Солдати неоголошеної війни

Роман ЯКОВЕЦЬ прийшов у коротеньку відпустку, коли вже вступила у свої права весна. Природа оживала. Різкий контраст між війною і миром був особливо відчутним. Адже після шквальних щоденних обстрілів проросійськими найманцями їх позицій на Світлодарській дузі його зустріло осяяне весняним сонечком, розімліле поліське містечко, що було ніби з іншого життя.

Щойно зійшов з потяга, трохи перепочив і разом із сином і донькою пройшовся вулицями Сарн. Бачив, що місто оновлюється, стає кращим. Його зір вбирав яскраві кольори миру, тож не хотів зупиняти погляд на подеколи недоглянутих дворах, облуплених будинках. Надивився-бо на сході сіро-чорних фарб, де зяяли пустками знищені ворогом будівлі, вирви на колись ошатних дворах, городах, полях…

Війна… Роман знав, що воюватиме, з перших днів російської агресії на сході України. Не шукав спокійної служби, коли підписував контракт, а зголосився в роту «Вовки Подолянина» 54 бригади, що складалась із бійців «Правого сектора» й перебувала на одній із найгарячіших точок східного фронту – Світлодарській дузі. Та хоч би як важко було, від Романа завжди чула тільки одне: «У мене все добре, все нормально…». На щастя, війна не змогла знищити його оптимізм, прагнення до свободи та справедливості. Навіть там, на нульовій позиції, думав про те, що відбувається в країні, в рідному місті, і коли випадала нагода зателефонувати, цікавився місцевими новинами.

Завжди відкритий у спілкуванні, з ним можна поговорити на будь-які теми. Роману все одно, хто які статки задекларував, головне, щоб не крадені, та не все одно до долі країни, долі народу. Прикро, каже, що там, на фронті, мало сучасної техніки, не така досконала екіпіровка воїнів, як побачив у нацгвардійців чи реформованої поліції. Хоча, на жаль, злочинів не стало менше, а навпаки, їх кількість зростає. Та й вражають своєю жорстокістю і цинізмом. Не змінились і політики: багато говорять, обіцяють, а мало роблять. Взяти хоча б той же нелегальний видобуток бурштину. Ні закону, що врегулював би його, ні інших важливих рішень так і не спромоглася прийняти Верховна Рада. Та й на місцях не все так добре, як хотілося б. Прикро, що люди, розчарувавшись у багатьох з тих, хто прийшов до влади після Революції Гідності, замикаються в собі, не вірять нікому, у них зникає прагнення щось змінити не тільки в житті міста чи села, а й у своєму.

Роман негативно ставиться до тих, хто в прагненні нажитися на бурштині нищить навколишні ліси, поля, перетворює прекрасні поліські пейзажі на Місячний ландшафт. Він упевнений, що немає жодного виправдання діям цих людей, які власноруч спричинили справжнє екологічне лихо на Поліссі, не думаючи про майбутнє власних дітей, багато з яких проміняли уроки в школі на бурштиновий клондайк. Прикро, каже Роман Яковець, що в країні, яка стікає кров’ю наших бійців на сході, тут, на заході, панує справжня бурштинова лихоманка, якою хворіють усе більше місцевих жителів. Заради наживи вони ладні навіть вбивати. І це страшно, бо одна справа загинути, захищаючи рідний край від ворога, а інша – від руки «конкурента» в погоні за сумнівним багатством. І те, що на Донбас принесла війна, знищивши мирні міста й села, засіявши рясно мінами поля, на мирному Поліссі зробили нелегальні старателі: сотні гектарів сплюндрованих лісів і родючих земель… І ця рана, як і на сході, не скоро заживе…

Болить Роману й те, що не можуть порозумітися між собою і ветерани АТО. Адже в районі діють декілька ветеранських організацій. Можливо, варто було б усе ж об’єднатись в одну, щоб ще ефективніше вирішувати проблеми атовців, яким украй потрібні підтримка й допомога, реабілітація після повернення з війни. А можливо, це комусь вигідно?

Відтоді, як пішов на східний фронт, у Сарнах офіційно перестав функціонувати й районний осередок НВР «Правий сектор». Припинив його діяльність свідомо, адже є випадки, коли використовували його символіку зовсім непричетні до руху люди для якихось своїх сумнівних справ. А це негативно позначається на всій діяльності національно-визвольного руху «Правий сектор». У Сарнах активно функціонує тільки його молодіжне крило. Юнаки та дівчата нині їздять на вишколи в Рівне. Та Роман упевнений, щойно закінчиться війна, повернеться додому й відновить роботу районного осередку НВР «Правий сектор». Там, на сході, зізнається, простіше. Бо добре розумієш, де ворог і як із ним боротись. А тут…

Багато говорили про причини, що призвели до війни між Росією та Україною, про настрої місцевих жителів сходу країни, які в більшості ще вірять російським пропагандистам, звинувачуючи українську владу та військових у всіх своїх бідах. Але є й такі, розповідає Роман, хто просить українських воїнів не залишати їх села, не відходити, бо не вірять сепаратистам. Про так звані перемир’я, яких в основному дотримуються тільки наші воїни. Відповідають тільки тоді, коли є безпосередня загроза їх життю. Яка з того користь? Прикро, що наша влада після трьох років неоголошеної війни так і не спромоглася виконати своїх обіцянок: провести реформи, подолати корупцію. А очікування громадян зазнали краху. Що стосується справжньої української армії, то вона тільки розпочала формуватися, і не завжди завдяки, а інколи навіть попри спроби перешкодити цьому. Армія наразі ще не в тій «формі», але вона дуже швидко стає на ноги. А неспокійна душа Романа Яковця вже рветься до побратимів. Там він пізнав справжню чоловічу дружбу, підтримку й знає ціну миру. Хоча й щемить у грудях, а сум огортає душу, коли гинуть товариші, а ти не можеш врятувати, допомогти. З болем Роман розповідав про загиблих побратимів. Серед них зовсім юні, які мали великі плани на майбутнє. Один із юнаків хотів пов’язати своє життя з армією, одружитися, але війна все перекреслила… Тому засуджує воїн тих, хто з фронту привозить у мирні населені пункти зброю. Адже вона тут робить багато лиха.

– Невже на фронті не набридло воювати? – дивується Роман. – Для чого везти додому ту ж бойову гранату, наражати на небезпеку своїх рідних? Скільки бо є таких нещасних випадків, скільки мирних жителів у глибокому тилу постраждали від цих «сувенірів».

От і пролетіли дні відпустки. Уже пора повертатися до побратимів. Їх 54 бригаду відвели на полігон у Харків на передислокацію, і знову на фронт. Попереду хвилини прощання з рідними, друзями, полігони Харкова та Львова, де Роман отримає сержантське звання і вже в новому статусі повернеться на фронт. Знову фронтові будні, і тільки приємні теплі спогади про рідний дім, друзів і зустрічі на мирній землі зігріватимуть солдата в незатишних окопах, а молитви рідних нехай вбережуть від ворожої кулі. Тож повертайтеся всі живими й неушкодженими. Нехай якнайскоріше закінчиться ця безглузда війна, що забирає життя наших воїнів, нищить міста й села, робить сиротами дітей. А нам так потрібен мир…

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz