Ніхто і ніщо не зможе вбити віковічне прагнення українців до волі, свободи, світла, єдності

Спочатку завітаймо в невеличке село Кураш, що на Дубровиччині. Ця мальовнича місцевість відома завдяки аматорському народному колективу, який нещодавно відзначив п’ятдесятирічний ювілей. Село багате історією, звичаями та легендами, особливо обрядами та піснями.

Якщо вам доведеться мандрувати дорогами Полісся, обов’язково загляньте в наші краї. І хоч не славиться Кураш видатними людьми, та неодмінно зачарує незрівнянною поліською природою: замилуєтесь луками й лугами, швидкоплинною Горинню, вербами над озером, що підходить до самого села, горами, порослими лісом, що тулиться до крайніх хат.

Основним заняттям селян було хліборобство, сіяли жито, ячмінь, просо, овес, гречку, садили картоплю, городину. Будували будинки, плекали садки, колихали дітей, займались рибальством. Були серед чоловіків теслярі, столярі, ковалі, гончарі, вміли змайструвати воза, полагодити плуга, викопати криницю. Жінки займались домашнім господарством, пряли, шили, ткали, вишивали, разом із чоловіками обробляли поля.

В одній із багатодітних селянських родин у далекому 1922 році народився мій прадідусь Михайло Свищевський (по-вуличному його називали Мішенька). Під час Другої світової війни його забрали на фронт. Коли вона закінчилась, прадідусь Михайло повернувся в рідне село Кураш, згодом одружився на моїй прабабусі Марині.

Важко жилося молодій сім’ї. З ранку до вечора працювали на колгоспному полі, на кожну хату були відміряні ділянки: пололи, рвали, ставили, слали, збирали, вантажили, терли, тіпали льон, сапали, пололи, збирали кукурудзу, копали картоплю, рвали та звозили буряки. За день заробляли трудодень, за який зважували 300-400 г жита чи ячменю. Щоб якось вижити й прогодувати сім’ю, в якій виховували двоє донечок (старша Надійка – моя бабуся), прадідусь змушений був їхати на заробітки у східні та південні області України, працював на шахтах Донбасу.

свищевськийНіколи ніхто не запитував його про війну, та й не було часу розповідати: весь вік працював, лише коли пішов на пенсію, то на День Перемоги, 9 травня, запрошували на мітинг до обеліска полеглим односельцям і на святковий обід, нагороджували ювілейними медалями як учасника бойових дій, так і медалями як ветерана праці. Після війни прадідусь одержував повідомлення про представлення його до нагород, але всіх відзнак він так і не зміг отримати.

У 1996 році Михайла Свищевського не стало. Бабуся Надія Михайлівна розповідала, що в дитинстві гралася медалями, які прадідусь привіз із фронту, адже іграшок купити не було за що.

Інколи, у поважному віці, розповідав про те, як визволяли землі Прибалтики, особливо запам’яталися запеклі бої за місто Рига. Був сапером, ішов завжди попереду, розміновував мости й дороги. Коли проходили населеними пунктами Прибалтики, люди зустрічали привітно, запитували, якої національності. Коли чули, що українець – годували, одягали, пригощали, щиро розмовляли. Із усіх національностей найбільше не любили росіян.

Прадідусь Михайло відзначений багатьма нагородами, але особливо дорожив орденом Вітчизняної війни другого ступеня та медаллю Жукова. Серед документів за сімома замками зберігав «Приказ Верховного Главнокомандующего генералу армии Масленникову, Генералу армии Еременко». Ось перед нами копія цього важливого документа. Учетверо складений пожовтілий від часу листок, на якому відзначені війська та командири, які брали участь у визволенні міста Рига та перемогли фашистів у боях 13 жовтня 1944 року. Цей наказ особисто вручив прадідусю його командир, майор Востряков. Документ і нагороди прадідуся зберігаємо як родинні реліквії, як згадку про страшні роки війни, як пам’ять про рідну людину, що захищала свою землю від ворогів.

Упевнена, якби мій прадідусь Михайло був живий, він розповів би мені багато про пережите в тій страшній війні, де побратимами крок за кроком наближав перемогу. Мільйони захисників не повернулись додому.

Сьогодні не припиняється війна на сході України. І знову наші бійці захищають рідну землю від ворога. Віримо своїм захисникам, знаємо їх в обличчя. Серед них наші односельці. У зоні АТО воював і наш учитель Олександр Ратич.

Ми пам’ятаємо свою історію, бо кожен із нас повинен знати про рідних, які захищали свою землю від ворогів чи захищають сьогодні на сході. Вони всі герої. Переконана, що ми, юне покоління, будемо берегти світлу пам’ять про найкращих синів і дочок нашої країни, берегти і захищати її від ворогів. Бо ніхто і ніщо не переможе велику любов до рідної землі, не зможе вбити віковічне прагнення нашого народу до волі, свободи, світла, єдності. Слава Україні!

Софія ШОЛОТА,

учениця 9-В класу Сарненського НВК «Школа-колегіум» імені Т.Г. Шевченка.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz