Династія: вслід за батьком

Поняття династія застосовують щодо декількох поколінь однієї родини – відомих майстрів певної справи. Цілком заслужено та закономірно зараховуємо сюди й пишаємося лікарською династією ДОЙЧУКІВ.

Її глава Петро Лук’янович знаний не лише в районі й області. Його громадянська позиція, професіоналізм, помножені на принциповість, оптимізм, наполегливість, і досі, хоч перебуває на заслуженому відпочинку, служать прикладом і гордістю не тільки своєї сім’ї, а й усієї родини людей у білих халатах Сарненщини. Колеги, всі, з ким працював і спілкувався, згадують Петра Лук’яновича як висококласного фахівця, ерудита, людину високих принципів і чеснот. Не кожному головному лікареві в районі, та й області, випало щастя написати наказ № 1 про заснування лікарні.

Особливо тепло, з любов’ю відгукуються про нього сусіди вулиці Весняної райцентру (колишня Галана), де разом мешкають не одне десятиліття: подружжя Камінських, Новаків, Ковальчуків, Дем’янчуків. Скажімо, Марія Камінська з гордістю зазначає, що коли їде до рідні в село Стрільськ, там і понині пам’ятають принциповість і людяність колишнього лікаря. Наголошують, що це людина з великої літери, жодного разу не скомпрометував себе, настільки безкорисний, що не брав навіть запропонованої пацієнтом коробки цукерок. «Якби всі лікарі були такими, нам жилося б набагато краще і наша Україна давно процвітала б».

…Народився Петро Дойчук у чудовому куточку нашої прекрасної країни на Буковині – селі Підзахаричі Тутильського району Чернівецької області 18 листопада 1948 року в родині вчителя та колгоспниці. Був другими сином, старший Павлик помер. Петро навчався з цікавістю, уже в 5 рочків умів писати, успішно закінчив школу. У 1966 році пощастило стати студентом Івано-Франківського медичного інституту. По його закінченні проходив інтернатуру в м. Рівне, де й познайомився з майбутньою дружиною, отримав направлення в Сарненську райлікарню. Спочатку працював дільничним терапевтом, ендокринологом.

Старанність, відповідальність молодого лікаря помітило керівництво й запропонувало посаду завідуючого райполіклінікою. Приміщення – старе, в ньому було тісно і лікарям, і відвідувачам. Якось у кабінет Петра Лук’яновича зайшов перший секретар райкому партії Є.С. Ковальчук і запитав: «Що у вас тут робиться?». Завідувач відповів: «Приймаємо хворих». А він на те: «А чому так багато людей, усі товпляться, величезні черги?». «Так у нас завжди, поки людину не огляне лікар, із поліклініки вона не піде», – сказав чесно, як було. Секретар постояв, подумав, а тоді каже: «Дзвони Царлову (на той час головному лікарю району) і Бабичу (тодішній начальник однієї з ПМК). Коли знайшли обох,  повідомив: «Будемо будувати нову поліклініку». Царлов послався на брак коштів, та Ковальчук наказав Дойчуку взяти чотири кілочки й вийти на вулицю. Пройшов уздовж стіни приміщення й запитав: «Цього вистачить?». На ствердну відповідь Дойчука забив кілочки. А Бабичу дав наказ, щоб із понеділка направив сюди землерийну техніку й закладав фундамент. «А проект?», – запитав будівельник. «Через день іду у відпустку, приїду, щоб фундамент був, а за проект вирішимо завтра», – відповів Ковальчук. Він слів на вітер не кидав, був людиною слова, за що його поважає чимало сарненців і донині.

Пізніше Петро Лук’янович дізнався, що Ковальчук приходив у маніпуляційний  кабінет отримати укол, а побачивши багато люду там, дещо розгубився. Медсестра, було, хотіла провести його без черги, але люди наполягли, мовляв, хай постоїть, побачить, як їм  «добре» чекати. Так Ковальчук переступив поріг кабінету молодого завідувача райполіклінікою.

Невдовзі Петро Дойчук переконався, що заплановане приміщення замале, і тихенько пересунув кілочок ще на 6-7 м, це добавило 8 кабінетів, а враховуючи 4 поверх, то виходило аж 24.

І справді, у понеділок приїхали будівельники, робота закипіла. Нове приміщення вийшло гарне, світле, добротне, 17 червня 1979-го, на День медиків, урочисто перерізали червону стрічку. Звичайно, роботи було невпрогорт. Бо приймав ендокринологічних хворих, замовляв медустаткування, плюс проблеми інших відділень, за роботу яких доводилось також відповідати, адже займав посаду заступника головного лікаря з медичного обслуговування населення. Робота подобалась, а тут несподівана пропозиція.

Як потрапив очільником в обласну психіатричну лікарню? Ідея будівництва лікарні зародилася в головного психіатра області Ростислава Максимука. Кількість душевнохворих в Острозькій лікарні зростала, виникали труднощі з їх перевезенням, не влаштовувало згодом пристосоване приміщення в Рівному, бракувало бензину. Ростислав Леонтійович вирішив, що найкраще для закладу підходить с. Орлівка. Тиша поліського лісу, вічнозелені сосни, палаючої горобини листя – сама природа сприятиме лікуванню хворих. Відтак 21 липня 1972 року з’являється рішення Ради Міністрів України. Шість довгих літ зайняло виготовлення проектно-технічної документації. Нарешті працівники ПМК-208 приступили до спорудження. Крім будівництва, виникла потреба в придбанні, доставці медобладнання, меблів, іншого інвентарю. Тодішній завідувач Рівненським облздороввідділом М.Ю. Сивий з-поміж кількох кандидатур на керівника зупинив вибір на Петру Лук’яновичу. Йому доручили виконувати функції головного лікаря. Вивчення проекту, пошук, замовлення й розстановка обладнання займали чимало часу. Оскільки штату, як такого, не було, усе тягнув сам. І як постачальник, і як експедитор, і як завскладом. Найскладніше, зізнавався, було зберегти все доставлене. 22 травня 1980-го здали нарешті першу чергу: наче гора з плеч упала. Усе ніби йшло по плану, а тут аварія, що відстрочила будівництво, яке практично припинилось. Дойчук уже працює над добором кадрів. Через 3 роки нарешті відкрили першу сторінку історії ОПЛ із наказом № 1: «Приступаю к выполнению обязанностей главного врача областной психиатрической больницы с. Орловка Сарненского района… Главный врач – Дойчук П.Л.».

Тим часом будівельники з великими потугами завершують будову. Сформована в Рокитнівському училищі група медиків, а це 50 медсестер, змушена була поміняти білі халати на спецівки – виправляли огріхи будівельників, мили, штукатурили, відбілювали, фарбували. Нарешті 1 жовтня 1983 року будівельники залишили лікарню. Однак обладнання, хоч і було встановлене, але не працювало. Прийняти хворих можна, але не утримувати. І знову перед Дойчуком проблема. Через місяць поступають перші хворі у 8 відділення, проте немає тепла, гарячої води, не працюють очисні споруди. У відповідні вищі організації летять телеграми, звідки прибуло керівництво, і за тиждень усунули всі недоробки. Після цього в лікарню ніхто не приходив і нічого не робив, крім перевірок, залишені недоліки усували самі працівники впродовж перших років роботи.

Епопея будівництва закінчилась і почалась історія діяльності ОПЛ. Основною для керівництва була підготовка медперсоналу для обслуговування душевнохворих, адже ніхто не мав необхідного досвіду, навиків. Мало-помалу Дойчук згуртовував колектив у дружну сім’ю, яка жила не тільки трудовими буднями. Умів працювати з лікарями профільних спеціальностей, медсестрами, зацікавлював новинками в лікуванні. А ще додати конкурси, зустрічі… З його ініціативи та старшої медсестри Зої Котик у 2003 році в ОПЛ відкрили й освятили церкву Різдва Христового.

За 20 років перебування на посаді доводилось виконувати чималий обсяг робіт. Зокрема створити інфраструктуру лікарні, вирішувати проблеми на різних напрямках роботи, зазвичай це проводили методом, як кажуть, проб і помилок. Недобрі часи в державі позначились і на роботі колективу. У таких умовах працювати особливо важко. Петро Лук’янович не забажав зупинитися на останніх роках роботи – це його право. А от те, що його два сини також пішли шляхом матері й батька – вибрали медицину, безумовно, заслуговує на повагу. Старший Богдан працює дитячим травматологом КЗ «Сарненська ЦРЛ», менший Роман – фельдшером на станції екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, обидві невістки – Зоя і Віра – також медичні працівники. Порадували Петра Лук’яновича трьома внуками. Надійною підмогою є шестикласник Андрійко, який дуже любить дідуся, гарно вчиться, відвідує гурток «Кришталевий черевичок» при НВК «Школа-колегіум». Найстарша внучка Світлана закінчує перший курс Буковинського державного університету. Улюбленицею є маленька Софійка, якій іде п’ятий рочок. Ось така династія Дойчуків, яку започаткував Петро Лук’янович. З роси і води ветерану ниви охорони здоров’я.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz