Роман ЯКОВЕЦЬ: «Хочу побувати в Донецьку, вільному від окупантів»

Роман ЯКОВЕЦЬ на передовій уже 16 місяців. Це його друга ротація з 2016 року, відколи підписав контракт. Служить у 54 ОМБр, разом із побратимами воює в одній із найгарячіших точок сходу – на Світлодарській дузі. Зараз його бригаду вивели на полігон у Харків.

А він приїхав у коротку відпустку. В редакцію ж прийшов із подарунком: бригадний стяг із підписами відважних воїнів віднині зберігатимемо як найціннішу реліквію. Щиро вдячні вам, наші захисники, за цей дар і бажаємо, щоб якнайскоріше закінчилася ця війна і ви всі повернулися додому живими й неушкодженими.

…Роман до військової справи раніше не мав жодного відношення. Навіть в армії не служив, зізнався, хоча й має вищу освіту. Та щоразу, коли приходив у редакцію під час своїх коротеньких відпусток, ловила себе на думці, що він вроджений військовий: завжди підтягнутий, усміхнений, жодного разу не почула від нього нарікань чи скарг на нелегке солдатське життя. На такі запитання була одна-єдина відповідь: «У мене все добре…». Та він ніколи не був байдужим до того, що відбувається в рідному місті, країні. Тому й оббивав пороги інстанцій, щоб зняли з нього броню, яку мав як залізничник, коли почалася російська агресія на сході України. Не вагаючись підписав контракт у 54 бригаду, де служили його побратими із ДУК «Правий сектор». Вчитися військовому ремеслу довелося самотужки. Знадобилося й те, зазначив, що разом із побратимами із «Правого сектора» проводили вишколи в Сарнах і Рівному, де була своя база.

– Мені, можна сказати, пощастило, що у 2016-му відразу попав на передову, де всьому й навчився. Починав номером обслуги в 3 штурмовій роті, зараз – головний сержант мінометної батареї. Тобто прийшов піхотинцем, а нині – артилерист. Тому, якщо людина хоче, вона завжди всьому навчиться. Упевнений, що досвід треба набувати безпосередньо на фронті. Вдячний за військову науку командиру батареї Подолянину, який командував штурмовою ротою в ДУК «Правий сектор», свого часу служив у десантних військах.

– А ваша батарея може перебувати на передовій?

– Так. Цю ротацію майже всю провели з піхотою. А деколи ще й попереду її. Піхотинці нас часто прикривали, робили шумові завіси, щоб відволікти ворога, коли ми виконували бойове завдання. Нам же доводилося і вручну міномети тягати, щоб ворог не почув шум автомобіля. Наші мінометники – справжні боги війни, бо, траплялося, навіть перевершували технічні можливості зброї.

– Важко було звикати до солдатських буднів?

– Ні. Бо вважаю, що навіть з тих, хто має належну військовою підготовку, якщо психологічно не готові до бойових дій, користі буде мало на передовій. Приїжджають сюди в основному люди мотивовані, патріоти України. Їм все до снаги.

– А як же контрактники? Там теж не всі добре підготовлені і, можливо, не завжди розуміють, що таке справжня війна…

– Для тих, хто з якихось причин не може бути безпосередньо на передовій, знаю, є такі підрозділи, де можна служити, не беручи участь у бойових операціях, наприклад, займатись ремонтними, господарськими справами, охороняти різноманітні об’єкти тощо. Але якщо попадаєш на фронт, то хочеш не хочеш, а воювати доведеться… На війні дуже скоро набуваєш певного досвіду, це навіть, скажу так, цікаво. Тож ті, хто знає, для чого підписав контракт, і залишаються на передовій.

– А як мирні жителі ставилися до вас?

– По-різному. Але, вважаю, все ж, на жаль, у більшості негативно… Їм байдуже, хто і звідки стріляє, вони просто вже втомилися від війни. Та що казати про Донбас, коли тут, удома, побачив якусь байдужість до того, що відбувається в країні там.

З якимось ледве вловимим сумом Роман неохоче зізнався, що за ці декілька днів, що перебуває вдома, почувається ніби в іншому світі. В більшості людям, каже, байдуже зараз, що на сході йде справжня війна. Раніше з більшим розумінням ставились до цього. А нині для багатьох це просто статистика – і все. Навіть у новинах події на сході вже не головні, не першим рядком. Війна відійшла на задній план, мабуть, багато хто вже й забув, що вона йде в Україні.

Особливо дошкуляють Роману питання на кшталт: «А що ви там робите?» чи «Закінчуйте вже там і повертайтесь…».

– Я їх не розумію і не знаю, як на них відповідати, чесно кажучи. Що значить «закінчуйте», що значить «ідіть звідти»… Мені здається, що ще рік-два – і нам взагалі казатимуть, а ми вас туди не посилали. Люди зараз в Україні живуть у різних вимірах. Залишились ще патріоти, які нам прагнуть допомогти, підтримують, дякують за те, що ми робимо, і ті, у кого хтось служить. Більшість же, на жаль, відсторонились від цього, живуть власним життям, і те, що відбувається на Донбасі, їх мало цікавить. Мовляв, підписали контракт, отримуєте заробітну платню, то й воюйте…

Та ті українські військовослужбовці, які нині боронять нас від проросійських бойовиків, у своїй переважній більшості підписали контракт не заради чималої зарплати. Адже платня у 8-10 тисяч гривень нині не така вже й велика, враховуючи те, що солдат перебуває на роботі не 8 годин, як ми, наприклад, а 24 години на добу. Чи завжди він може повноцінно відпочити після напруженого дня, повсякчас ризикуючи власним життям? Чи вдається йому вчасно пообідати, повечеряти, виспатися в комфортних умовах? Крім того, від Романа й багатьох інших військових чула й про те, що деякі запчастини до техніки купують за власні кошти. Бо, на жаль, через армійську бюрократію, яку ще не вдалося подеколи викоренити, не встигають швидко забезпечити всім необхідним підрозділи на фронті: від подачі заявки до отримання замовлення проходить дуже багато часу. Тож, щоб оперативно реагувати на військові виклики, самотужки купують запчастини та ремонтують техніку, бо від цього залежить і їх життя.

Вдячні воїни й волонтерам, які повсякчас прагнуть забезпечити військових уже високотехнологічними засобами для ведення бойових дій. Тому й чуємо про вдалі операції українських вояків. До речі, Роман Яковець у числі тих, хто безстрашно вирушає на будь-яке завдання й успішно його виконує. Та не дуже охоче про це розповідає. Більше говорить про побратимів, серед яких багато зовсім юних, а не про нагороди. А почесних грамот у воїна вже чимало. До них цими днями доєдналася ще одна, особлива для Романа, – відзнака «Доброволець АТО»  Всеукраїнського об’єднання «Країна», яку йому в Рівному вручив Роман Коваль.

– Командуванню видніше, – сміючись, каже Роман…

– Ну, є й від місцевих адміністрацій…

– Так. Стараємось допомагати, чим можемо, і місцевим жителям. Там же залишились літні люди, яким нікуди їхати. Їм важко, немає води, газу. Тому, коли виїжджали звідти, а були в Троїцькому Луганської області, залишили стареньким насос, щоб хоча б забезпечили себе водою. Троїцьке – на кордоні Донецької та Луганської областей. Це в районі тієї ж Світлодарської дуги, де стояли в першу мою ротацію.

– А як у вас проходили перемир’я?

– Взагалі, ми дотримуємось їх. Але адекватну відповідь даємо завжди, бо інакше ж не можна, коли бойовики обстрілюють наші позиції, а їх ДРГ підходять занадто близько. Із 2016 року менше стріляти не стали. У нас ніколи не було спокійно. Вранці або щойно вечоріє – і починається. Вдень, коли працюють спостерігачі ОБСЄ, менше… Взагалі ж, нам дивно, що вони фіксують і який результат їхньої роботи? Тобто вважаю їх роботу неефективною. Бо війна як ішла, так і йде. А от миротворців потрібно вводити. До того ж, упевнений, що у нас вистачить сил звільнити окуповані території. З приводу мінських угод… З ким маємо домовлятися? Як ми будемо спілкуватися з тими, хто вчора в нас стріляв? Пробачити смерті побратимів і розруху, що приніс «русский мир» на схід країни? Про що можна домовлятися з людьми, які не хочуть жити в Україні, вони є загрозою її суверенітету, цілісності.

На жаль, із самого початку незалежності в Україні не було політики українізації всієї території. Не достатньо в цьому напрямку працювали українські державні інституції. Назва країни змінилась, а політика – ні. У східних регіонах роками нав’язувалась чужинська нам ідеологія меншовартості. Українські національні ідеї там не сприймали. Націоналіст – для них як страшилка. Влада повинна там проводити належну інформаційну політику. Люди навіть тут не знають всієї правди про те, що відбувається на сході. А на окупованих територіях в більшості йде проросійська пропаганда, де все викривлено. Та ми готові визволяти території, тобто йти вперед.

– То третя сила працює, дає результати?

– Буде і третя, і четверта, бо на війні, вважаю, потрібно застосовувати всі засоби, аби визволити загарбані ворогом території.

– Ворог стріляє недозволеним калібром?

– Звичайно. І 153-ім, і танки Т-125, і снайпери дошкуляють. Тобто десь близько їх ховають, не відвели на відстань у відповідності до мінських угод. На жаль, у нас не вистачає, скажімо, технічних засобів, щоб робити аеророзвідку та виявляти місце їх дислокації. Хоча волонтер Мисягін забезпечує військових і планшетами, і квадрокоптерами, є спецпідрозділи, які мають усі сучасні технічні засоби для успішного ведення бойових операцій. Вони нам дуже допомагають. Тому був і результат вагомий. За знищену техніку ворога нам і премії давали. Але такі засоби на фронті вкрай потрібні і для ведення бою, і для збереження життя воїнів. Адже ретельніше відстежували б на своїй ділянці переміщення ворожої техніки тощо.

Тож, якщо хтось може допомогти бойовому підрозділу з технічним оснащенням чи коштами на квадрокоптер, будь ласка, зробіть це.

– Нині на мирній території дуже багато зброї, привезеної, як запевняють, із зони проведення бойових дій. Що ти думаєш з цього приводу?

– Тут потрібно, щоб працювали відповідні служби. Особисто я не розумію, навіщо везти її сюди. Якщо хочеш постріляти, їдь на фронт – настріляєшся. А приносити у власний дім ту ж гранату, патрони… Ну самі покалічитесь чи когось пораните, дитина може постраждати. Кому це потрібно? Це дурість і дикість. Мені здається, що везуть сюди зброю ті, хто на передовій не стоїть або для продажу. Та й просто так її з фронту не вивезеш. Наш підрозділ перевіряли декілька разів, коли їхали на ротацію, навіть із собаками обшукували вантаж. Можливо, зброю продають ще зі складів на мирній території…

– А чи пропонували тобі й побратимам пройти реабілітацію?

– Ні. Пропозицій не було, психолог із нами не працював, коли вийшли із зони ООС на полігон. А це вкрай потрібно. Бо інакше згодом це може вилитись у біду. Адже люди, які довгий час тримали в руках зброю, після війни ще довго не зможуть адаптуватися до мирного життя. Тож, щоб не виник так званий афганський синдром, потрібно думати про реабілітацію військовослужбовців уже зараз. У США, наприклад, розуміють, що на лікування солдата витрачатимуть великі кошти, тому проводять ротації дуже часто – через кожні 40 днів на тиждень-два відпускають додому. Ми ж були на нулі 8 місяців. А зараз – полігон. Багато бійців соромляться звернутися за допомогою до психолога. Тут, мабуть, фахівець повинен сам іти в частини й спілкуватись з кожним. Адже вже є багато випадків і самострілів, і суїцидів серед військових, потерпали й цивільні від цього.

Та й за собою помічав, що уникаю спілкування з людьми, коли ставлять, на мій погляд, безглузді запитання… А є люди, які ще з 2014 року воюють, їм як бути? Тому, впевнений, держава в напрямку реабілітації воїнів має працювати в посиленому режимі, а не на папері. Мені ж ні у військкоматі, коли відмічався, ні в частині психолог не запропонував свою допомогу… Шкода. А я б залюбки пройшов курс реабілітації.

– Тож зрозуміла, що поки йде війна, додому не повернешся?

– Кому не байдужа доля країни – той на сході. У планах – побувати в Донецьку, вільному від окупантів. Разом із Подолянином ще повоюємо. Але так довго продовжуватись не може. Це неправильно, коли стоїмо на місці, хоронимо своїх побратимів, гинуть мирні люди, ворог знищує наші міста й села. На щастя, у цій ротації в нас не було втрат. Вважаю, щось таки потрібно змінювати в країні. Та поки люди свідомо не робитимуть свій вибір, позитивних змін не буде. А війну закінчувати потрібно. Росія не виконує своїх зобов’язань. І досі веде свою пропаганду на сході, постачає зброю, боєприпаси. Відразу відчуваємо, коли починають стріляти російські військові. Роблять це набагато точніше. Так звані шахтарі чомусь гатять в основному по населених пунктах. Кажуть, що російські кадрові офіцери проходять так практику, вчаться вбивати, а ще випробовують нову зброю. Для них це своєрідний полігон. Тож наші політики повинні адекватно реагувати на те, що відбувається там. Їм би частіше дивитися в очі матерів, які втратили своїх синів, то, можливо, й діяли б рішучіше.

А поки Роман Яковець і його побратими готові в будь-який час повернутися на передову. Їх бойовий досвід там вкрай потрібен, вони не бояться ні спеки, ні холоду, ні ворожих куль… Більше, мабуть, їм дошкуляє людська байдужість саме тут, на мирній території, за яку вони готові віддати своє життя. Тож давайте не будемо забувати ніколи, що в Україні йде війна, справжня, кровопролитна, в якій гинуть і військові, і мирні громадяни. Тому бережімо наших солдатів, пам’ятаймо та дбаймо про тих, хто дарує нам мир і спокій.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz