Якби не Соня і мамині хустинки…

У Софії ІВАНЧЕНКО послабився слух, але 93-літня жінка пережила і зберегла в пам’яті події, які не маємо права забути і ми. Народилася вона в селі Біївці́ Богуславського району Київської області. Саме в цьому населеному пункті відбувалися окремі епізоди повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». За сюжетом, тут, на Западинцях, жила Мелашка  — наречена молодшого сина Кайдашів Лавріна. Сюди, до Мелащиних батьків їздили на оглядини Кайдаші. Місцеві мешканці й сьогодні показують те місце, де «впала з воза Кайдашиха».

Але якщо герої письменника своєю поведінкою викликають щиру посмішку, то від оповіді Софії Михайлівни волосся стає дибом.

У 1935 році дідусь Соні, мамин батько, перевіз багатодітну родину на Кіровоградщину, тоді Велику Херсонську губернію. Аби врятувати всіх від голоду, батько Соні їздив у Фергану (Узбекистан), де міняв гарний одяг і хустки дружини на борошно темно-чорного кольору. Привозив і невелику торбинку круп.

Рано-вранці весною мама будила найстаршу донечку, восьмилітню Софійку, щоб ішла збирати мерзлу картоплю, що залишилася малесенька де-не-де на полі. Коли приносила додому, мама розламувала її й видушувала з бульби крохмаль, а дівчинка рвала на подвір’ї лободу й молоду кропиву, які ненька додавала до страви, й так їли. А щоб довше зберегти картоплю, терла її в баночку. Коли ж з’являлися вишні й черешні, що ледве-ледве почервоніли, Соня, як білочка, вилазила на вершечок дерева, бо знизу ягоди обривали одразу.

Одного разу біля сусідського дому, що давно пустував із вибитими вікнами, рвала на дереві дозрілу шовковицю. Глянувши у вікно, побачила на печі мертву людину, ноги якої звисали донизу. Дуже злякалася, але мусила обірвати ягоди до кінця, адже це був справжній делікатес. Їли її, додавши у воду. А дома на городі росла велика-велика черешня, під якою побачила мертвого чоловіка. Котів, собак, щурів не залишилось жодного.

Пригадала Софія Іванченко випадок, що стався узимку, коли вже не було ні мерзлої картоплі, ні лободи, ні кропиви. А двоюрідна бабуся, татова тітка, мочила в діжечці яблука-кислички. Дівчинку часто посилали до неї за цими справжніми смаколиками. Якось бігла снігом нещасна, голодна, за щось перечепилась і впала. Підійшла, щоб побачити, що то таке, і жахнулася – лежав мертвий чоловік. Від бабусі поверталася іншою стежкою. Отак і виживали, розповіла. Мама не раз говорила: «Завдячуючи Софійці і хустинам, у родині ніхто не помер із голоду».

У 1946 р. молода учителька історії, про що отримала диплом Кіровоградського педагогічного інституту, Софія жила в Бессарабії. Колективізація, страшний голод, а 22-річну дівчину призначили завідуючою навчальним закладом. Одного разу приходила до неї учителька третього класу й попросила піти додому до учня, який не відвідував школу, бо самій страшно. Двері в будинку були замкнуті, тож викликали міліцію. У кімнаті побачили страшну картину: на підлозі в кориті лежала мертва жінка, мама хлопчика, з розпанаханим тілом. Софію, яка мало не втратила свідомість, підтримали, але слова хлопчика, який відповідав на запитання міліціонера, ще більше приголомшили: «А що, маму закопаємо в землю, а самі голодуватимемо?» Молода жінка ще два тижні не могла отямитися.

Згадала також Софія Михайлівна, як у голодні роки, коли в сільських хатинах вичищали й забирали все дощенту, мама заховала в печі одну торбину з ячменем і другу маленьку з квасолею. Троє чоловіків із палками з гострими штирями обнишпорили все, забрали і ячмінь, і квасолю. А ще одну торбинку з квасолею мама дала Соні під руку, зверху накинувши старенький піджак, і послала її пересидіти на берег, де лози. Так дівчинка зберегла півтора-два кілограми харчів для родини. І хворіла, розповідає, і опухала з голоду, і синіла, але вижила.

– Цей голодомор відзеркалився й на дитинстві наших молодших братів, – додає Марія Мурза, молодша сестра Софії. Обидва пішли на війну й загинули. А у молодших, що народилися на Кіровоградщині, животи були, як у рахітних, а ноги, як сірники.

Пізнала й війну під обстрілами в Кіровограді. Студенткою першого курсу педагогічного вузу копала окопи під час відступу гітлерівців. Німці бували різні. Один, який квартирував у них, змушував меншого братика весь час мити йому чоботи. А другий приніс їм шматочок сала і навіть пригощав цукром-рафінадом. Пам’ятає Софія як під час обстрілу в хату влучив снаряд і зруйнував комин, але, слава Богу, нікого не поранила.

Німці вирощували овочі й змушували молодих людей восени їх копати. Мама десь виміняла для доньки кирзові чобітки, якими та дуже тішилася. Коли поверталися з поля, перестрів поліцай, український запроданець, який поклав на них око і примусив віддати йому взуття. Супроводжуючий став просити, аби залишив хоча б онучі, бо ж холодно, мороз. Як гірко плакала мама вдома. А Софія навчилася з лози плести постоли… стільки всього пережила, але людську гідність і пам’ять, доброту не втратила. «Це все отримала в спадок від своїх батьків, – знову долучається до розмови сестра Марія. – Гени заклали як найстаршій».

Чоловіка Софії Михайлівни, Адама Костянтиновича, з яким прожили разом  півстоліття, любили й поважали в районі. Дружив він із директором школи, який часто приходив у гості. Роздивлявся колекцію монет і грошей, серед яких були крони, марки й інші. Окрім того, уважно слухав висловлювання головного лікаря про колективізацію та тяжку працю колгоспників, які працювали за трудодні, не демократичні вибори, а потім доніс на нього в службу НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ). За його доносом  Адама Костянтиновича запроторили за грати, а Софію Михайлівну, як дружину ворога народу, звільнили з роботи. Виставили речі з квартири, де жила. Ночувала дві ночі у хліві. Завідуючий відділом освіти намагався допомогти вчительці – нелегально влаштував її у школу в селі за 40 кілометрів від райцентру, куди їздила поїздом. Коли розстріляли Берію, чоловіка звільнили дуже хворого, ночами, бувало, кричав. Як виявилось, його часто садили на електричний стілець.

Тепер Софія Михайлівна прикута до ліжка через загіпсовану ногу, не встає вже 70 днів. Хоча радості мало, однак жартує: «Як принцеса на горошині». Вдячна сестрі Марії та племіннику Вадиму, які доглядають та опікуються нею, а ще допомогли не втратити віру й витримати випробування часом. «Вадим дуже совісний і порядний у нас, має дві вищі освіти», – розповідають жінки.

У кожного з нас свій шлях і свої випробовування, різні проблеми, і вибір, який зробимо, змінює нас, робить сильнішими, ніж могли б навіть припустити. І люди, з яким пережили їх, стають ближчими.

Саме про людяність, що зустрічається на шляху, допомогу, яка рятує у важких ситуаціях, говорила Софія Михайлівна. Про те, як важливо не втратити віру і самому відгукуватися на прохання, бути вдячним за дбайливе, щире ставлення до людей, які натерпілися в житті.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz