Чужої біди не буває

«І оживе добра слава, слава України» – це невмирущі слова Тараса Шевченка, якого так любить цитувати Володимир КОПИЧ, капітан, замполіт 54 ОМБ. Особисто з ним не знайома.

Але з першого ж його слова телефоном зрозуміла, що маю справу зі скромною, відкритою, високоосвіченою людиною. Такі особливо імпонують, із ними цікаво спілкуватися і, ніби зі старим знайомим, є про що поговорити. Та говорити довго Володимир не міг. Приїхав у коротеньку відпустку із зони АТО, щоб допомогти дружині, в якої діагностували онкологічне захворювання, а це, звісно, потребує і чималих матеріальних затрат. А передував нашій розмові дзвінок Романа Яковця, який служить у 54 ОМБ разом із Володимиром, він і розповів про те, що офіцеру потрібна допомога.

…Історія життя Володимира Копича проста й складна водночас. Народився в Мелітополі Запорізької області. Там після служби в армії закінчив педагогічний інститут, а на роботу направили в Приморськ учителем географії та біології. Активна громадянська позиція, загострене почуття справедливості не дозволяли Володимиру жити й працювати спокійно. Тому створив громадське об’єднання, працював тренером із українського рукопашу «Спас» у районному центрі дитячої творчості. Це – козацьке бойове мистецтво, покликане ознайомити молодь з козацькими традиціями, а також удосконалити підготовку спортсменів. Світогляд «Спасу» ґрунтується на козацьких законах – карбах і козацьких переказах. Вихованці Володимира Юрійовича ставали чемпіонами Європи та світу, а коли почалась війна з Росією, успішно воювали.

– На щастя, всі повернулись живі та здорові, – каже Володимир Копич. – Дехто підписав контракт на службу в ЗСУ, дехто має вже власний бізнес, а є й такі, хто не може знайти роботу. Бо їм відмовляють: «Ми таких не беремо, бо у вас планка їде…».

Ось такі реалії сьогодення. Не хочу і не писатиму про мораль, цінності й чесноти людей, які, маючи змогу допомогти колишнім воїнам, навпаки принижують їх. Це їм відповідати за свої вчинки. Я ж слухала Володимира й ловила себе на думці, що в Україні живуть справжні козаки, для яких патріотизм не просто слово. Коли розпочався Майдан, Володимир був одним із тих, хто активно підтримав його, розвішував на будівлях Приморська українські прапори, що не дуже подобалось як владі, так і декому з правоохоронних органів. До речі, каже Володимир, дехто з тих, хто кликав «русский мир», і досі спокійно там працює.

– Вважаю, що кожен чоловік, який живе на Богом даній йому землі, повинен захищати свою Батьківщину, що зветься Україна, свою сім’ю, родину. Це наше право, і його в нас ніхто не відбере. Пригадуєте слова Тараса Шевченка: «Свою Україну любіть. Любіть її… во врем’я люте, в остатню, тяжкую мінуту за неї Господа моліть».

Тож, коли настало те «врем’я люте», Володимир Копич міг залишатися в рідному місті, і далі навчати дітей, тренувати, здобуваючи перемоги в спортивних герцях. Але це не в його характері. Тож одразу пішов до військкомату, та в армію його не взяли, відмовили, бо не дозволяв вік. Це зараз його продовжили, а тоді, на початку російської агресії, дарма оббивав пороги військкоматів. Тому, коли розпочалась 4 хвиля мобілізації, записався в Державну прикордонну службу, де й відслужив майже 1,5 року. Після демобілізації поїхав у 54 бригаду, підписав контракт «до закінчення особливого періоду». Воював на Світлодарській дузі, в інших не менш гарячих точках Донбасу, та про це говорить неохоче.

Капітан, замполіт Володимир Копич став справжнім бойовим офіцером. Його друзі й підлеглі знають, що не вчинить несправедливо: не покриватиме порушника, але й не дозволить покарати невинного. Йому болить те, що в Україні не все добре і на мирній території, що процвітає корупція, що колишні військові, а тепер народні депутати, в більшості захищають не інтереси військовослужбовців, а свої власні…

Та Володимир оптиміст. Він упевнений, що попри найважчі труднощі, все буде добре. Країна переможе, а його дружина Лариса здолає тяжку недугу. Він не знає, скільки ще пробуде поруч із нею, адже чекає на виклик, щойно бригада поїде на бойові позиції. А Лариса готується до чергової хіміотерапії, після якої, можливо, знадобиться й операція. Зараз лікарі визначають потрібні препарати, а вони коштують недешево.

Тому можемо допомогти зібрати потрібну суму на лікування Лариси Копич, переказавши кошти на карточку «Приватбанку» 4149 4978 4963 8970. Разом це зробити нескладно, і воїну, який незабаром поїде на передову, буде набагато спокійніше за рідну людину. Крім того, вкотре доведемо, що схід і захід – разом.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz