Енергію черпає в природи

«Колиска – це там, де ти з’явився на світ. Материзна – там, де народився. Батьківщина – це там, де ти знайшов себе. Вітчизна – там, де народив своїх дітей. Прихисток – там, де ти ночуєш. Будинок – там, де ти живеш. Дім – це там, де живе твоє серце. Домок – це там, де відпочиваєш від дому. Домівка – там, де припинилися твої спроби втечі.
Домівство – це там, де ти завжди вдома». Ці слова Мирослава Дочинця з книги «Збирання попілинок», на мою думку, є дуже характерними для Дениса ТКАЧУКА. Пам’ятаю його ще з того
часу, коли юнак був ведучим на всіх урочистих заходах (часто всеукраїнських), що проходили у ВПУ № 22 міста Сарни.

Тепер багато говорять про застосування новітніх технологій у будівництві. Це надзвичайно широке поняття, але добре відоме юнакові, який працював майстром виробничого навчання в професійному закладі. Він ще дуже молодий, але вже знаний будівничий. Адже на Всеукраїнському конкурсі фахової майстерності серед викладачів, майстрів виробничого навчання та учнів регіональних навчально-практичних будівельних центрів «КНАУФ» за професією монтажник гіпсокартонних конструкцій його команду, яка брала участь поза конкурсом, журі визнало переможницею.

Не можна сказати, що хлопець мріяв про цю професію з дитинства. Просто після закінчення Сарненської ЗОШ № 2 І-ІІІ ступенів  разом із однокласниками вирішили вступити на будівельний факультет ВПУ-22. Упродовж 5 років вивчав спеціальність. Потім мозолився в Луцьку на будівництві фірми, але тягнуло додому, в Сарни. Так сталося, коли освячували гранітний пам’ятний знак на території професійного закладу освіти, присвячений світлій пам’яті випускника училища, воїна-інтернаціоналіста Ярослава Губені, Денис допомагав священику Віталію Кузьмичу здійснити обряд. Саме цього дня директор закладу Володимир Городнюк, який інтуїтивно вміє розпізнати талант, запропонував юнакові роботу. У навчально-практичному будівельному центрі «КНАУФ» Сарненського ВПУ-22 молодий майстер виробничого навчання вчив юнаків виконувати роботи з монтажу та ремонту гіпсокартонних конструкцій, розповідав, які основні види матеріалів потрібні для їх збирання, про типи продукції, правила її упаковки, транспортування та зберігання, способи шпаклювання швів, поверхонь, призначених для облицювання.

Згодом спробував свої сили і в архітектурі, успішно пройшовши тестування в Міністерстві регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України. На противагу від старшого брата Віталія, який піклується про людські душі, Денис обрав собі професію будівничого.

Пораділа за нього мама Валентина Володимирівна, яка виховувала обох своїх синів самотужки вимогливо й по совісті, за що тепер обидва їй вдячні. Адже Денису виповнилося лише шість рочків, коли пережив батьківську зраду й залишився з братом і мамою.

Навчаючись і працюючи в Ризі, Валентина закінчила бавовняно-прядильне училище, бувала і в Юрмалі. Припала до душі прибалтійська культура, яку й перенесла на своє помешкання. Багато років поспіль прикрашену квітами оселю та подвір’я гарної господині міська влада визнавала одними з кращих. Тож у Валентини Ткачук свої заслужені нагороди.  А цього року під час урочистого вшанування випускників у райцентрі, куди жінка завітала з восьмилітньою внучкою Даринкою, народний депутат Сергій Євтушок не оминув її увагою й подарував великий букет жовтих хризантем.

Денис обожнює своїх племінників Даринку і Дмитра, які живуть у Луцьку. Сам і привіз їх у Сарни погостювати. Дівчинка навчилася їздити на бабусиному велосипеді. А Валентина влаштувала їм справжню екскурсію в місті. Так, побували у школі, де навчався їхній тато Віталій. Дітям було надзвичайно цікаво. Шкодували, що не потрапили в музичну школу, адже зростають у талановитій музичній родині. Віталій і його дружина Оксана разом навчались і в духовній семінарії на «відмінно». Даринка впродовж року грає на скрипці. А в Дмитра справжній оперний голос, який успадкував від другої бабусі. Скоро в школу піде. Коли виконує Державний гімн України, усі сусіди заслуховуються.

Дві години діти провели в Сарненському історико-етнографічному музеї з екскурсоводом Хіоною Кравчук. Маючи приємний тембр голосу й пропрацювавши в установі 30 років, вона вміє зацікавити відвідувачів. На території розташований єдиний в Рівненській області музей просто неба, що відтворює пам’ятку народної архітектури – поліське село кінця 19 століття. Там можна побачити хатину селянина середнього статку, курну хатину, де експонуються етнографічні колекції одягу та речі побуту селян, експонати, які розповідають про ремесла та промисли поліщуків, а також вітряний млин, кузню, каплицю. Малеча не тільки дивувалася, а й обурювалася: «Як можна було жити в таких хатах?». «Якщо хтось не був у нашому музеї в Сарнах, то дуже багато втратив», – каже Валентина.

Діти завжди щирі, відкриті й безпосередні. Тож коли мама зателефонувала їм і сказала, що вже треба повертатися додому, бо заняття на скрипці не можна пропускати, Даринка відповіла: «А ми попросимо скрипку в музеї». Не по роках серйозна, одного разу дівчинка звернулася до Валентини зі словами: «Бабуню, а чому ви розлучилися з дідусем? Розкажи, я спробую тебе зрозуміти». Звісно, жінка не стала розповідати про пережиті страждання. Перевела розмову на інше.

Нещодавно до Валентини зателефонувала праправнучка Лева Толстого, з якою їй пощастило познайомитись особисто. Вона приїжджала з науковцями, які  досліджували поліські говірки та діалекти, побували й у Немовичах.

Де тільки не довелося працювати Валентині –  декілька місяців у реанімації Центральної районної лікарні, також в обласній психіатричній лікарні села Орлівка. Не раз задумувалась над тим, чому люди є невдячними, маючи розум і пам’ять. Можна жити без руки чи ноги, каже, але не доведи, Господи, втратити глузд. Не раз говорила своїм знайомим, які скаржаться, що в них чогось не вистачає в житті, чи депресія через неможливість поїхати на море. Пропонує хоча б на п’ять хвилин прийти в психіатричну лікарню й подивитись на тих, кому справді погано. Тоді депресію як рукою зніме, запевняє.

Денис поважає, шанує та підтримує маму, дуже любить своїх рідних. Почуття прекрасного в хлопця в крові. Як і мама, любить квіти, а коли на душі тоскно, усамітнюється з природою, яка надихає і дає сили.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz