Володимир Музиченко: «Якщо нацисти нищили єврейський народ фізично, то комуністична влада – духовно»

Володимир Музиченко не вперше потрапляє на шпальти «районки». Про Володю, який гарно грав на балалайці, написали ще 24 квітня 1976 року в замітці «Звіт юних музикантів». З тих пір і до сьогодні його життя тісно пов’язане з музикою, але, окрім цього, він зумів реалізувати себе ще і як краєзнавець, автор музики, письменник, культурний і громадський діяч.

Наш земляк, який нині живе і працює на Волині, завітав у редакцію неспроста: чоловік по крупинці збирає дані, які збереглись, про єврейське населення. Тож ми скористались нагодою та поспілкувались із цікавим й ерудованим співрозмовником.

-Пане Володимире, що Вас пов’язує із Сарнами?

-Тут пройшло моє дитинство. В нас була багатодітна сім’я. Ходив у 5-ту школу і саме в цьому місті почав займатись музикою, адже з другого класу навчався в музичній школі: спочатку по класу фортепіано, а потім – балалайки. Після восьмого класу вступив у музичне училище в Рівне, а після його закінчення служив в армії.

-На той момент Ви вже були вправним музикою, чи хотіли продовжувати навчання?

-Хотів і навіть двічі вступав у консерваторію. Вперше у Петрозаводську здавав десять(!) екзаменів. У результаті мав набагато більший бал, ніж прохідний, але мене не зарахували. Пояснили це тим, що немає направлення на відпрацювання після закінчення, і ніякі вмовляння довезти ту довідку на комісію не діяли.

Схожа історія була через рік у Києві. Там поставили трійку з історії. Хоча попередньо на консультаціях практично гарантували вступ. Я повірив і поїхав туди замість того, щоб спробувати свої сили у Львові. Як виявилось пізніше, викладач, який обіцяв зарахування, таким чином перестраховувався, щоб не залишитись без навантаження, але коли інші вступники набрали прохідний бал, мені відмовили.

В останній момент приїхав у Львів, та було запізно. Адже першочергове право вступу мали ті, хто здавав екзамени на базі цієї консерваторії, а не інших.

-То це вплинуло на Ваш вибір піти в армію?

-Так. Хоча і мав відстрочку за станом здоров’я, але сам попросився. Мене прослухали в Прикарпатському ансамблі пісні і танцю, затвердили без проблем. Дали запит, і згодом зателефонували з військкомату. На той час працював у Рівному в Палаці культури «Текстильник». Там була музична студія, де викладав гітару. І до сьогодні вчу грати на цьому музичному інструменті.

Ніколи не забуду величезні від подиву очі лікаря, коли запитав, чи писати «щоб не брали», а я сказав: «Ні, напишіть, щоб забрали!». Повинен був прийняти присягу в Мукачево і поїхати в ансамбль. Але у Львові змінилось керівництво і мене туди вже не взяли.

-Ви, напевно, дуже засмутились, адже пішли в армію, щоб далі розвивати музичні здібності?

-Можливо, трохи і засмутився, але завдяки цьому, як виявилось, не потрапив в Афганістан. Туди направляли чимало солдатів. Коли перебував у збірному пункті с. Здовбиця Здолбунівського району, приблизно тиждень чекав, щоб приїхали офіцери забирати солдатів у свої частини. До мене несподівано навідався батько. Він дивно поводився, був сам не свій. Вручив сумку, повну дорогих продуктів. В нас було аж п’ятеро дітей, тому ми не могли собі таких дозволити. Більше того, дістав гаманець і дав солідну суму грошей. Тоді я остаточно перестав розуміти, що коїться, і почав вимагати пояснень. Батько зізнався, що від знайомого з воєнкомату дізнався про направлення призовників моєї команди в Афганістан. Кажучи це, одну цифру назвав неправильно… Я залишився.

Як-то кажуть, немає лиха без добра. В Мукачевому я знову ледь не потрапив у Афган. Там був великий спорткомплекс. І якось поз’їжджалися на змагання солдати. А я тільки півроку служив в учбовому підрозділі батальйону зв’язку. Логіка проста: в музиканта слух хороший – значить у зв’зківці, азбуку Морзе вчити. Спортсменам не вистачало місць, тому мене, як молодого музиканта, відправили на ночівлю в клуб. У моєму ліжку спав солдат, від якого набрався корости й потрапив у шпиталь, де провів зо два тижні. Перед випискою в гарнізонній поліклініці зустрів свою роту, проходили комісію. Тоді домовилися, що зустрінемось у частині, але вже наступного дня там нікого не було – забрали в Афганістан. Виходить, мене врятувала короста.

-А як потрапили у Володимир-Волинський? Адже проживаєте зараз саме там…

-Після служби повернувся в Рівне й познайомився з дружиною. Вона, до речі, також музикант, працювала в «Текстильнику», паралельно закінчуючи інститут. Коли одружились, зрозуміли, що житла в місті не отримаємо, тож поїхали у Володимир-Волинський, куди після інституту направили дружину. От вже 30 років працюю там у музичній школі, а дружина викладає в педколеджі. Ще один цікавий факт: Сарни та Володимир-Волинський є містами-побратимами ще від минулого століття, у нас добре налагоджений культурний обмін.

-То у вас справжнє музичне подружжя! А ще в родині були музиканти?

-Прізвище моє – Музиченко – говорить саме за себе. Мій батько володів прекрасним слухом і голосом, а по материнській лінії прабаба мала прізвище Співак. Музикою займається і брат – сарненець Юрій Музиченко. Син закінчив музичну школу по класах саксофону та фортепіано. Він проживає в Ізраїлі і раніше грав у президентському оркестрі. А дочка – піаністка та співачка – закінчує магістратуру в Луцьку.

-Чи є заняття, яким віддаєтесь так само, як музиці?

-Я – людина різностороння, тому за ці роки дещо встиг зробити. Можу сказати, що я хороший настроювач і майстер з ремонту фортепіано. Крім того, займаюсь громадською діяльністю. Наприклад, мені належить ідея та ініціатива встановлення пам’ятника розстріляним євреям у роки Другої світової війни. Вирішував питання дозволів, розробляв проект разом із луцькою скульпторкою та володимирським архітектором. Організував і збір коштів, в якому брали участь різні люди: жителі міста, українські підприємці, звичайно, долучились і краяни, які проживають за кордоном. Займаюсь також збереженням могил на місці розстрілу євреїв, доглядаю за ними. Справа в тому, що мама моя – єврейка, і ця тема завжди була мені близька.

-То вивчаєте історію єврейської громади саме у Володимирі-Волинському?

-Так, навіть написав книгу «Володимир єврейський». Взагалі місто має дуже древню історію, йому більше тисячі років, із яких єврейська громада існувала, скоріше за все, з ХІ століття. Над дизайном обкладинки працював сам, тому там немає нічого випадкового. На тлі вогню зображена синагога як центр єврейського життя. Саме слово «Голокост» означає «всеспалення», тому полум’я символізує трагічну долю євреїв міста. Кольори в назві – жовто-блакитні, але використані різні шрифти. Один стилізований під український, а інший – під єврейський. В той же час жовтий – колір зірки Давида, яку мусив носити на грудях кожен єврей в роки нацистської окупації. Тобто багато символіки, важливих деталей і різних думок закладено вже в титульну сторінку.

-А як збирали інформацію для книги? До якої літератури її відносите?

-Це краєзнавча література. Вона охоплює період від зародження єврейської общини до сучасності: збереження пам’яті, історії про спасіння євреїв, розділ про праведників, долі людей, які вижили та виїхали. Працюючи над книгою, довелося брати інтерв’ю у багатьох дуже різних людей як в Україні, так і за кордоном. Спілкувався з очевидцями, які пережили весь той жах, але залишились живими. Навіть знайшов поліцая, який брав участь у транспортуванні євреїв до місця страти, та зумів уникнути переслідувань. Розмовляв із вихідцями з Волині в Єрусалимі, Тель-Авіві. Таким чином отримував безцінну інформацію, якою потрібно було ділитись із земляками, українцями.

-Тому і вирішили видати книгу чи була якась інша ціль?

-Моя мета – розповісти про цю цікаву й важливу сторінку історії жителям міста, у першу чергу. Свідомо писав її українською мовою, і це не пов’язано з недавніми подіями в країні, адже книга вийшла в кінці 2011 року. Багато хто дорікав, чому не російською, адже тоді мала б ширшу аудиторію. Але, як виявилось, я потрапив в десятку, книга, тираж якої становив 500 примірників, розійшлась моментально. Зразки взяли авторитетні бібліотеки України та закордону.

-Невже навіть закордонні читачі звернули увагу на «Володимир еврейський»?

-Так, нею зацікавились в Америці. Переклали в Канаді англійською мовою і видали в США. Єврейська назва Володимира-Волинського – Людмір, тому в англомовному варіанті фігурує саме вона («Jewish Ludmir»). Навіть це для багатьох у місті було великим відкриттям, а я розповів у книзі чимало нового. Мене запросили на її презентацію в Кембридж у Гарвардський університет.

-Пане Володимире, з кожним наступним фактом дивуєте все більше… І як пройшла презентація у всесвітньо відомому навчальному закладі?

-Хоча був у США лише 2 тижні, але встиг себе реалізувати в різних іпостасях. І фортепіано налаштовував у родича, і грав свої твори в синагозі на зустрічі, яку спеціально організували: на ній купували мої книги і навіть брали автографи. Поїздка була цікавою та незабутньою. Був дуже вражений і не очікував такого прийому. Адже я не історик за фахом і ніколи себе ним не вважав. Так само і не композитор, адже чітко усвідомлюю, що це зовсім інший рівень фахової підготовки. Щоправда, можу себе назвати автором музики, бо видав збірку фортепіанних творів, а мої пісні виконують на різних фестивалях і конкурсах.

-Досягнувши такого неймовірного успіху з першою книгою, чи плануєте якось продовжувати цю тему?

-У планах інше видання цієї ж книги. Справа в тому, що англомовний варіант вийшов пізніше, тому значно доповнений порівняно з українським. А зараз, продовжуючи дослідження, маю ще більше матеріалів. Тому планую перевидання, думаю, книжка вийде вдвічі більшою.

-А цікавитесь історією євреїв на Сарненщині? Адже в нас теж була велика громада…

-Поки що не хочу відволікатись від теми, яку розпочав, адже вона потребує ще детального вивчення. Але можу точно сказати, що євреї зробили великий внесок у розвиток Сарн, тому буде дуже актуально видати схожу книгу зі свідченнями, історичними даними. Ці люди багато що збудували й нічого не забрали з собою. І тільки радянській владі могло спасти на думку побудувати на єврейському кладовищі стадіон. У Володимирі-Волинському теж звели на місці захоронень райком партії. Якщо нацисти нищили єврейський народ фізично, то комуністична влада знищувала духовно: після війни позакривали всі театри, школи, газети… Навіть на місцях розстрілів ставили пам’ятники й писали «мирным советским гражданам», ніби вони не мали національності, віри, матері, мови. Це велика несправедливість, яка доповнюється тим, що це питання не висвітлюється і не є предметом серйозних досліджень.

У розмові з Володимиром Музиченком стало зрозуміло, що він мудра, талановита й скромна людина. Година насиченої бесіди промайнула непомітно: в мене залишилось чимало запитань, а в нього – ще більше цікавої інформації та історій, які, утім, можна прочитати в книгах і численних публікаціях нашого видатного земляка.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz