Він для нас виборював життя

Ця історія про скромного та працьовитого хлопця з Глушиці Петра ДЕНИСЮКА. Народився він у багатодітній сільській родині. Як старшого сина змалку привчили до праці і на городі, й по господарству. Спочатку пас чималі стада гусей.

Згодом, коли підріс, – корів. У ті часи п’ять-шість господарів згуртовувались і наймали пастуха. Зазвичай це був хлопець, який із початком весни вже покидав шкільну науку й брався за фізичну працю. Увесь сезон аж до перших холодів у вересні-жовтні пастухи не думали про школу, що не сприяло якісному засвоєнню знань.

Але коли навчальний заклад очолив Роман Салига, ситуація змінилася. Новий директор переламав старі звички селян, умовивши їх пасти чорно-рябих великими гуртами по черзі, чим навів лад у відвідуванні школи учнями. Закінчивши сільську восьмирічку, пішов Петро здобувати робітничий фах, як тоді казали в «жукарку» ПТУ № 21» у м. Сарни. І освоїв там метикуватий юнак декілька суміжних професій, отримавши диплом тракториста, скрепериста й екскаваторника. До армії встиг ще й попрацювати. Відслужив у Збройних силах тодішнього Радянського Союзу артилеристом. Після армії Петро-кодружився, та й, здавалося б, живи собі та радій молодій родині, але Чорнобильська трагедія змусила залишити рідне Полісся. Тож закинула доля сім’ю Денисюків за Київ, у селище для переселенців Супоївка Яготинського району. Там поліщуки отримали житло, народили й виховали двох синів. Петро працював на одному з місцевих підприємств екскаваторником. Коли ж воно збанкрутувало, подався працювати до столиці, влаштувався монтажником на будівництві висоток. Там доля піднесла йому неприємний сюрприз: зірвавшись із висоти четвертого поверху упав у шахту ліфта. Невідомо, що промайнуло в голові чоловіка за лічені секунди «польоту», але Бог підстелив йому подушку. З поламаними ногами й ребрами «швидка» доправила постраждалого в реанімацію. На щастя, власник будівельної компанії був порядною людиною домовився з військовим хірургом із Москви, який «склав» Петра, наче конструктор. Золоті руки професіонала врятували чоловіка від інвалідного візка. Тож, вийшовши з лікарні на своїх двох ногах, вдячний пацієнт по-новому усвідомив сенс життя і, пройшовши реабілітацію, влаштувався на роботу в охоронну фірму.

Працювати б Петру спокійно до виходу на заслужений відпочинок, та мирне життя в Україні зазнало загрози з появою в Криму «зелених чоловічків». І хоч колись повернувся майже з того світу з лікарні, Петро не втримався і, сховавши від призивної комісії медичну картку, пішов добровольцем у зону АТО. Добросовісно відслужив за військовою спеціальністю артилериста майже півтора року. Довелося воювати під Новоолександрівкою, Попасним, Щастям Луганської області. З Божою допомогою повернувся додому живим, тільки, на жаль, від постійного гуркоту гаубиці почав втрачати слух, але життя триває. І ось нещодавно Петро Савович приїздив провідати стареньку матусю, брата, сестричок, племінників, друзів та однокласників, яких багато в рідній Глушиці.

Приємно, що наші земляки, такі як Петро Денисюк, справжні патріоти своєї держави, думають не лише про себе, а й про майбутнє України.

P.S. За час, коли готувався матеріал, із служби в зоні АТО повернувся додому і син Петра – Володимир, який працює в СБУ і на сьогоднішній день навчається в Київській поліцейській академії.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz