Природознавець із мистецькою душею

Що може бути прекраснішим за прогулянку теплим, сонячним травневим днем повз клумби різнобарвних квітів, пахучого бузку, п’янкого квіту яблунь і груш? Неможливо відірвати погляд від ще трохи сонних після зимової сплячки бджілок, які в пошуках солодкого пилку струшують на зелену молоду траву білий цвіт дерев, а десь поряд у маленькому ставочку між молодою осокою, що випнулась до неба, щемливо кумкають жабки.

Довкола все буяє, цвіте, росте, дзвенить, гуде, радіє сонцю, дню… Гарно, правда ж? Кожен хотів би хоч на хвилинку опинитися в такому райському куточку, а от житель смт Клесів Анатолій САЛЮТА живе серед цієї життєдайної краси, адже обійстя охайно окультурене багатьма видами рослин, кущів і дерев, город засіяний, обсаджений, а головне – доглянутий благим трудом господаря. Для нього кожна квіточка чи пагінчик – наче жива людська душа, яку плекає добром, оберігає від усього капосного, непривітного, зігріває любов’ю, усмішкою і теплотою мозолястих рук.

Анатолій Борисович, відколи пішов на заслужений відпочинок, невтомно леліє все прекрасне, все живе, адже для цього й народжується людина, щоб світ прикрашати гарними безкорисливими ділами, від яких і день ясніє, і ніч стає чарівною. Під вікнами будинку в чоловіка квітнуть кущі різних сортів троянд, тюльпанів, лілій, жоржин, півоній, нарцисів, крокусів, підсніжників і багато інших рослин. Через дорогу готуються до квіту чотири види бузку, що невдовзі наситять ароматом усе навколишнє повітря на подвір’ї. А далі брунькується виноград, є вид портвейну, але за ним потрібен особливий догляд, бо ж вимагає м’якших і тепліших кліматичних умов. Вирощує садівник також багато сортів черешні, горіхів, абрикосів, нектарину, персиків, слив, груш, яблук. Тільки яблунь є понад п’ятнадцять видів: це і кальвін, голден делішес, джумба кум, чемпіон, глостер та інші. А є й такі, що важать 800 г (один плід), отож доводиться підпирати й обв’язувати гілля, аби під вагою врожаю не ламалось. Також ростуть понад двісті кущів малини, смородини, порічок, аґрусу.

У самісінькому кінці господи причаївся невеличкий ставочок, в якому плаває рибка та дають знати про себе окаті зелені жабки. У водоймі росте лепеха, яку також спеціально вирощує, аби за традицією прикрасити двір на Трійцю. І майже, як у віршах, своє гілля купає у воді калина, а поруч із нею пнеться до неба кущ дерену, або кизилу. Це пам’ять про службу в Угорщині, де неодноразово доводилося ласувати цими вітамінозними та декоративними плодами. Також на пам’ять про свого батька Анатолій Борисович продовжує бджолярську справу, має пасіку з десяти вуликів, в яких живуть чотири бджолосім’ї. Отже, у будинку завжди є цінний і солодкий продукт – мед. Для цього спеціально вирощує на грядках гірчицю. Ця медоносна рослина допомагає підтримувати харчовий баланс у період вильоту бджіл із вулику до того, коли почнуть цвісти інші квіти й рослини. Біля ставочка завжди стоять мангал, залізний столик і стільці, адже тут часто з дружиною Галиною Павлівною й онуками смажать шашлик і душевно ведуть розмови на різні життєві теми.

Господар дбає також, щоб добре родили огірки, помідори, столові буряки, картопля, капуста… Тобто  має власну городину, тож не доводиться купувати її на ринку. Щоранку Анатолій Салюта обходить і обдивляється кожен кущ, деревце, рослину, піклується про їх ріст і здоров’я. Уражені дерева лікує, зокрема пізньої осені, коли вже опаде листя, і ранньою весною, коли його ще немає, обробляє деревину мідним купоросом. Старі викорчовує, а на їх місці висаджує нові. Ще в 30-х роках минулого століття у дворі була гора каміння привезеного з кар’єру, у 1958-ому його вивезли, але ще багато залишилося. На те місце власноруч возить ґрунт і садить дерева, під корінням яких фактично лежить камінь. Проте доброму садівнику це не заважає. Пагінці груш, яблунь, персиків, абрикосів та інших дерев шукав майже по всій Україні. Допомагали друзі, а часто виписував поштою нові сорти фруктових з Києва, Маріуполя, Вінниці, Олевська, Рівного, Млинова. Нині має свої розсадники, де вирощує дерева й кущі з насіння, кісточок. Таких нараховує декілька. Жваво бовваніють молоденькі пагінці абрикоси, персика, яблуні… Також є щепи, до яких уміло приєднує потрібні сорти дерев, а згодом вони знаходять своє постійне місце в саду пана Анатолія.

Його талант проявився не тільки в садівництві, а й у поезії, пісні, добрих справах… Ще зі шкільних років облюбував гуманітарні науки, напрочуд любив писати твори. Тож став активним учасником духового гуртка, який діяв при Клесівському навчальному закладі. Виступав на різних сценах із різножанровим репертуаром. Після закінчення одинадцятирічки з друзями й однодумцями подався працювати різноробочим у Харків. Згодом повернувся в рідне селище й влаштувався на комбінат нерудних копалин № 472 (нинішній «Технобуд»). Пропрацювавши рік, пішов виконувати військовий обов’язок перед державою. Навчання артилерійській справі проходив у Бердичеві, а потім служив командиром відділення дивізійної розвідки в Угорщині. Свою службу зумів поєднати з художньою самодіяльністю: на тематичних заходах грав на трубі, гітарі, ударних інструментах для колег. Саме в армії почав писати й перші вірші про рідний дім, природу. Адже красиві пейзажі, захід сонця, шовкові трави, лісові галявини обожнював понад усе. Цьому завдячує батькові, який постійно брав на природу малого сина. Із раннього дитинства й зародилася любов до всього живого: квіточки, деревця, тваринки…

Після закінчення строкової служби став працювати на щебеневому заводі РПЗ-4 Львівської залізниці, де службовою драбиною піднявся до рангу начальника дільниці, а в 1992р за призначенням перейшов трудитись у Клесівський «Укрбурштин».  На цьому підприємстві залишив по собі славу доброго та сумлінного працівника, винахідника, а новаторські та раціональні підходи до роботи приносили Анатолію Борисовичу подяку колег і начальства. 2001 року в зв’язку з ліквідацією підприємства пішов на заслужений відпочинок. З того часу вільні хвилини присвячує рідним, поезії та природі.

На життєвому шляху доводилося всього скуштувати: і радості, і горя. Одного дня серце навіки очорнила звістка про загибель сина, якому було лише 35 років. Цей день назавжди перевернув історію буття родини. Сльозам не було меж. Для батька, який поховав дитину, відтоді розпочався зовсім інший відлік часу. Закралася думка: чого саме так, можливо, десь перед кимось завинив, не послухав, не допоміг… Відтак дав обітницю жити тільки задля блага родини, людей, природи. Невдовзі добрі задуми один за одним почав утілювати в життя. Спочатку своїм коштом організував ремонт дороги від ринку до кафе «Молодіжне», а згодом і до кладовища. Біля місцевої лікарні посадив парк із 250 дерев, саджанці яких шукав не тільки в Клесові, а й Костополі, Сарнах, Рокитному й інших містах. На зиму прикопував у себе на городі, а весною всією громадою викопували й висаджували. Зорганізував людей і разом очистили від сміття кар’єр «Скалистий», допомагав із будівництвом клесівського Благовіщенського собору. Також закупив малька карася й запустив у місцеву водойму, проте жителі наступного дня взялися вудити рибу, не давши можливості розмножуватися. Проти цього неодноразово виступав Анатолій Салюта, пояснюючи необхідність здичавіння й нересту риби. Пригадує і страшну ситуацію, коли троє молодих хлопців на автомобілі заїхали в кар’єр. Лише одному вдалося вижити. Другого витягли з водойми відразу, проте бездиханного. А от третього не знайшли. Бідна мати не відходила ні на крок від місця трагедії. Крижана вода не давала можливості зануритись глибоко. Не полишав пошуки хлопця й Анатолій Борисович. Саме він через трохи часу підняв на поверхню тіло хлопчини й передав матері. Не зважав на холод і можливість застудитися. Знав, що потрібно шукати, адже розпач і трагедію матері розумів, як ніхто інший.

Чоловік намагається жити за принципом американського благодійника Рокфелера: творити добро скрізь і всюди, словом і справою. Лікуючись в обласному медичному закладі, познайомився з молоддю віри ЄХБ, написав для них декілька авторських євангельських пісень, адже твердо переконаний, що віра в Бога не є приналежністю до якоїсь конфесії – це образ життя самої людини, згідно зі святим вченням. А щодо медицини, то сам успішно народними методами лікує таку  болісну й неприємну хворобу, як геморой, від якої потерпає чимало людей. Багатьох вдалося вилікувати на різних стадіях захворювання, а тому запрошує на безкоштовне лікування й консультацію. Також охоче допомагає з порадами щодо садівництва, городництва. За наявності пропонує пагінці плодових дерев, аби люди садили, озеленювали власні садиби та насолоджувалися смачними й корисними фруктами.

Тим часом, продовжує шукати чарівність і в мистецтві. Захоплюється поезією Єсеніна, майже всю творчість якого знає напам’ять. Активно популяризує бардівську пісню, адже сам пише слова, ноти й виконує під акомпанемент гітари. Неодноразово вони звучали зі сцени Клесівського будинку культури. Вірші про рідний край, Батьківщину, роки юності, на патріотичну тематику часто друкували у часописі «Сарненські новини». Але найбільше багатство для Анатолія Салюти – його родина. Із дружиною Галиною помагають ростити шістьох онуків, які мають статус і студентів, і школярів, і навіть дошкільнят. Допомагає синові, онукам порядкувати у власному кафе «Салют», що відкрив у батьківській хаті, і яке є одним із джерел поповнення сімейного бюджету. Хоча левова частка заробленого йде на чергову доброчинність: поміч армії, впорядкування місць відпочинку, озеленення навколишнього середовища. А ще Анатолій Салюта написав такі слова, що характеризують його як людину, батька, громадянина:

Сій добро, доки живеш,

Бо все пройде і все минеться.

Що тут посієш, там – пожнеш,

На небесах тобі вернеться.

Бо що робив і що творив,

Небесні судді все проглянуть,

І хто по-Божому не жив –

Безслідно в вічності розтануть.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz