Дружина й мама військовослужбовців

Кожна людина – це окрема історія. Часто використовуємо для опису життя, того, що судилося пережити, слово «доля». Немає, мабуть, нікого, хто хоч раз би на неї не нарікав. Часто хочеться повернути час назад, щоб виправити щось, але… «Це доля…» – єдине виправдання на всі негаразди.

Доля – незбагненна річ. І, мабуть, від нас залежить, як вона вплине на життя і події, наскільки буде прихильною. Що це саме так, йдеться далі в розповіді про щасливу родину, яку читачам повідала жителька Дослідної станції Олена ДИМАР.

«Народна мудрість гласить: «Не родись красива, а родись щаслива». Вважаю, це про мене. Чому? Зрозумієте, пізнавши моє життя.

Народилася на Поліссі, ходила до школи, потім поїхала в м. Рівне навчатися на бухгалтера. Після закінчення курсів працевлаштувалася в колгосп ім. Мічуріна в Гощанському районі, де й зустріла своє єдине кохання. Анатолій теж там трудився. Коли вперше побачили одне одного, то вмить зрозуміли, що ця зустріч – доля. На побачення довго не ходили, майже відразу вирішили одружитися. І вже через два тижні в нас на пальцях виблискували золоті обручки, а друзі й родичі гучно викрикували: «Гірко!». Мені було 18 років, Толіку – 21. Працювали разом у колгоспі: він – водієм, я – бухгалтером. Незабаром народився первісток. Як молоді батьки, були на сьомому небі від щастя. Назвали на честь тата – Анатолій, бо хотіла мати такого ж хорошого сина, як люблячий чоловік.

Відбулися ці події в 90 роках минулого століття. Для нас настав час, коли потрібна була допомога рідних. Мої батьки запропонували повернутися додому, тобто в Сарни, на Дослідну станцію. Так і зробили. Продовжили працювати, а за три роки народилася донька Вікторія. Так її назвав тато. Через дев’ять років нашу сім’ю поповнив ще один синочок – Петрик. Дуже раділи діткам. Але, як і більшість українців, саме тоді переживали тяжкі часи: діти підростали, роботи не було, а їх треба було годувати та вчити. Тож  вирішили поїхати на заробітки за кордон.

Спершу Толік поїхав сам, я залишилася доглядати діток. Але як же не підтримати чоловіка? Та й сумувала за ним. Отже, порадившись із мамою, вирішили, що вона пригляне за дітьми, які вже на ту пору підросли, в дечому були бабусі помічниками, а сама подалася за чоловіком. Як кажуть, куди голка, туди й нитка, бо дуже любила Анатолія, і мучила довга розлука. Заробляли гроші нелегко, всяке бувало, але все долали разом. Уже згодом із подарунками летіли додому до дітей.

Не зогледілися, як промайнули роки, а ми й досі щасливі разом. Діти виросли. Радіємо, що всі одружилися. Найстарший Толя вивчився на автомеханіка, бо полюбляє машини, має донечку й синочка. Віка змалечку мріяла стати міліціонером, але бажання не здійснилося, хоч закінчила школу міліції, Львівський університет при МВС. Вийшла заміж за військовослужбовця, виховують двоє синочків. Нині з чоловіком пліч-о-пліч несуть військову службу, підписавши контракт. Менший Петро закінчив ВПУ-22, обравши фах будівельника, але не працює за спеціальністю. 18-річний хлопець, знаючи, що йде війна на сході, підписав контракт і з друзями вирушив у зону АТО.

Якось увечері сиділи й чекали дзвінка від Петрика. Чоловік підійшов, обійняв мене міцно-міцно й промовив: «Моє місце там, біля сина, іди збери речі». І хоч як просила, плакала, щоб одумався, адже вже не молоденький, та й як буду без нього, як-не-як 29 років разом. Толя відповів: «Ми й далі кохатимемо одне одного, але цього разу ти залишишся вдома з онуками та чекатимеш нас».

Тепер батько з сином у 24 бригаді на сході країни. Петрик нещодавно одружився, чекають із дружиною на поповнення. Отримав звання молодшого сержанта, нагородили його нагрудним знаком «Почесна відзнака командування військ оперативного командування «Захід». А чоловік їздить на «Уралі», виконуючи свій обов’язок перед державою і щоразу телефонує й каже: «Альонка, я тебе дуже кохаю». Приємно це чути, проте ще важче стає, бо я не поруч із ним. Тому прошу Бога послати їм янголів-охоронців, щоб мої доблесні воїни повернулися додому живими та здоровими, щоб із чоловіком дожити до глибокої старості. Та й щоб усі українські захисники, які зараз воюють, повернулися у свої домівки й зустріли наречених, як я колись знайшла свого чоловіка на все життя. Ось так неждано-негадано стала дружиною і мамою військовослужбовців».

Р.S. Прочитавши цю розповідь ви досі нарікаєте на долю? То, можливо, вам варто звернутися за консультацією до пані Олени й вона навчить як із честю долати труднощі, щоб жити щасливо та в злагоді. Справжня патріотична українська родина ДИМАРІВ має бути нам за взірець, і хай Всевишній і надалі благословляє їх на любов, затишок і добробут.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz