Дивоколеса, чарівне кермо привезли до щастя, успіху, пошани…

Хто з хлопчаків не мріяв пошвидше сісти за кермо автомобіля й проїхати з вітерцем? Або іще швидше… А що вже казати про Едуарда й Олега КОЛЯДИЧІВ, коли їх любий батько Стапан Іванович був професійним водієм у райпобуткомбінаті? Яке ж то було щастя, коли він дозволяв їм, повернувшись із відрядження чи приїхавши додому на обід, по черзі просто посидіти в кабіні, покермувати на місці під власну голосну імітацію роботи двигуна та ще й по-справжньому гучно посигналити.

І не один раз. Були й на все життя залишилися в пам’яті яскраві враження від першої поїздки за кермом на батькових колінах. І від першої поїздки, коли самостійно і завели двигун, і рушили з місця, і намагалися без помилок управляти залізним конем та правильно зупинитися. Раділа душа в підлітків, коли під час ремонту чи профілактичних заходів тато дозволяв чи вже й доручав розібрати якийсь вузол або комплект, виявити несправність і правильно скласти. Та ще й отримати похвалу, коли успішно справилися із завданням.

Здається, недавно все це було. Та, на жаль, відійшов уже в життя вічне дорогий і незабутній тато. Але назавжди залишися для синів прикладом відповідального ставлення до надзвичайно потрібної для людей, але дуже-дуже небезпечної професії для себе. Тепер він із небес і портрету з пам’ятника на цвинтарі біля дороги щоразу зустрічає рідних, як вони їдуть до батьківської хати, своєї неньки Ніни Іванівни й благословляє на добрі справи й безпечне пересування, коли повертаються назад… Брати ж стали асами у своїй професії, підростає вже і в них надійна зміна. Задоволені, що пішли батьковою дорогою, оволоділи сповна його професійною й життєвою наукою, утворили сімейну династію приборкувачів автівок, а цієї неділі в сімейних колах і серед друзів й колег традиційно відзначать свято автомобіліста в Мурманську й Сарнах. А взагалі його святкують в усіх країнах колишньої держави з особливим розмахом уже тридцять сьомий раз. Воно справді всенародне. А оце в Інтернеті цікавився піснями про автомобілістів. То на одному із сайтів, уявіть, їх 199!

Особливе воно в Едуарда Степановича – водія редакції газети «Сарненські новини». І ось чому. Цьогоріч виповнилося тридцять років від часу першого запису в його трудовій книжці стаж у мостопоїзді-473 тресту «Мостобуд № 1» у Сарнах. За радянських часів його груди прикрашала почесна б відзнака – медаль «Ветеран праці» за багаторічну сумлінну працю. Тоді ж йому було 18 років і 10 днів.

А ще через 18 днів тридцять років тому пішов служити в армію, виконуючи свій почесний, як тоді всі вважали, громадянський обов’язок. І юнак був дуже засмучений, що військкоматівці в Сарнах і Здолбунові не задовольнили його гаряче прагнення направити на службу тільки в Афганістан. Потрапивши до складу групи радянських військ у Німеччині. Куди, до речі, знаю із власної практики роботи членом призовних комісій райвійськкоматів у Сарнах і Здолбунові діяв особливий підбір. Й за рівнем освіти (не нижче середньої), і за зростом, і станом фізичної підготовки, і навіть за вродою… Німці мали бачити, які гарні й дужі доблесні нащадки славних переможців у Другій світовій війні. Воїн служив, звичайно ж, водієм, вдосконалював свої професійні навички, обслуговуючи військових командирів. А батьки отримували подяки за виховання такого сина.

Цими днями журналісти «районки» привітають свого колегу – члена Сарненської асоціації вільних журналістів, першого лауреата премії з фотожурналістики імені незабутнього фотокора Петра Васильовича Радчука з іще однією пам’ятною датою. Відтоді, як Едуард влаштувався на роботу в редакцію минуло вже цілих 25 років! Зважте, такий же ювілейний трудовий стаж і в його коханої дружини Вікторії Павлівни… Додам до цього, що закохані цьогоріч відзначили вже у 25 раз день свого щасливого весілля. Тож наступного року у них срібне весілля. У любові та злагоді народилися Андрій і Тетяна (тепер вона, як і мама, член НСЖУ, добре відома читачам із публікацій «СН», навчається в Східноєвропейському нацуніверситеті ім. Л. Українки). Має схильності до фотожурналістики й син Андрійко. А першим почав творчо співпрацювати з газетою на початку 90-их років Едуард, попросивши тодішнього головного редактора придбати йому для службового користування так звану «мильничку». Відтоді став співавтором популярної сторінки «Світлофор». Тепер же в його творчому арсеналі чимало цікавих композицій – неповторних миттєвостей життя. Гадаю, первинній журналістській організації редакції вже час приймати здібного позаштатного фотокореспондента у члени Національної спілки журналістів України, враховуючи його професійні здібності та творче газетярське натхнення. Готовий давти йому рекомендацію.

phoca_thumb_l_dsc_7989Більше десяти років мені пощастило бути в робочих буднях і святах поруч із нинішнім ювіляром, спостерігати за його роботою, бачити, як він на очах зростав, як ніколи не підводив його транспорт, як відповідально ставився до своїх службових і сімейних обов’язків, розвивав Богом дані таланти. Як глава сім’ї добре дбав про її добробут, не обмужеючись тільки зарплатою. Хоч вона була нерідко найвищою серед колег у районі, а серед редакцій області – постійно найбільшою. Тож попросився підпрацьовувати таксистом на власному автомобілі. Й ніколи це не заважало основній роботі, хоч, бувало, траплялися й безсонні таксистські ночі. Бо мав (і має!) просто-таки залізне здоров’я, могутній організм, який тримає у формі.

Герой моєї сьогоднішньої розповіді не має собі рівних серед колег в області у змаганнях з армреслінгу та підняття гирі. А підтвердження цьому – добра дюжина чемпіонських медалей обласних спартакіад журналістів. Тож є ще порох у порохівницях! Мене не могло не дивувати, як ще не так давно він витримував просто-таки космічні навантаження, двічі на тиждень їздивши вночі автомобілем з причепом до Тернополя, приїздив вранці, а буквально через дві-три години сну вже возив журналістів у близькі чи далекі відрядження. І це не один і не два роки!

Чим ще доповнити портрет? Його дитяча мрія здійснилася. Не хотів і не хоче інших посад (хоч у колективі він ще й заступник директора з усіх господарських питань, оператор котельні і т.д.). Його життя – автомобіль, це технічне досягнення людства. Йому він відданий, як кажуть до мозку кісток і закоханий у нього. Як нагорода – дивоколеса, чарівне кермо, шлюбні кільця привезли його до вершин людського щастя, заслужених успіхів і поваги від людей. Яких любить і готовий в усьому допомогти, посприяти, ніколи не відмовивши.

Тож, Едуарде, ані цвяха чи вибоїни Вам на дорозі, ані жезла поліціянта чи небезпеки на трасі. Як й інші, захоплююсь Вами й зичу ще довго-довго не втомлюватися, сповна радіти життю, дітям і родині, бути, як і зараз, душею колективу, його визнаним тамадою й жартівником.

Почавши свій стаж у редакції з новенької «Таврії», покермувавши «УАЗиком» й використавши потім моторесурс новенького автомобіля ВАЗ, нині управляєте новеньким «Рено». Хай і він буде черговим до ще комфортнішого авто.

Хочеться вірити, що всі українські водії незабаром не працюватимуть на чи не найгірших автошляхах Європи, що позбавимося першості з числа загиблих на дорогах, що міцнітиме шоферське братство на усіх автошляхах світу й буде зовсім маленько місця власникам автівок, які нехтують Правилами дорожнього руху та мають куплені посвідчення. Зі святом! Усім – многая літа!

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz