У 70 літ навчилася садити картоплю й вишивати бісером

Війна на Донеччині та Луганщині змусила тисячі родин залишати там свої домівки й летіти пташками по Україні в пошуках минулих буднів. Активні бойові дії, зруйновані будинки, існування в постійному страху, під загрозою загибелі й вимушена необхідність кидати все, аби вижити. Такими запам’яталися останні дні життя в окупованому Луганську Тетяні КОНДРАТЬЄВІЙ.

Із 34-річним сином вони покинули рідну домівку, адже будь-якої миті могли там загинути поряд із багатьма іншими співвітчизниками, які не дійшли на роботу, в магазин чи аптеку. Смерті все одно, власне, як і тим бездушним оркам, які розпочали цю страшну війну. Отож доля закинула на Сарненщину, де мешкають вже майже три роки. Спершу, щоправда, жили у віддаленому селі Труди, нині в мальовничій Калинівці.

На перший погляд історія цієї родини не відрізняється від сотень інших, з якими, на жаль стикнулись тисячі українських вимушених переселенців після анексії Криму й початку воєнних дій на сході. Як і всім, кого торкнулася ця біда, Кондратьєвим боляче говорити про минуле. Тетяна Дмитрівна колись і не подумати, що на схилі літ доведеться шукати порятунку за сотні кілометрів від рідної оселі. Зі сльозами згадує останні події в Луганську: коли громили місто, серед жертв були дорослі й діти. Здавалося, що ті вибухи не вщухали, відпочивали лише коли стихали дві години щоночі, і знову обстрілювали. Мабуть, ніколи не забуде й того, як залишали Луганськ. Потяг затримався майже на годину. Паніка й страх переповняли. Чи виїдуть звідти живими, навіть не знали. Та Бог помилував.

Хоч би що казали про Західну Україну, поїхали сюди з упевненістю, що тут про них подбають, адже на Поліссі мають хороших друзів. Не приховує Тетяна Кондратьєва, що їй пропонували повернутися й у Росію, адже народилася в місті Торжок, за 200 км від Москви. Там минули її дитинство, молодість. Оскільки Україна й Росія тоді входили до складу Радянського Союзу, багато подорожувала до інших країн, мала друзів в Україні, Білорусі й інших державах. Майбутній чоловік був уродженцем Луганська, тож після одруження там і мешкали. Прожили разом гарне життя, виростили двох діток. Донька Вікторія, до речі, теж переселенка, тимчасово живе з сім’єю в Києві, де знімають житло, за яке доводиться платити по 8 тиссяч гривень, тоді як у Луганську пусткою стоїть власна квартира, а син Дмитро приїхав з мамою на Полісся. Парубок за професією програміст, та тут себе поки-що не реалізував.  Тетяна Дмитрівна працювала багато років на взуттєвій фабриці, нині пенсіонерка. Здавалося б, саме жити та радіти діткам, онукам, та життя її спокійним нині не назвеш, бо далеко від  рідного порогу щодня мріє про одне – повернутися додому. Хоча й не нарікає ні на що. От тільки в Луганську умови були значно кращі: тут доводиться прати вручну, а вдома є пральна машинка. І це тільки один із повсякденних моментів. Проте роботи жінка не боїться, тільки-но б здоров’я не підводило. Нещодавно жовчнокам’яна хвороба вкотре нагадала про себе, лікарі запевняють, що потрібне хірургічне втручання, та ніяк не наважиться оперуватися. У Луганську мають багато знайомих лікарів, які, впевнена, й допоможуть здолати недугу, коли повернеться туди після визволення окупантів.

– На Поліссі живуть хороші люди, – розповідає. – У Трудах нам були раді. Сусіди допомагали хто чим міг: одні продуктами, інші – одягом, залишили ж бо Луганськ майже з пустими руками. Тепер маємо все необхідне: холодильник, посуд, постіль. Селяни трудолюбиві, тож і новим сусідам  прищепили любов до землі, сільської праці.

Раніше ніколи не працювала на землі, хоча й мали дачу, та постійно на ній трудився чоловік, – розповідає Тетяна Дмитрівна. У Трудах навчилася садити картоплю, моркву, буряки й помідори. Насіння, й розсаду давали односельці, вони й радили, як доглядати за ними. Ось так мало-помалу й перейняла цю непросту сільську науку. Потім ще освоїла вишивання бісером. Мають вже й власні доробки.

Кондратьєвим довелося чимало тут пережити: реєстрація, оформлення соцвиплат, пошуки нового житла, оскільки будинок у Трудах господарі продали До речі, нині орендують новий за 200 грн у місяць. Дякують жителям сіл Труди, Калинівка, працівникам Степанської селищної ради, друзям за розуміння й підтримку.

– Хоч і звикли до людей у Трудах, жити в Калинівці не гірше, – кажуть. – Зрештою, тут дещо краще сполучення з районним і обласним центрами. Якщо, скажімо, у Труди автобус курсує раз на день о 17.00, то Калинівкою 5 разів. Та бувало по-різному в житті.

З сумом згадала старенька візит до обласних лікарів, коли на собі відчула їх «справжнє» ставлення до переселенців. З її слів зрозуміла, що говорити про те, що медицина працює в режимі повного розуміння й підтримки біженців, не варто. Тетяна Дмитрівна дуже коротко розповіла про інцидент із медиками, але печаль в очах не приховаєш. Щодня ось уже 3 роки мріє повернутися У Луганськ, у свою трикімнатну квартиру, за якою й досі наглядає сусід. Адже, попри те, що тут про них не забувають, вдома, як кажуть, і стіни лікують.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz