Чиє життя на хуторах Ліпники, Попара, Невеселі?

Ремчицька сільська рада унікальна тим, що на її території, крім сіл Яринівка, Тріскині, Копище, Ремчиці є також 14 хуторів. І дотепер там мешкають люди, щоправда, здебільшого старожили. Хати електрифіковані, а в тих, де немає світла, давно ніхто не живе.

Тож там багато таких. Напівзруйновані, повростали в землю, вони стоять між дерев, мов привиди. Ймовірно, колись у них вирувало життя, лунали дитячий сміх, спів жінок, із димарів стовбуром піднімався до хмар або котився над хатами дим. Усе було… Минули роки. Розлетілися з родинного гнізда діточки, батьки одні доживають віку. Спланувавши поїздку саме на хутори, не сподівалися, що вона буде настільки сумною. DSC_0438-кДолаючи кілометри асфальту, згодом лісового бездоріжжя, зупиняючись перед закритими дверими (людей вдома не було), уже й не вірили, що знайдемо будь-кого, хто б розповів нам про своє життя-буття. Але поталанило познайомитися з хуторянами. Поговорили про минуле, сьогодення, наболіле.

Кожен крок назустріч людям

Найперше зустрілися з сільським головою Леонідом Долідом.  Цього року виповниться 20 років, як очолює багаточисельну громаду. Про села й хутори, їх мешканців, проблеми Леоніду Володимировичу відомо все. Доля населених пунктів людям не байдужа, зауважує сільський голова. На схід села щороку приходять усе більше селян. Піднімають актуальні питання. Скажімо, жителі Тріскинь просять збудувати дитсадок. Імовірно, що до цього спонукало  відкриття в Ремчицях ДНЗ «Сонечко», де понад 50 діток отримують якісну дошкільну освіту. Тріскині також перспективний населений пункт, стрімко розбудовується, зростає народжуваність. Тут мешкають багатодітні сім’ї, тож не дивно, що його жителі хочуть, аби звели дитсадок. До речі, минулого року на утримання ДНЗ із бюджету сільської ради спрямували понад 200 тис. грн. Понад 80 тис. грн власних коштів витратили на вуличне освітлення вул. 40-річчя Перемоги та Шкільної в Тріскинях. Виготовили проектно-кошторисну документацію на електрифікацію новозбудованого масиву по вулиці Шевченка, на що потрібно понад 650 тис. грн. Таких коштів у місцевому бюджеті немає, тому сільський голова клопотатиме перед обласним керівництвом, щоб проект включили в обласну Програму електрифікації новозбудованих вулиць сільських населених пунктів області. Вирішуватимуть цю проблему, мабуть, шляхом співфінансування, тобто участь мешканців також необхідна, інакше електрифікація масиву може затягтися на роки.

DSC_0455-к– Завершуємо роботи з виготовлення ПКД також на електрифікацію вулиць Богдана Хмельницького та Сергія Мінчука (пам’яті загиблого воїна-афганця) в Тріскинях, – розповідає Леонід Володимирович.

Понад 120 молодих сімей мають намір там будуватися. У планах – підготовка таких документів і на вулицю Вишневу, що в Яринівці. До речі, цього року тут планують завершити вуличне освітлення. На впровадження задумів потрібні чималі кошти, тому важливим питанням залишається наповнення бюджету.

Розповів Леонід Долід і про хутори. Кожен має свою назву: Ліпники, Попара, Невеселі, Грабина, Суха Груша, Озірці, Язвини, Підкопище, Ковбан, Масляниці, Кицина…  Архівні дані щодо їх утворення не збереглися, ймовірно, що в 70 роках минулого століття, коли ліквідовували хутірську систему, їх знищили. За переказами старожилів, назви хуторам дали поляки, які колись тут мешкали.

Пройшли десятиліття. За цей проміжок часу багато змінилося не лише у світі, країні, а й на ремчицьких хуторах, що з кожним роком занепадають. живуть тут переважно пенсіонери. І лише де-не-де можна почути на подвір’ї дитячий щебіт. На одному з хуторів, що має назву Ліпники, зустріли Федору та Миколу Савицьких. Хоч на календарі грудень, пенсіонери трудилися на полі – боронували ділянку. Кінь Марко, якого утримують, хороший помічник у господарстві. Бо коли маєш удосталь землі, то й робити на ній треба чимось. Савицькі, хоч і на заслуженому відпочинку, без діла не сидять, обробляють землю, ведуть сільське господарство. Звикли трудитися. Микола Павлович 34 роки пропрацював водієм у Сарненському АТП, дружина -швачкою в Будинку побуту. Дитинство Федори Кіндратівни минуло на цьому ж хуторі, а коли вийшла заміж (до речі, її чоловік родом із Яринівки), оселилися в Сарнах. Не заросла споришем стежина до DSC_0475-котчого дому, через день-два їхала до стареньких батьків. Коли померли, майже переселилася сюди. Шкода, каже, надбаного майна. Лиходії не сплять, тільки й думають, що поцупити. Отож садиби не залишає, на схилі літ ця рідна серцю місцевість як панацея для душі. Адже тут неймовірно гарно  як  улітку, так і зимою. Звичайно, хутір відживає. Молодь не хоче тут будуватися. Її більше вабить цивілізація. А пенсіонерам земля, мальовничі краєвиди, спів пташок на світанні гріють душу. От тільки мисливці набридають, безжалісно стріляють пернатих. Микола Павлович не раз сперечався з ними, та, мабуть, дарма.  Бо тільки відкриють сезон полювання, постріли не вщухають ні на день.

А діти по світу

Як дві сестри, стоять серед лісу будиночки двох Ганн: Тіткової та Стельмах. Вони живуть на хуторі Попара. Чому його так назвали, жінки не знають. Можливо, кажуть, назва пішла від урочищ. Вони ж мешкають далекувато від цивілізації, та не проміняли б рідний хутір на жодні апартаменти. І доказом цього є історія з життя Ганни Стельмах. Три роки тому в її оселю вдарила блискавка. Вогонь знищив частину будинку й надвірні будівлі. Син, який мешкає в Бересті, хотів забрати маму до себе, але та відмовилась. На Попарі вона народилася, тут минуло все її життя. А 77 років – це чималий відрізок часу. Пережила часи розквіту й занепаду глибинки. Тож і віку дожити хоче тут.

– Колись тут було велике поселення, – розповідає. – Люди працювали в колгоспі, в ланці, обробляли плантації буряків, моркви, заготовляли сіно. У кожній оселі підростали дітки, до школи ходили в Ремчиці. А зараз хутір нагадує пустку. Якби покинула садибу, то залишилася б одна тільки хата тут. Мало-помалу відбудую дім. Ще потрібно деякі будматеріали придбати, тверде паливо, на що не вистачає коштів.

DSC_0492-к Про пережите й сьогодення бабуся розповідає плачучи. Троє діток має, всі розлетілися з сімейного гнізда, звели свої, до бабусі тільки в гості навідуються. Ось і живе одна, бідкається, що нема з ким і поговорити.

– Сьогодні медичка приходила, – ділиться старенька. – Тривожать біль у серці, тиск. Добре, що є медсестра, – і хворобам зарадить, і сум розвіє добрим словом.

Її сусідка Ганна Тіткова народилася в Маслопущі, сюди ж вийшла заміж, звели з чоловіком гарний будинок, який згодом, щоправда, згорів. Бабуся повернулася в дім свекрухи. Тут і мешкає. Хоч має майже 80 літ, без діла не сидить. Тримає домашню птицю, ще донедавна й підсвинок був, але зламала руку, доглядати за ним не мала змоги, тому довелося заколоти. Та бабуся справжня оптимістка: « Зніму, – каже, – гіпс, і куплю порося». Живе одна відтоді, як 15 років тому помер чоловік. Діти розлетілися світом, на Сарненщині лише син Григорій, він здебільшого й допомагає мамі, донька в Києві, ще одного сина нещодавно похоронили, також мешкав у столиці. Старшого доля закинула на Північ.

У село бабуся не ходить, в Сарни також їздить хіба що в лікарню. Хліб пече в грубі.

– 3 буханці вистачає на декілька днів, – розповідає. Овочі ж вирощує сама.

Учасник АТО з хутора Невеселі

DSC_0489-к
Фото Василя СОСЮКА

На хуторі Невеселі вирує життя. Тут живуть і молоді сім’ї, навіть магазин є. Його облаштувала на своєму подвір’ї Галина Гуранець. Жінка понад 20 років працювала в торговому закладі Стрільського споживчого товариства, згодом відкрила власний. У ньому є все необхідне для селян: хліб, спеції, олія, крупи, побутова хімія. Пані Галина родом із Білятич, на хуторі ж мешкає 40 літ, виростила 3 синів–соколів. Усі з дитинства привчені до тяжкої праці, кожен чесно виконав військовий обов’язок громадянина України. Василь служив у ракетних військах, Ярослав – спеціального призначення, Микола був зв’язківцем. Згодом Ярослав ще 1,2 місяця перебував у зоні АТО. Парубка мобілізували у 2014 році, 14 днів провів на Яворівському полігоні. У складі розвідувальної роти відбув у Луганську область. Служив у 80 ОАЕМП, побував у гарячих точках: Щастя, Мар’їнка, поблизу Донецького аеропорту тощо. За проявлені мужність і героїзм, самовідданість, збереження та розвиток національних військових традицій, сприяння подальшому зміцненню  патріотичного духу в суспільстві, зразкове виконання обов’язків на військовій службі під час участі в антитерористичній операції воїна відзначила міський голова Світлани Усик. За захист суверенітету, територіальної цілісності, незалежності України, активну життєву та громадянську позицію вручив Ярославу подяку й сільський голова Леонід Долід.

Мама Ярослава вдячна сільському голові Леоніду Доліду, голові Стрільського споживчого товариства Івану Левчаку, рідним, друзям, які весь час підтримували її, коли син воював. До речі, вдома на нього чекала не лише мама, а й молода дружина, син Дениско. Щодо життя на хуторі, Гуранці небагатослівні. Як і предки, обробляють землю, тримають господарство, збирають лісові ягоди.  Безумовно, хутір не дає такої варіації відпочинку, розваг, як місто, але він дає безмежну свободу.  За що його і люблять ці люди.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz