«Їду воювати не за медалями…»

Добровольчі батальйони як у складі Збройних сил України, так і самостійно нині успішно воюють на передовій, виконуючи бойові завдання на найнебезпечніших ділянках фронту. Серед добровольців є й наші земляки. В’ячеслав ЖАЛКО, відслуживши понад рік у ЗСУ, став добровольцем. Про що не шкодує.

Мобілізували В’ячеслава ще у 2014 році. «Повістку принесли на роботу, – розповідає. – Сказали того ж дня о 16.00 з речами прийти у військкомат». Про те, щоб якось відмовитись, знайти причину й не піти в армію, навіть не думав, а подзвонив додому, щоб попередити рідних. Відвезли їх на Яворівський полігон. Офіцер оглянув стрій мобілізованих і наказав вийти тим, хто не хоче служити. Покинули стрій тільки 8 чоловік. Їх відправили додому, бо, наголосив, солдати, які не хочуть воювати, на фронті не потрібні. Повернув і тих, хто мав проблеми зі здоров’ям, зловживав спиртним.

А далі – війна. Рік і 1,5 місяця в складі 54 ОМБ захищав Кам’янку, Красний Пахар, був під Дебальцевим, а останні 5 місяців – у Троїцькому. Чи страшно на війні, запитую, і розумію, що, мабуть, для хлопців це не зовсім коректне запитання. Та В’ячеслав щиро відповів, що спершу було лячно. Але побачив окопи, переночував там, у голові роїлися різні думки, та поруч були побратими – і все владналося. Що ж, подумала, страх на війні, мабуть, може врятувати життя, бо змушує бути обережним, не ризикувати дарма. А В’ячеслав ніби прочитав мої думки: «Війна на те й війна, але якщо чуєш, як десь куля свище – не твоя, бо свою не почуєш…». За той рік, що був на фронті, каже, сивина рясно вкрила голову мами. А коли після демобілізації сказав, що йде добровольцем, просто відпустила. Нелегка доля матері, яка чекає сина з війни, молитвою оберігає його. Та скільки вже матерів не дочекалися кровиночки з фронту, скільки дітей посиротила проклята війна.

Пригадала, як ще в не такі вже й далекі роки минулого століття, вшановуючи ветеранів Другої світової війни, дехто висловлювався про те, що якби війна була зараз, то й воювати не було б кому. Мовляв, патріотизму мало в нашої молоді, яка звикла жити в комфортних умовах. Хотілося б знати, що думають зараз ці скептики? Адже з перших днів російської агресії на фронт пішли добровольці, які не мали вдосталь ні зброї, ні належних військових навичок, та ворога зупинили. А працю волонтерів по праву можна також назвати військовим подвигом, бо об’єднавшись, мирні українці з військовими за короткий проміжок часу створили боєздатну українську армію, яка успішно дає відсіч агресору. Та яку страшну ціну платимо ми за свою незалежність і свободу від «братнього» народу. От і минулого тижня Рівненщина попрощалася з ще одним Героєм – Тарасом Белоцьким. Вічна пам’ять воїну та щирі співчуття рідним і близьким. А якось в Інтернеті натрапила на світлину маленької дівчинки з Кіровоградщини, яка рученятами притискала до грудей нагороду батька, що вже не повернеться додому, не візьме на руки свою донечку, не відведе у школу, не порадіє її успіхам, не розрадить у невдачах. Боляче втрачати рідних і близьких. Та це не зупиняє патріотів, які готові воювати до перемоги над ворогом, не чекаючи винагороди.

Зараз В’ячеслав повернувся додому перепочити, та знову до побратимів – в окрему тактичну групу «Волинь», що входить до складу Української добровольчої армії. Спокійний, врівноважений, зі щирим відкритим поглядом. Неодружений. Поки, бо такі хлопці завжди подобалися дівчатам. Зовсім характером не схожий на брата Дмитра, громадського активіста, волонтера, хоча й старший. Дмитру не довелося воювати, бо має проблеми із зором, та на сході побував не один раз, доставляючи волонтерські вантажі землякам на фронт. Ненька може гордитися синами, бо виховала справжніх чоловіків. І в дні, коли Славко вдома, вони нерозлучні. От і в редакцію хлопці також прийшли разом. В’ячеслав розповідав про побратимів, службу. Чому саме вступив у добровольчий батальйон, а не підписав контракт зі ЗСУ? Бо йому більше подобається сувора дисципліна, злагодження всередині добровольчого підрозділу.

Добровольчі батальйони створили з патріотів, які брали активну участь у Євромайдані. Тому в їх лавах – високомотивовані, патріотично налаштовані солдати, з якими проросійським найманцям воювати важко. Чи не тому їх так не люблять пропагандисти російських ЗМІ, називаючи фашистами, бандерівцями? Проте вони завоювали симпатію і любов українців, а завдяки волонтерам їх вояки подеколи мають кращу екіпіровку, ніж солдати Збройних сил.

– То як воюють добровольці?

– На передовій перебуваємо певний відрізок часу. Трапляється, що кожні два тижні змінюємо один одного. Додому повертаюсь, щоб відпочити й трохи підзаробити. Нам бо зарплати не платять, їздимо на фронт за свій кошт. Зараз наші хлопці воюють під Мар’їнкою, де постійно йдуть бої. Там дуже важко. Бліндажі ворога – за 370 м. Буває, що їх видно без бінокля, особливо вночі в тепловізор. Бойовиків там замінили російські військові. Це дуже помітно по тому, як стріляють по наших позиціях. Вночі близько підходять диверсійно-розвідувальні групи. Особливо вранці, коли туман. Тож доводиться стріляти час від часу просто так, щоб налякати. Розслабитися не можна, бо небезпечно.

А ще, розповідає В’ячеслав, дошкуляють снайпери, що працюють цілодобово. Стріляють із гвинтівок крупного калібру – 14,5 мм, зразка часів Другої світової війни. В неї куля така, що не врятує жоден бронежилет. Тож постійна напруга дається взнаки, а бойовий дух втрачати на війні не можна. Саме в цьому і полягає різниця між добробатом і частинами ЗСУ, де воїнів не міняють довгі місяці, навіть після найважчих боїв. А їм потрібна реабілітація як фізична, так і психологічна. Тому на території колишнього дитячого табору «Сонечко», що біля Миронівської ТЕС Донецької області, відкрили базу, де кожні місяць-два військові можуть перепочити, якщо не виявлять бажання поїхати додому. Бойових дій там немає, тому хлопці можуть отримати медичну, психологічну допомогу, та навіть рибу половити.

Розповідаючи про будні добровольців, В’ячеслав зауважив, що вони все ж залежні від Збройних сил України, адже не мають ні зброї, ні того ж військового реманенту. Їх й отримують у більшості саме в ЗСУ. Всім іншим забезпечують волонтери: одяг, продукти, тепловізори й інші вкрай потрібні та дороговартісні речі. Тож попросив через газету подякувати Олегу Жошку, Сергію Белелі, Олександру Добринському, Ігорю Прозапасу, які багато допомагають воїнам-добровольцям. А ще допомога постійно надходить від волонтерів з Рівного. Там навіть форму високої якості шиють для них. Славку ж її придбав брат Дмитро. Каже, коли служив у ЗСУ, про таку тільки мріяв. Звичайно, зараз і в армії відбулося багато змін на краще. А тоді, у 2014-ому, було надто важко і для країни, і особливо воїнам. Та вони не скаржаться, бо не задля вигоди йшли в армію за повістками, а тим більше – добровольцями.

Прикро, що наші депутати так і не спромоглися прийняти закон про добровольчі батальйони. Адже там, поруч із відважними воїнами Збройних сил України, служать патріоти, які хочуть щось зробити для своєї країни. Вони не мають жодних пільг, статусу учасника бойових дій тощо. Відрадно, що в деяких регіонах країни органи місцевої влади все ж надають добровольцям статус учасників АТО. Не виняток і Рівненщина. Так, спільним розпорядженням голів Рівненських ОДА й облради створили відповідну комісію, яка на основі поданих добровольцями документів, що підтверджують їх участь у бойових діях, прийматиме рішення про присвоєння статусу учасників АТО. Хоча посвідчення буде дійсне лише на території Рівненської області, та бійці, члени сімей загиблих добровольців матимуть змогу отримати грошову допомогу, а також право на окремі пільги за рахунок обласного та місцевих бюджетів.

Та складається враження, що владі не вигідно приймати закон про надання повноцінного статусу учасників АТО добровольцям, зазначив воїн, як і те, щоб скоріше війна закінчилась. А можливо, вони бояться добровольців, які повернуться й візьмуться наводити лад у країні? А поки що вони просто боронять її від зовнішнього ворога. І ще. Серед побратимів В’ячеслава Жалка – три росіянина, один з яких москвич. Вони також добровольці. Але їх статус ще більш невизначений. Бо в себе в країні вони – злочинці, а в нас – нелегали.

У В’ячеслава історія інша, адже посвідчення одержав як мобілізований боєць, та прикро, каже, за побратимів, які можуть загинути чи отримати важкі поранення на війні, і ні вони ні їх родини не матимуть при цьому жодних пільг. Дмитро ж додав, що багато земляків відверто насміхаються над тими, хто добровільно йде на війну, або не «косить» від повістки. Їх зовсім інше турбує: «А мити (бурштин – авт.) хто буде?». Та й чимало недоліків є в самій організації мобілізаційних заходів, на що неодноразово звертав увагу працівників райвійськкомату, адже не байдужий до несправедливості, завжди готовий стати на бік тих, кого принижують, ображають…

– Як ставитесь до того, аби й волонтерам надати статус учасника бойових дій? – запитала Дмитра.

– Не підтримую, цього не можна робити. Бо ми, волонтери, робимо це не за нагороди, та й немає часу цим займатись. Тож є побоювання, що цим скористаються псевдоволонтери, які збагачуються за рахунок пожертвувань громадян для армії. Є, на жаль, і такі…

Щоразу, коли зустрічаюсь із воїнами, які повертаються із зони АТО, хочеться багато про що в них запитати, та, дивлячись в їхні очі, розумію, що, мабуть, не варто. Якщо захочуть – розкажуть самі. Бо не на відпочинку були, тож і враження мають зовсім інші, і спогади болючі… А надто, коли розумієш, що вони пережили там, на війні, у холодних взимку та спекотних влітку окопах. Коли закривали очі побратима, якого вдома виглядають мама, діти, дружина, або ще зовсім юного, в якого все життя попереду… Усвідомлюєш це і чекаєш, а про що ж далі повідає воїн, який дещо задумався, схиливши голову?

…Війна змусила юнаків швидко подорослішати, а зрілих чоловіків згадати свої армійські навички. На фронті, зауважив В’ячеслав, дуже швидко доводиться вчитись військовому ремеслу, бо від цього, в прямому сенсі, залежить твоє життя. Разом із ним служить 23-річний юнак, друг «Саланг» – сапер-самоучка, який може розмінувати будь-яку міну чи інші боєприпаси. Він став справжнім професіоналом. До речі, в добробатах хлопці освоюють багато видів зброї, бо на війні все згодиться. А вміння – то й поготів. Тому солдатів навчають добре, проводячи вишколи, що дуже наближені до бойових. В’ячеслав упевнений, що якби добровольчі батальйони не підпорядкували ЗСУ, то й армія швидше стала б на ноги, бо в більшості з них дуже строга дисципліна, будь-яке порушення прийнятих правил устрою суворо карається, особливо пиятика. Хлопці знають, куди і для чого приїхали: на війні не дотримуватися дисципліни – наражати себе й побратимів на смертельну небезпеку. Менше воїнів гинуть там, де навчені воювати. І тут багато залежить від командирів, та й не варто проявляти безглуздий героїзм.

Ідея ж добровольців полягає в тому, щоб бути готовим стати на захист країни в будь-яку хвилину, і не важливо, перебуваєш ти в таборі, на фронті чи вдома. Вишколи добровольці проводять постійно і на мирній території, щоб не втрачати бойової майстерності. Так роблять у багатьох країнах світу. У добробатах є жандармерія, що патрулює населені пункти, слідкують за порядком у самих батальйонах, контролюють не тільки дисципліну вояків, а й те, як вони утримують зброю, що має бути в повній бойовій готовності. Крім того, відслідковують стан побратимів як фізичний, так і психологічний. Тобто, якщо бачать, що солдат втомлений, виснажений, його можуть відправити на реабілітацію навіть примусово, щоб не зірвався, не вчинив самогубство чи ще щось. Варто було б це перейняти й армії.

– А як ставляться до вас місцеві жителі?

– У порівнянні з 2014 роком, мені так здається, думки місцевих жителів дуже змінились. Не відмовляють за потреби нам допомогти, бо бачать, що й українські військові їм залюбки допомагають, діляться усім, що мають. Наприклад, відвозимо продукти в місцевий дитячий будинок. Адже нам волонтери привозять багато соків, печива тощо. Допомагаємо сім’ям, які опинились у важких обставинах. Та й люди починають розуміти, що відбувається насправді, вже не так вірять сепаратистському телебаченню.

Так, добробати не захищені ні соціально, ні юридично. Насамперед, це пов’язано з тим, що не мають єдиної системи управління, а деякі відмовилися вступати до Збройних сил України на умовах, що їм запропонували там. У зоні ж ATO поруч зі ЗСУ воюють понад 30 добровольчих батальйонів, тому й варто було, кажуть хлопці, щоб ця співпраця була скоординованішою. Та й повчитися в добровольців є чому. Адже це – справжні патріоти, які пішли на фронт, бо хочуть бачити Україну вільною, процвітаючою, незалежною країною.

– Їду воювати не за медалями, – сказав і В’ячеслав. А Дмитро зазначив, що саме такі вчинки наших земляків виховують у юного покоління почуття патріотизму, віри в те, що можна жити краще, не знищувати заради наживи природу, не давати-брати хабарі, а сумлінно працювати на своєму робочому місці, відповідально ставитись до своїх обов’язків і якщо треба йти в армію – то не уникати цього. І не влада чи депутати винні в тому, що живемо не за європейськими цінностями, а ми, бо ми їх обрали. Тож треба свідомо та відповідально ставитись до вибору, розуміти, що ніхто, крім нас, не наведе лад у нашому місті, селі, країні. А В’ячеславу Жалку та його побратимам маємо низько вклонитись за те, що без жодних сподівань на матеріальну винагороду стали на захист країни. Вони захищають не владу, не Президента, не уряд чи депутатів. Вони захищають наше майбутнє. Тож повертайтеся живими, і дай Бог, щоб в країні якнайскоріше настав мир.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz