Анатолій Петриков: «Мій батько охороняв Михайла Грушевського»

22 січня виповнилося 100 років від проголошення України незалежною державою. У 1918 році Мала Рада Центральної Ради затвердила IV Універсал, який проголошував, що «…однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу…».

По-різному складається доля людей. Хтось перекотиполем проживе, а комусь випадає нести важку, але почесну ношу. Саме такою людиною був Максим Петриков, який був начальником особистої охорони голови Центральної Ради УНР Михайла Грушевського, брав участь у визвольних змаганнях в лавах УПА… Про це мало хто знав донедавна навіть із близьких родичів. Доводилося довгі роки мовчати, вдаючи із себе простого землероба. Адже така приналежність до історичних подій могла відправити якщо не на той світ, то на довгі роки тюремного ув’язнення, а значить, повного забуття. В одній із розмов про свого тата  повідав ветеран педагогічної праці, просвітянин із Рівного, (на жаль, уже відійшов у вічність) Анатолій Петриков, дружина якого загинула під час Помаранчевої революції. Правда повертається з вирію літ. Гірка і свята правда. Про все це – розмова з ним. Присядьмо та послухаймо.

-Пане Анатолію, Петриков – то ваше родинне прізвище? Мені здається, що це не зовсім так, якщо пригадати чимало історичних фактів про зміну прізвищ задля порятунку від переслідувань або наближення до «більшої поважності»…

-Маєте рацію. Мій прадід (народився на Вінниччині) мав прізвище Петрик. І так сталося, що коли пан, в якого він працював, помер, мій прадід одружився з його жінкою. А та наполягла, аби він став Петриковим. Бо, мовляв, прізвище Петрик «пахне хлопством». Ось так і всі ми стали Петриковими. Хоча поважність людини визначається не прізвищем, а розумом. А мій дід його мав. Відтак і його син Максим вдався талановитим і мудрим чоловіком. Адже дослужився в царській армії до чину шнапс–капітана, а коли перейшов служити у військо Української Народної Республіки, отримав звання підполковника і став начальником охорони голови Центральної Ради Михайла Грушевського! Зі слів батька, саме його із загоном січових стрільців Михайло Грушевський направив під Крути, аби з’ясувати всі моменти трагедії. Тож довелося там навіть відкопувати тіла загиблих юнаків… Пізніше батько разом із військами Симона Петлюри опинився на Західній Україні, яка входила до складу Польщі. А там працював у польського пана аж до початку Другої світової…

-Перепрошую, а хто була його дружина, тобто Ваша мама? Як і де вони познайомилися?

-Моя мама Ольга, за дівочим прізвищем Дика, родом із Городка Рівненського району. Цей населений пункт, як відомо, належав барону Штейнгелю, досить прогресивній людині, яка шанувала культуру. Відтак і люди в Городку тяглися до всього прогресивного. А мама мала чудовий голос, брала участь в художній самодіяльності. І коли в Городок приїхав керівник українського канадського хору в пошуках талантів та почув мамин спів, переконав маминого батька підписати контракт на співпрацю. Так мама опинилася в Канаді, прожила там трохи більше року, поки її батько не відкликав назад у Городок. І в цьому ж населеному пункті тридцятип’ятирічний уродженець Вінничини Максим Петриков, який отримав агрономічну освіту завдяки навчанню в Чехії за кошти польського поміщика, познайомився з нею та одружився.

-Там і жили?

-Ні, жити переїхали в село Ярославичі Млинівського району, де я народився 1931-го року, а потім з’явилася на світ моя сестричка Ганя. У Ярославичах батько мав півсотні гектарів панського поля на якому вирощував цікаву культуру амарант. Навіть пана до цього прилучив. А насіння батько привіз із Варшави. А ще завів свиней, яких годував цією рослиною: вона дає швидкий приріст, має дуже лікарські властивості і для людей. В нашій сім’ї її використовували для приготування салатів, борщу, чаю… І досі я вирощую амарант на дачній ділянці, пропоную вирощувати друзям та знайомим.

-Як склалася доля батька після приходу на Західну Україну радянської влади? Адже його минуле могло призвести до біди…

-Так, нова влада не церемонилася б із ним, колишнім царським офіцером та начальником охорони голови Центральної Ради. Тож після вересня 1939-го для нашої сім’ї настав час нелегких випробувань. Батько виїхав у Польщу, а мама з нами, дітьми, знайшла притулок у волинському Хорохорині в доброго знайомого. І жили б там довго, якби не мій «довгий» язик. Мене місцевий єврей-кравець, до якого я прийшов на примірку костюма, випитав про батька багато чого. Тому мама, дізнавшись від мене про це, вирішила тікати із Хорохорина. Так ми опинилися… в маминому Городку Але й там не було спокою. Нас ледь не відправили на спец поселення, та врятував мамин товариш по художній самодіяльності Василь Ткач, який був головою сільради. Тож переховувалися то в Карпилівці, то в Радивилові…

-А батько коли повернувся додому?

-До нас він повернувся вже за німців 1941-го. Агрономував у колишніх поміщицьких фільварках. Спершу у волинському Городищі, а потім у Бокіймі Млинівського району. Допомагав хлопцям із УПА. А вони нас не раз попереджали про небезпеку. Якось переправили через Стир у Лучиці Луцького району. Там випала нагода побачити керівників УПА, які прихали на нараду. Тоді батькові запропонували батькові одну з військових посад. Але він за період служби в царській армії був декілька разів поранений у голову, а відтак мав проблеми зі слухом, тому відмовився.

-Після закінчення Другої світової чим займався батько? Його не продали?

-На щастя, не продали. Бо шанували як людину і агронома. З 1951-го він почав працювати агрономом у господарстві Володимира Плютинського. Пізніше отримав посаду комірника. Знаний керівник дуже довіряв батькові, тож готувати всілякі звіти доручав саме йому.

-Пане Анатолію, батько часто розповідав про службу в УНР?

-Розповідав тільки надійним людям. Я чув ці розмови мимоволі. Наша сім’я, що проживала в селі Ярославичі Млинівського району до 1939 року, постійно вшановувала пам’ять Героїв Крут. Багатьох з них батько знав особисто, зокрема сотників Омельченка і Лощенка та студентів Шульгіна, Поповича, Лизогуба й інших. Цілий день 29 січня в кімнаті горіли свічки, а сільський священик в присутності багатьох людей відправляв панахиду. Після цього батько ділився спогадами тих днів. З батькових слів я чітко уявляв високе залізничне полотно, праворуч від якого розташувались 500 слухачів юнацької військової школи на чолі з сотником Гончаренком, а ліворуч – студентська сотня із 130 чоловік на чолі з сотником Омельченком. У школі зі зброї, крім гвинтівок, було 16 кулеметів. Студентська сотня мала тільки один кулемет і старі поржавілі рушниці. Вдень і вночі 28 січня юнаки по коліна в снігу при 30-ти градусному морозі рили окопи, продовбуючи мерзлу землю…

-Який найбільший урок Ви отримали від батька?

-Отримав два найбільші уроки. Якось із сусідськими хлопчаками забігли у комору й почали розкидати приготовлене для млина зерно.Десь узявся батько, суворо глянув і запитав: «Що ви наробили? Хлібом не граються, то Божий дар!». А потім звернувся до мне: «Як впорядкуєте після себе, то на листочку паперу великими буквами напиши «Божий дар» і повісь на дверях комори». Це був перший і чи не найбільший батьківський урок. А ще батько жив за народною мудрістю «Слово дорожче грошей». Якось він відсторонив ледачого косаря від роботи в полі, розрахувавшись із ним повністю за згоду прийти на косовицю. Це був другий для мене відчутний батьківський урок.

-А за яких обставин помер батько?

-Після повернення з колиски свого дитинства – села Шендерівка на Вінниччині батько важко захворів. Важка недуга прикувала його до ліжка. Поневірявся в лікарнях Клеваня та Рівного, переніс дві операції. Перед смертю згадував свого фронтового побратима по царської армії Василя Нижника. Жовтневий переворот 1917-го розлучив їх: батько опинився в рядах української армії, а Василь перейшов на бік більшовиків… За батьком пішла з життя і мама, забравши з собою чарівну українську пісню та чуйне серце…

Спілкувався Юрій Береза

 

З історичних джерел

Республіка (УНР) — українська держава, що існувала в 1917–1920 роках на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, заселених українцями. До квітня 1918-го очолювалася Центральною Радою на чолі з Михайлом Грушевським; після грудня 1918 року — Директорією.

4 березня 1917-го в Києві заснували Українську Центральну Раду. 20(07) березня 1917 року УЦР у Києві заочно обрала Грушевського головою (одностайно обраний 19(06) квітня 1917 на Всеукраїнському національному конгресі). Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Викликаний телеграмою, 26(13) березня він повертається із Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному українському рухові організованості, ставив питання про культурне відродження українського суспільства (заснування національних шкіл, політичних товариств). 27 (14) березня виступив на Київському кооперативному з’їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, вважаючи це найближчим шляхом до самостійності України.

23 (10) червня 1917 року Грушевський брав участь у проголошенні I Універсалу УЦР. Звернувся до всіх українців із закликом самостійно організовуватися та братися до негайного закладення підвалин автономності. Як голова УЦР добивався від Тимчасового уряду поступок Україні. 7 листопада (25 жовтня) 1917-го збройний переворот більшовиків у Петрограді і невизнання ними УЦР поклали край сподіванням Грушевського про перетворення Росії на федеративну республіку. 20(07) листопада 1917-го УЦР під головуванням Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.

Наступ більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР. 22 (09) січня 1918 року (фактично 24 (11) січня 1918) на засіданні УЦР під головуванням та на пропозицію Грушевського УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. 7 лютого (25 січня) 1918 року разом з урядом УНР Грушевський залишив Київ, а 10 лютого (28 січня) 1918-го прибув до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги у боротьбі з більшовиками. На пропозицію Грушевського 25 (12) лютого 1918 року на засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР був затверджений тризуб. 9 березня 1918-го Грушевський вернувся до Києва. По поверненні до Києва, Грушевський приділяв значну увагу конституційному процесу в Україні. Під його керівництвом розроблялася Конституція незалежної УНР (прийнята 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголошувалися Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами.

29 квітня 1918-го в Києві відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. У зв’язку з державним переворотом, здійсненим П.Скоропадським, Грушевський перейшов на нелегальне становище

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz