Почесна місія – материнство

Що не кажіть, але хоч материнство єдине поняття, проте кожна жінка сприймає його по-різному. Дехто з народження й до зрілості, здмухує з дітей пилинки, декотрі вбачають їх майбутнє в заможності, матеріальному благополуччі.

А є матусі, які впевнені – щастя нащадків у благородстві, милосерді, взаєморозумінні, доброті й любові до ближнього, і з малечку виховують ці почуття в родині, згодом діти несуть їх у суспільство.

Напередодні Дня матері поспілкувалася з миловидною багатодітною молодою мамою Анютки, Тарасика, Остапчика, Вікусі та Матвійка – Марією ПЕТЛЮК, в якої зараз найпочесніша місія – материнство.

IMG_0020  – Маріє, дивлячись на Вас, не віриться, що дали життя п’ятьом діткам.

– Чесно кажучи, багато хто дивується цьому. Рано вийшла заміж, бо з чоловіком палко кохали одне одного, юні, але прогресивні вирішили створити сім’ю. У липні буде 13 років, як у шлюбі. Але не шкодуємо, що надто молодими одружилися, хоч і було нелегко. Чоловік працював, а я навчалася в університеті Рівного. Після закінчення вузу пропрацювала в Рівненській обласній санстанції півтора року. Пішла в першу відпустку по догляду за дитиною, планувала згодом продовжити  будувати кар’єру еколога, але коли родина поповнилася другим хлопчиком, присвятила себе покликанню справжньої мами – вихованню діток.

– Тобто зрозуміли, що варто повністю віддатися материнству?

– Так. І не помилилася, бо народження третього синочка додало ще більше фізичних навантажень і клопотів. Але з легкістю разом долали всі труднощі. Я Ставила перед собою високу планку: хоч усе ніби добре, але може бути ще краще, і прагнула цього.

– Наразі Ви молода 31-річна матуся, яка подарувала життя дванадцятирічний Анні, дев’ятирічному Тарасу, шестирічному Остапу, чотирирічній Вікторії та семимісячному Матвійку. Маєте особливі рецепти виховання малечі?

– Насамперед навчаю діток, що головне в житті не матеріальне благо, а позитив, гарний настрій, час витрачати активно та з користю. Важливо зараз, у дитинстві, створити й закласти міцний і надійний фундамент, який допоміг би їм упродовж усього життя. Адже змалку з року в рік цеглинки мудрості згодом укріплять стіни юності, молодості, а в старості послужать і надійним дахом. Це в майбутньому послугує їм для створення успішного життя. Наголошую постійно, щоб не лінувалися, старанно навчалися, не втрачали оптимізму та надії, вірили в добро та справедливість.

Спілкуємося з дітьми нарівні, у жодному разі не пригнічуючи, не принижуючи. Неважливо, їм сім місяців чи 12 років, вони потребують однаково материнської уваги, опіки, турботи, ласки, підтримки. Тож виховуємо їх у коханні. Як-то кажуть, максимально, до останньої краплини всю любов віддаю донечкам і синочкам. Звичайно ж, діти є діти, тож якщо виникає непослух, то намагаюся психологічно дати зрозуміти, коли малюк неправий. Приміром, якщо, буває, образить, пояснюю, що така поведінка негідна його, так засмутив мене, тата чи будь-кого з родини. Постійно акцентую увагу, що в нас велика та дружна сім’я, ми одна команда, разом працюємо, разом відпочиваємо.

сімя– Разом працюємо?.. Такі маленькі?

– Їх так привчила. Більше того, самі виявляють бажання допомогти помити посуд, щось приготувати: зліпити котлетки, потерти морквину чи сир на піцу… Долучаються до будь-якої роботи, аби виявити мені повагу. Звичайно, розуміла, що від цієї помочі додасться й трохи зайвого прибирання, але вогник в їх очах, що довірила зробити те чи інше самостійно, заспокоює, значить, так і треба. І так змалку, навіть у два рочки, якщо будь-хто із дітлахів просив виконати що-небудь чи то в прибиранні, чи готуванні їжі – ніколи не відмовляла, а як їм було цікаво це робити нарівні з мамою! Це спонукало їх до ще більшого бажання працювати. Приміром, піцу робимо всі разом: поки один готує тісто, інший – начинку, хтось змащує… А яка ж вона смачна, зроблена разом! Так само залучаю всіх вареники ліпити. І хай перші не виходять, але кожен наступний краще й краще. Не зважаю і на те, що після цього додасться й у пранні. Водночас організовую конкурс на кращий вареник, зліплений для тата. А потім кожен шукає, де саме його… Весело!

– То, певно, і родинні свята відбуваються по-особливому.

– Звичайно. Найголовніші урочистості – дні народження – проводимо оригінально, зі сценарієм, конкурсами, іграми. Нам не потрібно залучати за кошти аніматорів, клоунів, казкових героїв, організовуємо з дітками сюрприз і свято запам’ятовується як іменинникові, так і всім нам надовго. І ніколи не повторюємо, щоразу придумуємо щось інше. Також любимо готуватися разом до Різдва: розучуємо колядки, щедрівки, віршики, потім влаштовуємо концерт. А на Великдень гуртом фарбуємо крашанки, писанки, оздоблюємо пасочки.

– Таким чином Ви й духовно збагачуєте світогляд синів і донечок?

– І не тільки так. Ми з малечею майже відразу, як приїхали в Сарни, почали відвідувати храм Почаївської ікони Божої Матері православної автокефальної церкви. Дітки із задоволенням відвідують там і недільну школу. Це дуже благотворно впливає на них, стають добрішими, самі не роблять поганих вчинків, засуджують неправильні поступки інших. Беруть участь у різдвяних вертепах. Їх не треба змушувати йти у церкву, вони завжди з радістю не просто стоять на богослужіннях, а моляться, ставлять свічки. Духовне зростання, вважаю, це немаловажно. Головне, що йдуть у храм не тому, що мама завела, а свідомо, бо розуміють – Бог допомагає та захищає.

Зрештою, у нас в сім’ї шкільні свята – це теж родинні. Старша Анюта активна учасниця майже всіх шкільних заходів, конкурсів й ін., Тарас також не відстає від сестрички. Отож ми завжди поруч із дітьми: будь то перший чи останній дзвоник, спортивне дійство, концертна програма чи інтелектуальне змагання – сім’я, як-то кажуть, у зборі, адже треба підтримати, порадіти успіхам, показати дитині, що ти небайдужий до неї. Також активно долучаємося до підготовки: малюємо плакати, надуваємо та несемо кульки, вболіваємо. Попри те, що з найменшими не завжди зручно, але ми всі завжди разом. Вірите, і ніколи жодна дитина не поскаржилася, що їй не хочеться, або ж втомилася, чи щось не так.

– Не інакше, Ваші школярики успішні?

– З гордістю можу сказати, що так і є. Приміром, найстарша Анна з трьох років уже читала. Коли жили в Дюксині на Костопільщині, вона з першого класу перейшла відразу в третій за успішністю. Наразі також відмінниця в Сарненській ЗОШ № 4 І-ІІІ ст. Школа гарна, професійні  наставники. Дуже важливо, як дитину приймуть, від цього залежить подальший успіх у навчанні. То в цьому плані Анні й Тарасу пощастило, до них там завжди уважні, опікуються ними. Щоправда, і я розповідала, що треба вчительку поважати, слухатися, виконувати завдання правильно й акуратно. Якщо ж роблять щось не старанно, наголошую, що вчитель чекає охайності, дисциплінованості. А якщо цього не дотримуватися, то це ображає педагога. У минулому році за рейтингом успішності відділ освіти подав кандидатуру Анютки в інформаційно-іміджеву збірку «Майбутнє Рівненщини – талановиті діти». Як зазвичай в нашій родині, усією сім’єю їздили на вручення грамоти й статуетки в Рівне у Будинок культури. Відтак у школі вона лідер, бере участь в олімпіадах, пише наукові роботи, з гордістю захищає честь навчального закладу. Тарас також добре вчиться. Впродовж декількох років була в складі батьківського комітету, коли ж народила найменшенького, відмовилася, бо на все не вистачає вільного часу.

– Як доля закинула в Сарни?

– Чотири роки тому переїхали сюди з рідного села Дюксин Костопільського району. Так склалися життєві обставини, тато приїхав по роботі, а ми за ним. Знайомство з містом розпочалося в основному з районної бібліотеки для дітей, потім приєдналися до завсідників кімнати спілкування у країні щасливої сім’ї книгозбірні. Побувавши там один раз, стали її постійними відвідувачами.

– Залишилися б у нас назавжди?

– Із превеликим задоволенням. Місто нам дуже подобається, привітні та добрі люди, райцентр щороку змінюється в кращий бік. Але хтозна, як далі складеться наша доля.

– Маріє, на які пріоритети спираєтесь, виховуючи дітей?

сімя 1– Бачте, період дитинства минає швидко, тож поки я тільки в ролі мами, то намагаюся прищепити найкращі риси малечі, щоб росли успішними, справедливими й толерантними. І якщо дехто чекає від нащадків у старості відповідного ставлення, то вірю, якщо вкладаєш у них щиру любов, вона оселиться в їх душах на все життя й згодом відчую те добро та щастя, що подарувала. Акцентую дітям, що найголовніше – це їхня дружна велика родина, треба дбати один про одного, і тоді всім буде добре. Треба вірити в милосердя, у себе, любити життя, бути співчутливим й активним, а не байдужим спостерігачем. Не брати приклад із поганого, але й не засуджувати, а краще показати, як потрібно та можна зробити краще.

Так, у житті не завжди все гладко: триває війна на сході країни, та й фінансовий стан не завжди стабільний. Але до всього треба підходити з позитивом, що завтра обов’язково буде легше, все погане минеться. Діти привчені допомагати потребуючим. Приміром, колись, знімаючи кошти з картки, обов’язково переказувала певну суму на благодійні рахунки. Тож тепер мені підказують, аби часом не забула перекинути кошти тому, хто потребує фінансової помочі, хворим на невиліковні або тяжкі захворювання.

– Про що мріє родина Петлюків?

– Про власний просторий будинок, адже наразі винаймаємо житло. Щоб із садком із деревами, квітами… Поки виїжджаємо на природу, щоб діти вміли цінувати й любити навколишній світ, залучаємо так і до спорту та здорового способу життя. Проте кожен з малечі вже має власні уподобання: Анюта в БДМі відвідує гурток бісероплетіння, декупажу, Тарас займається греко-римською боротьбою, любить конструювати, з підручних деталей будь-що змайструє таке, що ще й рухається. Остап мріє стати поліцейським і карати злочинців, та раджу йому їх не карати, а перевиховувати, з чим він погоджується. Меншенька Вікторія поки що повторює мене, возить у колясочці ляльку, виховує.

– Дякую вам, пані Маріє, за змістовну, цікаву й актуальну розповідь. Віриться, що за Вашим принципом почнуть виховувати діток й інші молоді матусі. Бо повчитися у Вас є чому. Бажаю досягти того, чого щиро прагнете.

У родині Марії щире спілкування, любов і сімейний затишок, діти, незважаючи в рік, самостійні, контролюють один одного, допомагають батькам. Це зачаровує, у таку сім’ю хочеться прийти знову й знову, щоб повчитися їхній урівноваженості, душевності, сердечності. Там, де істинна батьківська любов –найкращі діти. Важливі, звичайно ж, щира материнська порада, підтримка, ласка та ніжність, бо це допомагає нащадкам гідно жити серед людей.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz