З піснею в серці та морально-вольовими якостями навчає своїх учнів Василь Ревич

Одна з підвалин справжнього щастя проявляється в почутті виконаного обов’язку як відносно себе, так і оточуючих, коли твій труд змушує піднімати догори сповнені сяючим золотом очі й безмежно радіти чарівності світу.

Любов до ближнього – ознака щиросердності, якою наділені люди з характером нести в життя лише добро та пропагувати моральні цінності, аби в майбутньому все найкраще закоренилось у молодому поколінні. Саме цього найбільше прагне вчитель фізичної культури та предмету «Захист Вітчизни» Стрільської ЗОШ І-ІІІ ст. Василь РЕВИЧ, який своїм умінням допомагає школярам розпізнавати життєві негаразди, аби їх долати з піснею у серці та морально-вольовими якостями.

З раннього дитинства хлопець привчався до чесної мозолистої праці, адже в сільській родині зростало троє синів: Віктор, Леонід і наймолодший Василь. Тато Михайло Данилович усе своє життя працював на місцевій стрільській пилорамі, а мама Єфросинія Данилівна виконувала непосильну, як для жінки, роботу будівельника на одній із обласних будівельних фірм. У школі майже нічим не вирізнявся з-поміж однокласників. Як і всі діти шкільного віку, любив грати у футбол, волейбол, мав тягу й до окремих видів легкої атлетики. Проте згодом чогось душа почала тягтися до музичного мистецтва. З того часу пісня навіки оселилася в його житті. На уроки музики, які викладала Єва Кедрук, не йшов, а летів. Дуже подобалося співати. Одразу потрапив у шкільний хор і виступав на різних тематичних заходах як навчального закладу, так і місцевого Будинку культури. А ще неодноразово дарував пісні в парі з однокласником Іваном Климчуком, тому багатьох цей дует полонив своєю мелодійністю та неординарними голосами. Коли з армії повернувся старший брат Віктор, який у війську опанував ази гри на гітарі, то взагалі не відходив від нього. Згодом і сам перейняв ту науку, запам’ятав акорди й почав грати. Щоб розучити нові пісні, запам’ятати мелодію, спеціально бігав до Будинку культури й слухав, як звучить той репертуар з магнітофонної колонки. Відтоді гітара стала супутницею життя.

Після закінчення Стрільської школи подав документи в Сарненське ВПУ № 22, де отримав кваліфікацію тракториста-машиніста широкого профілю. Коли був студентом цього закладу, одного разу з військкомату  принесли повістки його друзям та одногрупникам для підготовки водіїв в армію у Сарненському ВПУ № 21. Свого прізвища в цьому переліку не знайшов, а тому сам пішов у військову установу й попросив також направлення на курси, які успішно закінчив. Згодом влаштувався працювати помічником екскаваторника в с. Озеро Володимирецького району. Протрудившись чотири місяці, отримав повістку в армію. Свій військовий обов’язок виконував у м. Грозний (Північнокавказький військовий округ), був водієм-електромеханіком внутрішніх військ.

Ревич -кПовернувшись, закінчив ще й курси водія трактора Т-150, бо ж мав намір трудитись у рідному колгоспі. Паралельно підробляв у будівельній фірмі разом із мамою. Та одного разу старший брат Віктор після довгої дискусійної розмови переконав вступати до вищого навчального закладу. Василеві ця затія не дуже подобалась, хотів уже працювати за здобутими спеціальностями, але переконливі факти брата змусили відвезти документи у Вінницький педагогічний інститут ім. Островського на спеціальність викладача початкового військового навчання та фізичної культури. В навчальному закладі відразу записався на тренування з легкої атлетики. Фізичні навантаження виконував з великою завзятістю, тому неодноразово честь інституту захищав на багатьох змаганнях. Конкуренція була дуже великою, але кілька разів все-таки доводилося потрапляти до трійки призерів. Не полишав і свого співочого захоплення, а тому відвідував інститутський хор. На дуже багатьох мистецьких заходах довелося тоді побувати у Вінниці, так і в інших містах України. У той час пісні під гітару на афганську, військово-патріотичну тематику викликали шквал сентиментальних емоцій і вдячних аплодисментів на адресу студента Василя Ревича. Додатково здобув ще й диплом керівника народного хору факультету культури масової роботи. Отож із пісенним настроєм і відповідним кваліфікаційним рівнем отримав направлення на роботу вчителем фізичної культури в Цепцевицьку ЗОШ І-ІІІ ст.

У планах було багато хороших задумів та ідей, які вдавалося реалізовувати. Ось тоді зрозумів: оце моє. А діти так і тяглися до молодого спеціаліста, який щоразу випромінював до них посмішку та давав мудрі настанови. Працював із великим завзяттям і бажанням, та й педколектив був хороший, а ще разом із ним, у тому ж році, освітянську родину в закладі поповнили аж вісім молодих педагогів. Хоча в школі не було спортзали, учні не сумували, адже займались усіма видами легкої атлетики, кросовою підготовкою, а зимою – лижною. З ними завжди поруч біг чи їхав на лижах Василь Михайлович. Особливо подобалось колегам і школярам як їхній учитель фізичної культури виступає з гітарою на шкільних заходах, слухали, раділи, зачаровувались.

Через два роки перевівся в райцентр, у середню школу № 5 (нинішню гімназію). Роботи вистачало. Діти навчались у дві зміни, а тому доводилось проводити по тридцять уроків на тиждень, окрім того, його залучили і до гурткової роботи. Зі Стрільська не один рік добирався велосипедом чи мотоциклом, бо ж інколи працював до пізньої ночі. А ще були концертні програми, номери яких виконував уже в парі з колегою, учителем зарубіжної літератури Федором Макаревичем. За інноваційні підходи в навчанні та свідоме виховання учнів Василя Ревича запрошували на роботу методистом у відділ освіти, Сарненський педагогічний коледж, але змушений був відмовитись, бо ж найулюбленішою була робота з дітьми. Розумів, що для нього працювати в школі приємно та відповідально, почувався на своєму місці. Проте не відмовляв у методичній допомозі колегам. Цінує дружбу з нинішнім методистом відділу освіти, молоді та спорту РДА Григорієм Бікусом, адже знайомі ще зі студентських років. Разом вирішували багато спірних питань, озвучували бачення предмету фізичної культури, проводили й навчально-польові збори для учнів.

Свого часу був і депутатом Сарненської районної ради. З 2010 року виконує обов’язки голови методичного об’єднання району з фізичної культури, а зараз ще й викладає предмету «Захист Вітчизни». Нині трудиться в рідному селі, адже дорога до Сарн забирала багато часу, який можна було б ефективно використати для діток. У добротній співпраці двох колег: Василя Ревича й Олега Зіневича – вихованці навчального закладу активно беруть участь у всіх змаганнях Спартакіади школярів Сарненщини. Неодноразово захищали честь району на обласних змаганнях з волейболу. Веде педагог і волейбольний гурток у дівчат, а також стрілецький. Як вчитель предмету «Захист Вітчизни» навчає молоде покоління патріотизму та віри у власні сили, можливості, урокам мужності, шлях до яких лежить через відповідні фізичні навантаження, що згодом багатьох роблять успішними індивідуальностями. У розпал футбольного сезону демонструє ще й суддівські вміння, а тому Сарненська районна федерація футболу завжди може розраховувати на кваліфікований арбітраж.

Творчий і педагогічний запал Василя Ревича завжди підтримує дружина Світлана Михайлівна та донька Ірина, яка також пішла вчительськими слідами свого татуся. Закінчивши Рівненський державний гуманітарний університет, нині працює педагогом-організатором у Люхчанській ЗОШ І-ІІІ ст. Навчатись, розвиватись разом зі своїми вихованцями, передавати їм цінний досвід і бачити їхні щоденні перемоги – це найбільша дяка для педагога, який повсякчас прагне запалити в їхніх серцях вогник добра й успішності. Саме тому Василю Ревичу і вдається вдосконалити нашу націю яскравими й гідними Батьківщини індивідуальностями.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz