явилась Друга Річ Посполита, котра мріяла об’єднати у своїх кордонах колись втрачені «Східні Креси». Статус Західної України в складі Польщі не був визначений, а сам край перебував під протекторатом Ліги Націй, проте польська влада почувалася тут господарем. Не був винятком і регіон Волині, в західній  частині якої протягом 1919-1921 рр. розпочали процес становлення тимчасової польської адміністрації.

У червні 1919 р. створили Управління повітів Волині, котре підпорядковувалося Цивільному управлінню східних земель – тимчасовій адміністрації Другої Речі Посполитої на східних теренах. А вже в січні 1920 р. Волинь виключили з компетенції Цивільного управління східних земель і включили до Комісаріату земель Волині та Подільського фронту. Таким чином, 15 березня 1920 р. створили Сарненський повіт із підпорядкуванням Комісаріату земель Волині та Подільського фронту. До його складу ввійшли Висоцьк, Дубровиця, Любиковичі, Немовичі, Вири, а також Кисоричі й Олевськ. Ця адміністративна структура існувала до початку літа 1920 р.

Саме тоді більшовики зайняли терени Волині, ліквідувавши при цьому польський тимчасовий адміністративний апарат. Однак уже у вересні 1920 р. польські військові підрозділи знову зайняли терени регіону, відновивши діяльність Комісаріату земель Волині та Подільського фронту. Тоді ж у межі Сарненського повіту ввійшли Бережниця, Володимирець, Городець, Рафалівка та Бєльська Воля. Ця адміністративно-територіальна структура проіснувала до лютого 1921 р.

Сарни, вул. Купецька18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір. За його умовами території Західної Волині та Західного Полісся дісталися Польщі. Так, Сарненський повіт став адміністративно-територіальною одиницею новоствореного Поліського воєводства Другої Речі Посполитої. 16 грудня 1930 р. його включили до Волинського воєводства, в складі якого перебував до 17 вересня 1939 р.

Один із найбільших за площею повітів регіону, що становила 5,478 км кв., межував із Ковельським, Луцьким, Костопільським повітами, Поліським воєводством (Пінський і Столінський повіти, нині – Республіка Білорусь). На сході його межі пролягали вздовж державного кордону Польщі з СРСР. Переживало в Сарненському повіті 181,3 тисячі осіб (дані перепису населення за 1931 р.), серед них українців – 129,8 тис., поляків – 30,4 тис. На його теренах  розташовувалися три міста (Сарни, Рокитно, Дубровиця) та 2 містечка (Бережниця та Володимирець), 9 сільських ґмін (Антонівка над Горинню, Бєльська Воля, Бережниця, Дубровиця, Городець, Кисоричі, Клесів, Любиковичі, Немовичі, Рафалівка, Висоцьк) і 172 сільські громади.

У міжвоєнний період Сарни були повітовим містом і доволі великим залізничним вузлом, в якому схрещувались дві головні залізничні гілки: Київ-Люблін і Рівне-Вільно. Поляки ставили найголовніше завдання – створити адміністративно-урядовий апарат, а також впровадити загальнопольську кадрову політику, що означали контроль і влада над місцевим українським населенням. Польська влада в Сарнах відразу замінила царських поміщиків на польських чиновників, утворила староство, сеймик, поліцію, пошту, податкову інспекцію, а також школи: початкову, професійну та гімназію. Працювали електростанція, два великих тартаки, млин і гарбарня,  новозбудована у 20-х рр. гута шкла, бензинова станція «Карпати», два банки, розвивалася дослідна установа з осушення торф’яних боліт. Автобусне сполучення з’єднувало Сарни з Володимирцем. Діяли декілька різних польських організацій, зокрема спортивний клуб, «Стрілець», «Харцери», осередок організації «Волинський союз сільської молоді», котрий нараховував у Сарненському повіті 600 членів. Це, звісно, не покращило долі місцевого українського населення, але суттєво змінило економічний добробут міста в цілому, попри те, що Полісся так і залишалося відсталою у своєму економічному розвитку територією.

Адміністративний апарат на теренах регіону формувався з представників місцевих польських панів, котрі юридично підпорядковувалися генеральному комісару Цивільного управління східних земель і особисто Юзефу Пілсудському. Старостами в міжвоєнний період були Ян Кулаковський (до 8 травня 1926 р.), Адам Шмідт (з 8 травня 1926 р.), Якуб Узєнбло (з 1927 р. до травня 1928 р.), Станіслав Гродинський (від 20 червня 1928 р.), Францішек Гжесік (1929-1935 рр.), Станіслав Ковалєвський (до грудня 1936 р.), Яроцький (ім’я невідоме – прим. автора В.Д.) – до 1939 р.

До міста приїжджали урядовці, військові та молодь, котра прагнула навчатись. У 1929 р. Сарни налічували вже 6000 мешканців. Розвивались торгівля та різні ремесла. Місто умовно поділялося на дві частини. Від Дослідної станції до залізниці – поліська сторона, від залізниці до Доротич, с. Сарни – волинська.

Сарни, парк залізничниківЯк зазначено в одному з польських журналів за січень 1934 р.: «Місто Сарни почало розбудовуватись і мало європейський вигляд». У 20-30 роках минулого століття поклали дерев’яні тротуари, виклали бруківку на деяких вулицях, проклали дороги у двох напрямках, по них навіть їздили декілька автомобілів. Крамниці росли, як гриби після дощу, а також відкрили книгарню та комісійний магазин пана Бенета. Пан Богушевський тримав у Сарнах по вул. Купецькій ковбасний цех і продавав готову продукцію в магазині на розі вулиць Купецької та Гандльової (нині – Залоги та Просвіти).

Вулиці освітлювались електричними ліхтарями, що на той час було великим дивом техніки. Реставрували залізничний вокзал, біля якого упорядкували квітники, посадили дерева, а хідники виклали цементною плиткою. У будинку братів Вєнзовських по вул. Гандльовій (нині – Просвіти) була доволі пристойна театральна зала, в якій 3 дні на тиждень показували фільми, а час від часу місто відвідували театральні трупи, такі як «Редута», «Театр Волинський», і навіть «Варшавська Опера». У Сарнах діяв тенісний корт, а взимку можна було розважитися на спеціально залитій ковзанці.

На поліській стороні, на вулиці, паралельній до колії, була кам’яниця, яку тримав пан Вєнзовський, і розташовувався повітовий суд. На тій же вулиці діяв магазин споживчих товарів (пол. sklep), господарем якого був пан Шварцблат.

У 1933 р. у Сарнах були такі польські урядові посадовці: староста – Францішек Гжесік, референт з безпеки – М. Ткачук, референт у старостві міському – М. Мадонь, військовий референт, Президент РСК (пол. Polsky czerwony krzyź – Польський Червоний Хрест) – М. Рудницький, інструктор повітового РСК – М. Ліпінський, бухгалтер повітового відділу – Й. Клімук, техвідділ – Й. Шубартовський, бургомістр м. Сарни – Є. Сєраковський, завідувач 7 відділом  РКР (пол. Polskie Koleje Państwowe – Польські державні залізниці) – інженер Ян Маєвський, керівник повітового дорожнього уряду – інженер А. Маслієвич, керівник податкової інспекції – Іполіт Сєзєнєвський, скарбник податкової інспекції – Конєчко, працівники податкової інспекції – Зайонц, Мруз, секретар сеймику повітового – Ян Косцьол, директор комунальної ощадкаси – Станіслав Рейовський, комендант гарнізону – майор Ксаверій Вєжбовський (1933-1938 рр.), суддя – Вацлав Вільчковський, завідувач касою хворих, президент ВВWR (Bezpłatny Blok Współpracy z rządem Józefa Piłsudskiego – Безкоштовний Блок Співпраці з урядом Юзефа Пілсудського) – Ірена Зоненберг, віце-президент повітової ради ВВWR – Адольф Богуш-Шишко, заступник – Міхал Парчевський, скарбник повітової ради ВВWR – Казімєж Макаревич, редактор тижневика «Волинь» у Сарнах – Зигмунд Клочковський, урядовий інспектор – п. Міхальський, Президент Волинської парламентарної групи – п. Пулавський,   нотаріус – Щенсний Понятовський  (деякі імена невідомі – прим. автора В.Д.).

У зв’язку зі стратегічним розташуванням міста (важливий залізничний вузол поблизу кордону) дислокувався тут досить потужний військовий гарнізон у складі: полк КОП Сарни – керівний штаб, розвідка, охорона, фортечний баон; ІІІ батальйон 50 стрілецького полку (керівник – підполк. Здіслав Сєчковський); саперний підрозділ 27 дивізії піхоти (керівник – Мечислав Габлє); ескадра літаків.

Збудували також найбільші фортифікаційні споруди (на 80 км – 200 бункерів). Командувачами гарнізону в різний час були підполковник Тадеуш Любіч-Нєзабітовський (від 1930 р.), підполковник Єжи Плахта-Платовіч, підполковник Нікодим Сулік. Структура гарнізону в 1931 р.: командування полку КОПу «Сарни»; 2 прикордонний батальйон (батальйон КОПу «Березне»); 18 прикордонний батальйон (батальйон КОПу «Рокитно»); 5 ескадра КОПу (ескадра КОПу «Журно»); 17 ескадра КОПу (ескадра КОПу «Рокитно»).

каплицяБойові офіцери: ротмістр Станіслав Наконечнікоф-Клуковський, капітан Владислав Рагініс. Керівний склад полку: командир – Нікодим Сулік; батальйон КОПу «Рокитно» – майор Мацєй Войцеховський; ескадра КОПу «Бистричі» – ротмістр Віктор Якубовський; спеціальні батальйони «Сарни» – майор Броніслав Бжозовський, «Малинськ» – майор Луціан Франковський. Також до структури полку належала сарненська станція поштових голубів.

Військові польські осадники з’явилися на Сарненщині після 17 грудня 1920 р., відтоді, як сейм одноголосно прийняв рішення щодо безкоштовного надання земель польським воякам-героям Війська Польського. Землю надавали, беручи до уваги військову стратегію. Таким чином уздовж польсько-радянського кордону створили своєрідну лінію оборони. Військові тренування, а також діяльність численних військових організацій у той період підтримували в належній бойовій готовності військових осадників. За даними 1931 р., військових осад у Сарненському повіті нараховувалося 181 загальною площею 3821 га, зокрема Сарни (околиці), Доротичі, Немовичі, Клесів, Антонівка (Городець), Володимирець, Бєльська Воля, Нивецьк.

Здебільшого осади були розташовані далеко від адміністративних і торговельних центрів. Автобусне сполучення їх із повітовим містом було дуже погане, адже стан доріг на Поліссі бажав кращого (сильні літні зливи й осінні затяжні дощі робили їх непроїзними). Осади були розташовані недалеко одна від одної, створюючи так звану польську колонію. Осадники в основному займалися вирощуванням сільськогосподарської продукції, хоча деякі з них працювали вчителями чи писарями при гміні.

Отримавши наділ землі, вони будували житловий будинок (здебільшого дерев’яний, хоча в 30-ті роки вже зводили й муровані) та різні господарчі будівлі (хлів, стодолу, льох). Викорчовували дерева, готуюючи землю для вирощування жита, пшениці, ячменю, картоплі й овочів. Для роботи наймали місцевих українців (одного чи двох чоловіків) для роботи в полі та жінку чи дівчину, щоб допомогала пані по дому. Брали також дітей, котрі пасли корів чи працювали на жнивах.

Часто сусіди-осадники створювали рільничі спілки, на яких дискутували щодо проблем рільництва, обговорювали ефективні способи ведення сільського господарства, ознайомлювались із новинками в цій області. Також діяли й спілки для господинь, де дружини осадників бесідували про годівлю птиці, молочарство, пекарство та інші справи, з яких складалось їхнє щоденне життя. Організували курси приготування їжі, випічки, крою та шиття. Та найголовнішими при зустрічі пань-осадничок були розмови щодо виховання дітей.  Також на осадах виникали кооперативи торговельні, переробні та молочарні, де-не-де працював магазин (пол. sklep), в якому продавали необхідне на щодень.

Сарни, вул. 11-го Листопада і СтароствоДля збагачення культурного життя осадники проводили товариські зібрання та брали участь у різних урочистостях, організованих із нагоди дня народження чи релігійних свят, або висвячення нової будівлі на осаді. Їх дружини любили влаштовувати вечори танців. Найулюбленішими святами були дожинки, театральні аматорські виступи або показ об’їзного фільму. Зустрічі осадників давали можливість почути новини зі світу. Відомості черпали в основному з газет, які привозили з міста. Довгими зимовими вечорами читали вголос польських класиків, наприклад «Трилогію» Сєнкевіча, розмовляли про політику та грали в карти. У родинах осадників було по троє, четверо дітей, тому часто будували школу в осаді, де вони й навчалися.

До важливих аспектів щоденного життя польського населення належали справи духовні, але через досить прозаїчну причину – відсутність костелу на терені – релігійне життя розвивалось слабко. У багатьох осадах ставили на перехрестях хрести, біля яких проводили спільну молитву. Але вже в 1917 р. побудували дерев’яну каплицю Найсвятішого Серця Господа Ісуса, що виконувала функцію парафіяльного римо-католицького костелу й належала до парафії в Бережниці. Звели її на території маєтку генерала Дерожинського з перебудованого залізничного будинку. Окрему римо-католицьку парафію утворили в 1921 р., це була одна з найбільших Волинській діє цезії. У 1938 р. нараховувала 5849 вірян-католиків. Уже в 1936 р., за рішенням парафіяльної ради, розпочали будівництво сучасного кам’яного костелу в м. Сарни. Проект сарненської святині виконав у 1933 р. архітектор Владислав Стахоня з Луцька. Досить вагомий внесок у зведення зробили студенти Ягелонського університету з м. Краків, значну фінансову підтримку надавали залізничники, Корпус Охорони Прикордоння, а також віряни-католики міста.  Будівництво тривало до вересня 1939 р.

Костел у Сарнах став органічним елементом поліської сторони міста. Розташований посеред урядових установ, будинків місцевої шляхти, шпиталю, староства, будівель гарнізону та навпроти гімназії. На той час пасторами були отець Ян Свідерський і вікарій Альфонс Орендарський. За спогадами пастви, костел будували з каміння, яке видобували в Клесові, у фундамент декілька підземних ходів. Недобудованою залишилась дзвіниця. Та, попри все, у святині були орган, дубові лави та колони, до середини обрамлені камінням із місцевих родовищ. В алтарі розмістили копію образу Божої Матері Остробрамської, авторства професора Сарненської гімназії Антонія Чернєвського. До Сарненського деканату Волинської дієцезії належали парафіяльні громади в Клесові – 2363, Немовичах – кількасот, Рокитному – 5500, Степані – 1567, Томашгороді – 1140 вірян-католиків.

Під кінець 30-х років минулого століття склалася цілком позитивна картина «польського життя» на Сарненщині: польська адміністрація, поліція, пошта, наявність духовного осередку – римо-католицький костел, магазини, котрі тримали поляки, в яких можна було скупитись на всяку потребу. Після роботи полякам можна було випити кави та почитати газету в місцевій кав’ярні, де звучали польські пісні з польського радіо. У гімназії навчалися діти з місцевих польських сімей. На викладених бруківкою центральних вулицях, у парку, в елегантних магазинах, урядових установах панувала польська мова. Та, на жаль, для пересічного українця в цьому гарному польському житті місця не було…

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz