Тяжка участь у згорьованої мами

На Сарненщині час від часу гостюють видатні особистості: діячі культури й мистецтва, науковці й історики, політики, літератори та письменники, музиканти, гумористи й ін. Зустрічаємо їх зазвичай поважно, з почестями.

Та цими днями з тижневим візитом (що співпав із днем народження сина) райцентр відвідала, вважаю, найпочесніша гостя Ніна КРИВОРУЧЕНКО, яку сарненці, хоч і минуло майже тридцять літ як виїхала, на вулиці впізнавали й підходили привітатися, бо, щирих і добрих людей довго пам’ятаєш, а ще сердечно дякували за сина, Героя-захисника Степана, уродженця Сарн, який загинув у зоні АТО, прикривши своїм тілом побратимів.

DSC_5424Цю знакову подію спланували активна громадська діячка, керівник Клубу спілкування, що діє в Сарненській ЗОШ № 4 І-ІІІ ступенів, Валентина Александрович разом із однокласниками та друзями родини Криворученків, на запрошення яких Ніна Степанівна відгукнулась і завітала в наше містечко.

Після довготривалої розлуки з Сарнами, звісно ж, насамперед влаштували пані Ніні екскурс райцентром, під час якого гостя відзначила, що місто таки неабияк змінилося. Прошкуючи вуличками, пригадувала ті чи інші події, що колись переживала вона тут. Побувала й біля будинку, де мешкали з сином. Нині на ньому височіє пам’ятна дошка із зображенням рідного синочка… Захвилювалась, заплакала, поклала квіти. Потім зустрілася з колегою-медиком, адже Ніна Криворученко працювала в Страшевському тубдиспансері лікарем. У районній бібліотеці відбулася зустріч із учителями й однокласниками сина, ще її запросила познайомитися й поспілкуватися міський голова Світлана Усик. Тепло прийняли гостю й у районній Організації ветеранів України. А в день народження її Степана, 18 жовтня, чекало незабутнє дійство в стінах ЗОШ № 4 м. Сарни, що приурочили колишньому випускникові, аби засвідчити незмірну повагу загиблому герою, а також розділити тяжку участь згорьованої мами, бо найстрашніше – через безглузду війну втратити сина, якого народила, виховувала, плекала…

Спершу друзі й однокласники, бойові побратими, колишні вчителі, знайомі родини, представники влади, просто небайдужі люди та школярі поклали квіти до меморіальної дошки, на якій засвідчено, що тут навчався патріот і палкий син України Степан Криворученко. Захід розпочали вихованки школи поетичними рядками про жахіття, що нині переживають українці на теренах держави, розповіли про життя воїна-захисника й запросили вшанувати загиблих хвилиною мовчання. Після чого щиро подякували мамі за справжнього сина-патріота.

Зі слів Ніни Степанівни дізналися, що почуття патріотизму й націоналізму син почерпнув від діда Степана, ветерана й учасника бойових дій періоду Другої світової війни. Розповіла, як син писав рапорти, аби потрапити на фронт, а його не відпускали: «Ми святкували у 2014-му 45 день народження сина й він сказав, що вже тричі просився на передову, але відмовили. Згодом з’ясувалося, його прохання задовольнили. Благословила й щиро побажала, аби повернувся живим… Та не збулося побажання, відтоді щороку в цей день відзначаю його 45-ліття, бо це останній його день народження разом. Сердечно дякую за такий теплий і щирий прийом і за те, що шануєте та пам’ятаєте мого сина». Також окремо подякувала бійцям-побратимам, що, попри воєнні дії на сході, знайшли час, аби приїхати й вшанувати його пам’ять про сина.

DSC_5414Боєць полку «Азов» Станіслав, підопічний «Ужа» (позивний Криворученка), розповів, як саме воювали добровольці. «Спершу наша служба тривала не в «Азові», а в батальйоні ПСМОП «Золоті ворота», який створили відразу після Євромайдану під Києвом. У його перший склад увійшли саме мітингувальники з Майдану. Я теж після довготривалого лікування через отримані поранення внаслідок сутичок, туди потрапив. До речі, ні в ЗСУ, ні в Нацгвардію мене не брали, а тільки в добровольці. Там і познайомився з «Ужем». Довгий час справжніх ні імен, ні прізвищ не знали, тільки позивні, на війні це як вимога. Чималий період були з ним пліч-о-пліч і не знали, що він першокласний спортсмен, що тренував групу хлопчаків і дівчаток у Криму, їздив з ними на змагання, віруюча людина, щирий християнин, який завжди ввечері молився. Напередодні загибелі теж.

Ми, група «ужовців» (відтоді й досі так називають вихованців Криворученка), із перших днів рвалися в бій, а він зумів нам втлумачити, що для цього треба вміти професійно протистояти ворогові. І слава Богу, що не пустив у бій у «Золотих воротах», а невмілих спершу вишколив, навчив бути справжніми військовими. До всіх ставився поважно та мав залізну витримку, бо возився з нами, молодими й недосвідченими, дивився на наші косяки й при цьому завжди звертався тільки на «Ви». Водив нас, так би мовити, за руку й постійно цікавився: чого потребуємо, чи всього вистачає, які маємо проблеми. Ніби відчував наші негаразди: захворіла мама, щось не так у родині, чи тривожний дзвінок від рідних, дівчини, намагався з’ясувати причину й поки не вирішував її, не заспокоювався. Команда для нього була наче рідні діти, сім’я. Подумайте, у нього було все: люблячі мама, дружина, донька, помешкання, робота, авторитет, а він усе залишив і не роздумуючи кинувся захищати державу. І коли зрозумів, що в «Золотих воротах» не виконуватимемо бойових завдань, запитав чи влаштовує нас стояти на блокпостах, чітко відповіли, що наше місце на передовій. Саме це й хотів від нас почути, тож запропонував перейти в полк «Азов», серед керівного складу якого, до речі, є його знайомі та навіть вихованці. Загалом чимало послідовників Степана Криворученка займають високі військові посади, або ж в окопах захищають незалежність країни. Це свідчить наскільки «Уж» обдарований командир і вчитель. Завдяки йому нас відразу закріпили в розвід-диверсійну групу, причому в елітну, і перевели в спецпідрозділ.

Він настільки професійно водив нас у розвідку, навчив бездоганно приховано діяти на території противника тривалий час, швидко долати великі відстані, втримуючи при цьому маневреність і мобільність, одно слово, навчив як вижити, як залишитись у живих. У кожному підопічному бачив насамперед людину. Наш підрозділ перевіряв чи немає загрози на місцевості, у всіх були чіткі дані, куди і як іти. Брали участь у широкинській операції, коли українські силовики розвідали й захопили непідконтрольну територію. Кажуть, що командир загинув під Широкіним, а насправді – під Соханкою, адже все сталося за декілька сот метрів до неї. Маючи тепловізор, під час розвідки фотографували позиції ворога, але там нас, на жаль, і підстерегла небезпека. Це була розтяжка… «Уж» загинув миттєво. Він свідомо йшов другим, знав, якщо перший зачепить, то в нього є ще час зробити два кроки, а другий – приймає загрозу на себе. Від розриву постраждав ще один боєць, проте врятував собою чотири людини. Поки його тягли, нам здавалося, що він ще живий. На жаль… Врятував наші життя ціною свого. Його душа нас і надалі рятувала, бо до кордону було декілька десятків кілометрів, а по нас зусібіч сипали міни, гранати, свистіли кулі. Одно слово, жахіття. І тоді нас врятувало диво – у сепарів вибухнув міномет, що дало декілька хвилин оговтатися. До речі, «Ужу» вдалося пронести вимкнений мобільний телефон і по ньому викликали підмогу: наші хлопці нас евакуювали. От і виходить, що врятував його телефон. Відтоді й досі завжди відчуваємо, що з нами поруч душа командира, яка захищає та оберігає, загинуло тіло, а дух із нами й житиме, поки пам’ятатимемо його, допоки послідовники творять благе діло. «Уж» пішов за Україну, за ідею нації, за наше майбутнє, щоб були господарями на своїй землі, жили здорові та в добрі, злагоді та мирі. Треба продовжити його справу, бо тільки так доведемо, що він загинув недарма».

Степана Криворученка відзначили медаллю за звільнення Маріуполя, а Орденом «За мужність» III ступеня – посмертно 25.03.2015 р.

DSC_5433Міський голова Світлана Усик закликала свято берегти пам’ять про героїв, які віддали життя за наше майбутнє, наголосивши, що міська рада, у свою чергу як данину пам’яті Степанові Криворученку, крім меморіальних дощок ще новій вулиці присвоїла прізвище героя, земельні ділянки там виділили учасникам військових дій у зоні АТО, а отже, на ній житимуть родини захисників Вітчизни. Та важливо, щоб не встигали зів’яти квіти біля пам’ятних дощок і постійно горіла свіча пам’яті. Такий відважний подвиг притаманний таким, як Степан, бо він надто щиро любив маму, родину, Україну. Сердечно подякувала Ніні Степанівні за сина й запросила щороку відвідувати місто. Зазначила, що керівництво та педагогічний колектив ЗОШ № 4 роблять благе діло, організовуючи такі зустрічі, де діти вчаться патріотизму, людяності, милосердю.

Перша вчителька Олена Доменівна  зазначила, що її переповнює почуття гордості за свого учня Степана. Вона ж розповіла про хлопчика з великими гарними очима, завжди усміхненого та доброзичливого, допитливого, вихованого: «Він завжди мав багато друзів, гуртував усіх довкола себе, любив учитися й був активістом. Ображався, коли не викликала, а він неодноразово тягнув руку. Душа колективу. Коли вже дорослим приїжджав у Сарни, обходив усі куточки міста. У моїй і пам’яті його однокласників він завжди буде таким, як у шкільні роки». Звернувшись до пані Ніни, відзначила, як добре, що приїхала й особисто переконалася, як у Сарнах шанують, пам’ятають і люблять Степана.

Оскільки зустріч відбулась у рамках Клубу спілкування, тож до слова запросили керівника Валентину Александрович, яка багато років віддала його діяльності, пропагуючи важливі історичні події, влаштовуючи знайомства з видатними особами краю, які вносили чималу лепту в життєдіяльність Сарненщини, щоб на цих прикладах зростали юні сарненці культурними, вихованими, патріотичними та людяними. Валентина Дмитрівна пригадала знайомство з Ніною Степанівною: «Так сталося, що разом на роботу в Карпилівку добирались човном, перепливаючи повноводну річку, і через перевантаження вода досягала майже до його країв. Невимовно страшно й небезпечно, але в ті часи ні природні катаклізми, ні сімейні обставини не дозволяли запізнитися або ж не вийти на роботу. Усіма можливими й неможливими способами потрібно було діставатися. Хоч Степана не вчила, але такого хлопчика не можливо було не помітити: надто вихований і порядний, притягував до себе друзів, вони до нього дослухалися, умів переконати не робити шкоду. Але й не видавав тих, хто вже нашкодив. Коли почула трагічну новину про Степана, вмить почала розшукову роботу, збирати всі відомості й фотографії. Зустрічалися з однокласниками, друзями, колишніми вчителями, сусідами. Мало-помалу нині мають ще неповну, але важливу інформацію про героїчну особистість краю Степана Криворученка. На меморіальну дошку на фасаді школи свідомо вибрали фото Степана із шкільних років».

Свого часу Ніна Криворученко неабияк допомогла заступникові голови РДА Наталії Параниці, про що з хвилюванням вона розповіла. Наталії Миколаївні ще в шкільні роки надто потрібна була методична медична інформація, яку, оббігавши майже весь райцентр, знайшла тільки в пані Ніни. А це свідчить наскільки Ніна Степанівна добра, чуйна та милосердна жінка, тому й син її такої ж бездоганної вдачі.

Директор закладу Тетяна Василенко відзначила важливість цього заходу для їхніх вихованців і суспільства загалом і наголосила, що й надалі влаштовуватимуть такі дійства, аби гідно вшановувати пам’ять про героїв-захисників і водночас висловити палку вдячність їх героїчним матерям, які втратили найцінніше – синів, і з щирим співчуттям і вдячністю, із теплими обіймами піднесла дари Ніні Степанівні, щоб завжди згадувала цю зустріч. Ніна Криворученко сердечно подякувала за запрошення та зворушливу подію присутнім і акцентувала, що в такий спосіб справді допомагають пережити горе, яке спіткало їхню родину. А ще запросила на символічний обід, що влаштувала з нагоди дня народження сина.

Поки Україна живе своїм життям, частина відважних українських чоловіків – на передовій, і, на жаль, дуже багато загиблих. Невідомо, як було б, якби наші захисники не стали стіною й не захистили б нас. Та й жодні слова, що прозвучали, не повернуть мамі сина. Але, однозначно, повинні розуміти одну дуже просту річ, що як нація не матимемо майбутнього, якщо не пам’ятатимемо своїх героїв.

 

Р.S. Приємний сюрприз очікував Ніну Криворученко в кафе: сарненський благодійник Сергій Лаврущенко, який без популізму долучається до всіх акцій, де люди потребують допомоги, оплатив обід на честь Степана. Тож патріотом можна бути й у тилу. Спілкуючись із жінкою, почула багато цікаво з її життя, про що розповім в одному з наступних номерів газети.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz