Тендітна жінка із залізною волею

Дітей не знаходять у капусті. Народження хворої або приреченої дитини – це доля, якої не побажаєш і ворогові. І руйнуються сім’ї, у розпачі пишуть відмовні, терміново народжують інших малюків, щоб тільки забути про цих. Не думати про те, що десь поруч, у Будинку маляти чи лікарні, вмирає, задихаючись від болю, твоя рідна плоть і кров.

Не приведи Господи опинитися на місці цих людей, не дай Боже звинуватити їх хоч у чомусь.

Діти приходять у цей світ не просто так. Вони заздалегідь вибирають собі батьків. Іноді цей шлях звичайний і простий. Іноді – тернистий, як у босоніжках по горах.

Сьогодні розповім про звичайну на перший погляд родину, яка прийняла у свою сім’ю трьох дітей. Подружжя Руслани та Дмитра СТЕПАНЦІВ із Карпилівки – наші сучасники, які вибрали добровільно хресний шлях і долю повторно стати мамою і татом, тільки цього разу тяжкохворих дітей. Для мене особисто вони – надзвичайні.

Першими в родині з’явились Євген і Богдан шість років тому. А ще три роки потому – Кіра, якій зараз п’ять. Така красива – з розкосими очима, добрими та ласкавими. Кірі, яка називає себе татовою донькою, а маминою мазункою, нещодавно зробили операцію. Хоча, коли забирали дівчинку з Будинку дитини, прийомних батьків запевнили, що вона вже прооперована. Під час нашої розмови весь час сиділа на колінах у тата. Як виявилось, дівчинка спокійно реагує на заплітання косичок тільки тоді, коли це робить Дмитро Васильович.

Зустрілися вперше з подружжям Дмитра та Руслани Степанців і Кірою в день народження мами сімейства. Однак в іменинниці, як і щодня, на цю днину було заплановано чимало справ. Мали відвідати з донькою лікаря в Сарнах, а вдома посадити 5 кілограмів цибулі, поки сприяла погода. Чесно кажучи, не могла уявити пані Руслану, яка виглядає дуже молодо з мінімумом косметики. Попросила поділитись секретом молодості, на що вона відповіла:

– Піднімаюсь о 6-ій годині і за ранок пішки «накручую» 5 кілометрів. У нас дуже велике господарство. Обробляємо два гектари поля, тримаємо коня, кози, свиней, курей, кролів, качок, гусей, індиків. Веду здоровий спосіб життя, не п’ю і не палю.

А ще треба наварити, попрати, приготувати тричі на день те, що хочуть діти. На двох плитах може стояти 5 літрових каструльок, бо хтось любить кашу, інший картопляне пюре, а дехто – смажену картоплю. Картопля – улюблена страва, яку мама готує найкраще, переконані дітлахи.

До речі, Євген, якому в серпні виповниться 9, дуже любить хазяйнувати. У трирічному віці, коли його забирали, важив лише 8 з половиною кілограмів. Інвалід із дитинства, який пережив операцію на серці, всі власні гроші, які отримує на день народження, Різдво чи Великдень, складає в скарбничку й не витрачає абияк, а розподіляє «на кури, гуси, качки». Вранці набирає в мисочку пшеницю і йде годувати птицю.

Хлопчик перебуває на обліку в лікаря й час від часу змушений приймати заспокійливі ліки. Через день мама відвідує школу. А поки ходив у дитячий садочок, розбив не одну чашку, тож довелося всі поновити.

DSC_9994Богдан теж щодня на ліках через тяжку вроджену ваду, недуга «з’їдає» його праву нирку. Медики в області, які бачили цю дитину змалку, взагалі дивуються, як Руслана Георгіївна змогла його витягнути. Коли приїжджали в Будинок дитини, він постійно перебував в ізоляторі, звідти й додому його забрали. Аналізи крові були на межі анемії, бронхіальна астма, тож ще впродовж року не розлучався з інгалятором у карпилівській родині, а бронхи в таких плямах, що лікарі направили на обстеження в Київ. Одного разу вночі хлопчик мало не задихнувся.

Аби не забувати, що, коли й кому давати, на стіні розмістили два стандартних листки з лікарськими призначеннями. Час від часу мама намагається дати перепочинок дитячому організму через те, що треба відновлювати печінку. Бабуся Єва Миколаївна зцілює травами й тепер дитина не знає, що таке астма, радіють усі разом маленькій перемозі.

На відміну від хазяйновитого Євгена, Богдан полюбляє більше комп’ютер. А от Кіра віддає перевагу машинкам, морозиву та каві. Дідусь Георгій Павлович теж не може прожити і дня, аби декілька разів на день не провідати малечу, не поцікавитись, чи все в них гаразд. Руслана вдячна своїм батькам за підтримку. Учителям – за витримку, а завідувачці Сарненською дитячою поліклінікою Людмилі Садовнік – за дієві рекомендації та лікування.

Вони знають, що хвороба Богдана жорстока. Але дуже сподіваються, що їхня любов її здолає. А в житті їхнього сина звучатиме шкільний вальс, будуть перше кохання і гуляння до ранку.

Вони знають це – і просто живуть. А що ще залишається? Адже це був їхній вибір. Скільки чули у свій бік: «А ви знаєте, що це за діти? Вони ніколи не будуть нормальними. Їхні батьки – алкоголіки. Вони все попропивають…». На це Руслана відповідала: «Коли берете собі собаку, з часом тварина стає схожою на свого господаря. Так і з дітьми. Як їх виховаєте, як до них ставитиметесь, такими вони й будуть».

Дитяча пам’ять благословенна. Вона стирає більшу частину пережитих жахів, хоча страх перед людьми, які можуть зробити боляче, все одно залишається. Бути в соціумі означає розуміти й приймати його закони. Богдан, Євген і Кіра почуваються безпечно в родині Степанців. Адже подружжя дало їм щасливий шанс вирости в сім’ї. І лише за рік малеча пройшла величезний шлях: навчилася пити і їсти, бігати й гратися, веселитися, любити всіх домашніх, міцно обіймати й цілувати, щиро висловлювати почуття. Прийомні діти їм довірилися, відкрили свої тендітні, вразливі та вистраждані серця. Почали називати мамою і татом, бо не бачили ласки і тепла. Тепер у них є своя сильна та дружна родина, з мамою і татом, яким ці діти вже стали рідними.

Мозаїки чужих доль. Таких різних, і таких схожих. Зустрічаючись із моїми героями, хотіла знайти відповідь на головне запитання: навіщо вони це роблять? Не припиняють поїздки в Будинок дитини, майже щомісяця відвідують. На вихідних виїжджають з родиною на природу. А коли за столом збираються разом (ще троє власних, два зяті та дві внучки), відчувають неймовірну енергію.

Окрім того, для села взялися облаштувати зупинку перед Великоднем, але не встигли через негоду. 18 чоловік долучилися до шляхетної справи й зібрали кошти.

Руслана Степанець ще й устигає вчитися стаціонарно в Рівному, здобуває вищу освіту. Пообіцяла зізнатися, де саме, отримавши диплом. Найперше освоїла облік і аудит. Поки донька Світлана вивчала правознавство, теж училася разом із нею. Ангеліна – на 4 курсі Рівненського державного базового медичного коледжу. Навчається безкоштовно й дуже старається, знаючи принциповість насамперед своєї мами, яка переконана: щоб знати – треба вчитися. А просто так диплом можна і в столичному переході купити.

Звичайні люди сподіваються на склянку води, подану дітьми в старості. Подружжя Степанців упродовж шести років відвідує Будинок дитини, возить передачі, а також надає юридичну підтримку тим людям, які хочуть усиновити малечу, а їм часто відмовляють, не пояснюючи причин. Дмитро Степанець переконує: якщо брати, то не одну дитину. А після того, як привели у свою родину, оточіть добротою і любов’ю, додає дружина Руслана.  Любові багато не буває.

Коли людям не вистачає кисню – вони задихаються і помирають. Коли бракує любові – вмирає їхня душа. Збоку здається, ніби нічого не сталося, всі так само ходять на роботу, їдять, п’ють, дивляться телевізор, кохають… Таких людей дуже багато насправді. Але це… живі трупи, яким не потрібно вже нічого.

Коли віддаєш усю себе без останку хворим дітям, страшно почути, як у декого повертається язик сказати, що «піднялися» на дітях. Той, хто так говорить, мабуть, не знає, що за прийомних дітей нічого не платять батькам. На відміну від тих, хто оформляє опікунство над ними. Саме деякі нечесні опікуни часто безсовісно заробляють на малечі славу та гроші та вирішують свої шкурні питання. Саме непорядні «благодійники» часто прикриваються фразою: «У нас діти!», коли їм це вигідно. На щастя, таких не дуже багато.

Що є поштовхом для усиновлення дитини? Причин цьому безліч. Часом це самотність і безпліддя. Є випадки, коли всиновлюють дітей сім’ї, які вже мають власних і відчувають здатність і бажання допомогти ще одній знедоленій дитині. Є також і подружні пари, які, вже всиновивши одне дитя, хочуть виховати ще одне. Часто звертаються люди, які познайомилися з «нічиєю» дитиною в лікарні, Будинку дитини, притулку для дітей, інтернатних закладах, побачили на плакатах чи по телебаченню. Об’єднує їх усіх благородне бажання допомогти дитині, яка залишилася без піклування батьків.

А от карпилівській залізній жінці Руслані Степанець самій нестерпно боляче й погано, коли бачить, як, буває, болісно страждає дитина.

Знаєте, намагаючись знову задихати, людина рве на собі сорочку. Силкуючись врятувати себе, люди рятують ближнього. Так просто. І так складно.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz