«Якщо білявка, значить хвойда»

Маючи багато рідних і друзів за кордоном, часто чую запитання: «Чому ти ще тут?» або «Що ти тут робиш?». Відповідаю: «Тут народилася і живу, а добре там, де нас нема».

Сьогодні розповім про тих, хто емігрував у Португалію і мешкає там уже не один десяток років. Правду кажучи, їхали вони не через хороше життя, бо від добра кращого не шукають. Першим, пам’ятаю, виїхав Василь. На той момент дуже хотів підтримати матеріально сестру, яка виховувала сина з інвалідністю. Батьки вже були на пенсії, а для чоловіка-холостяка це була також можливість пізнати інший світ.

Найважчим при переїзді та психологічним бар’єром  було розуміння того, що не побачить рідних найближчі два-три роки. А вже в Португалії основною проблемою виявилася мова. Однак у чоловіка там уже були друзі, які й допомогли в усьому. Хоча відчув себе захищеним і впевненим лише тоді, коли все-таки вивчив мову. Навіть працевлаштування залежало від її знання. А йому довелося працювати на різних роботах.

Василь досить часто буває в Україні – приїжджає на батьківщину щороку, а іноді й декілька разів у рік. Приїзд додому завжди дуже радісний, але чи повернеться сюди назавжди – для нього це дуже складне питання. В першу чергу це пов’язано із зобов’язаннями, які собі ставить кожен мігрант. На жаль, соціально-економічна ситуація в Україні бажає бути кращою, а його родина та батьки досі потребують допомоги.

Чи задоволені життям у Португалії ті українці, які працюють на місцевих фермах, пише, для прикладу, Фокус: «Аня та Ігор Дудники обробляють декілька десятків гектарів на фермі біля містечка Абрантеш: вирощують на плантаціях кукурудзу, збирають оливки і зрізують кору коркового дуба. І хоча сім’я живе в селі та спілкується зі співвітчизниками дуже рідко, в ізоляції себе не відчувають, – за стільки років у них з’явилося багато друзів серед місцевих.

Аня розповідає, що до її чоловіка постійно звертаються за допомогою, адже в їх розпорядженні є різна техніка. А на її голубці, салат олів’є і торт «Наполеон» португальці приходять у гості регулярно. Обидва сини живуть із ними. Старший Артем недавно закінчив місцеву школу й тепер пов’язує майбутнє тільки з цією країною. «Я тут уже сім років, упродовж перших двох було важко, але тепер більшість моїх друзів – португальці. Думаю, закінчу курси в Лісабоні й піду працювати охоронцем у магазин. А що, платять 800 євро, а робота легка», – описує свої перспективи Артем. На запитання, що б він став робити, якби одного разу батьки зібралися на батьківщину, знизує плечима: «Я б залишився. Люди тут товариські, у нас злі якісь».

Коли батька сімейства Ігоря Дудника Фокус запитав про те, що з приводу життя в Португалії думає молодший син, він засміявся: «Молодший хоче додому, але він поки нічого не розуміє. Будемо подавати документи на громадянство, щоб хлопець міг піти вчитися. Він лікарем хоче бути».

А шансів стати лікарем у нього багато: українські діти, це визнають і самі португальці, – одні з кращих учнів у місцевих школах. Своїх нащадків місцеві не дуже стимулюють, а наші звикли старанно вчитися і, навіть не знаючи спершу добре мову, примудряються отримувати на уроках найвищі бали.

Особисто найбільше переймаюся долею нашої землячки Анастасії. На її велике прохання назвала дівчину іншим іменем. Адже саме вона без прикрас розповіла правду про своє життя-буття в Португалії, нічого не приховуючи. Попросила вибачення, що не дуже добре пише українською, хоча я б так не сказала.

Так-от, українців у Португалії багато, як і інших іммігрантів. Настя спілкується лише з такими, як сама, які виросли в чужій країні. Усі злі й дуже заздрісні, каже, маючи на увазі тих, що живуть у тому ж маленькому містечку, що й вона. Спочатку було надзвичайно важко звикнути, особливо старшим, молодші приживались легше. Непросто було також вивчити мову та призвичаїтись до іноземного менталітету.

З іншого боку, португальці – дуже виховані, в Україні таких людей, за словами дівчини, майже не зустрічала. Але чимось схожі на жителів прибалтійських країн, які повільно на все реагують. Їхнє життя спокійне та розмірене.

У Португалії кажуть, що українці тільки п’ють горілку, й це дівчину не на жарт бісить. Адже в її родині ніхто не шанує оковиту. Португальці, каже, відрами п’ють вино, але, як зазвичай, свого не бачать під носом. Жінки схожі на українських циганок. І вони всі «волосаті», звичайно, трапляються й гарні. Однак не вміють робити макіяж, манікюр чи педикюр, одно слово, всього того, на що здатні українські красуні, аби гарно виглядати. Тому раніше, коли українки одягали сукню або спідницю, та навіть вистачало й того, що жінка була білявкою, на неї одразу вішали ярлик хвойди.

Минуло трохи часу, розповіла дівчина, й дещо змінилося, пройшла певна еволюція, завдячуючи українцям. Тепер усі хочуть бути білявками, як до речі, нею і є Анастасія.

На відміну від жінок, португальські чоловіки гарні. (Тепер розумієте, чому наші білявки для їхніх жінок хвойди? Вони ж нам просто заздрять!).

У Португалії ніхто не «розкручує» чоловіків на гроші. Тут дорого вийти заміж і розлучитися теж. Тому подружжя з цим не жартують, можуть жити разом багато років, мати дітей і аж потім одружитися. Народити першу дитину після 30 – нормально (у 18 – ні). До речі, якщо чоловік вас запрошує в кав’ярню чи куди інде, кожен платить за себе. Тож маємо привід тепер пишатися не тільки собою, а й українськими мужчинами, які розраховуються за обід, яким пригощають.

Навчання в Португалії дуже дороге. Але якщо вже отримали освіту, то й зарплата буде хорошою. Місцеві поважають учителів і лікарів, які отримують майже тисячу євро (лікарі навіть більше). Мінімальна на сьогодні – 585 euro. Це мало, їх не вистачає, адже тільки за квартиру треба викласти 300 в місяць. А ще – за воду, світло, газ, їжу, Інтернет… До речі, дуже дорогі цигарки. Самому за такі гроші важко прожити. Щодо їжі, то вона тут якісна. Хоча солодощі – просто жах. Їхні ласощі всі готують із використанням в основному яєць – крем, тісто, мабуть, фантазії на більше не вистачає. Настя звикла до них, але мамині українські тортики, повідала, найкращі.

А медицина, за словами Насті, так собі. За все треба платити. Ліки дорогі. Скажімо, лікувати зуби – тце взагалі капець. А зір! Окуляри коштують 900 євро. Не всі, звісно, є й по 300. Одно слово, чим гірше бачиш, тим дорожче обійдуться. А ще в Португалії, як і в Україні, багато людей помирають від раку.

Не можу не сказати про погоду. Взимку просто жахливо, розповіла дівчина. Сиро, дощі та холод, може бути +5, але відчуття, як -15. В оселях немає опалення, тож холодно і на вулиці, й удома. Літом теж не краще. Загалом можна говорити, що є тільки зима та літо, а осені й весни просто немає. Анастасії дуже подобається Різдво. Все точно так, як нам показують в американських фільмах. Українці святкують його двічі. Їхнє – 25 грудня і наше – 7 січня. Шкода, що нечасто буває сніг, тож дуже за ним сумує.

Так, є багато плюсів і мінусів у проживанні за кордоном. Люди до всього звикають. Скажу так: хоч би куди мої співвітчизники поїхали на заробітки, завжди буде важко. І часто доведеться переживати знущання та приниження. Таким, як Анастасія, яка потрапила за кордон ще дитиною, вчилася і виросла в Португалії, легко. Вона нарівні з чужинцями. Але хоч би як там добре було, попри те, що дівчина вже законна португалка, завжди думає про Україну: «Чесно кажучи, коли дивлюсь відео в YouTube про різні ситуації в Україні, то просто стає соромно. Я люблю свою країну всім серцем. Але після того всього, що бачу, й оскільки в Україні не була вже понад 10 років, то сама не поїхала б, просто страшно».

Читаю останні новини про Португалію. Аварійно-рятувальні служби продовжують боротись із великою лісовою пожежею на південному узбережжі країни, повідомляє Associated Press. Влада заявила, що понад тисячу пожежників та 327 транспортних засобів і 7 літаків залучили до боротьби з вогнем, який через вітер швидко поширився на сухі соснові й евкаліптові ліси в майже недоступному гірському хребті неподалік знаменитих пляжів курортного регіону Алгарві. Шлейфи чорного диму було видно на пляжах, популярних серед європейських туристів. Рятувальники сподіваються, що передбачене похолодання допоможе їм приборкати пожежі.

Я ж сподіваюся, що в наших співвітчизників, змушених їхати на заробітки за кордон, усе вдасться.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz