«За таке розуміння, ставлення варто було воювати»

Тихим дощем заплакало небо. З листя дерев, що поросли на схилі пагорба бугринського кладовища, капали краплі дощу, мов сльози, що стікали з обличчя в людей, які прийшли провести в останню дорогу односельця, народного героя Сергія КУЛІНКУ.

Народився Сергій у 1972 році на хуторі Скубиха, що серед лісу поблизу села Мале Вербче. Згодом його сім’я переїхала в М. Вербче. У дитинстві мріяв стати агрономом або військовим. Його вабила ця поліська земля, військова форма. По закінченні школи поступив на навчання в м. Себеж Псковської області. Звідти пішов в армію. Всюди побував, мав безліч друзів, умів завоювати авторитет серед товаришів, завжди такий жвавий, непосидючий. «Рубаха-парень», – казали про нього в армії, «Свой в доску Серёга», – це ще в технікумі.

Вдома, на Рівненщині, зустрів свою єдину Оксанку з с. Бугрин, що біля Рівного. Побрались. Народила Ксюша двох діток: Миколу й Валентину. Жили в злагоді з сусідами, які їх поважали. Оксана працювала в обласному центрі, Сергій – у с. Городище. Вийшов на пенсію, та не байдикував ніколи, встигав усюди, як кажуть, легкий на підйом. Будь-що організувати в селі – він перший, і час знайде. І для сільського голови неоціненний помічник, і в товаристві мисливців, і рибалка, і вдома все на своїх місцях, чисто, впорядковано.

Кулінка Мале вербчеКоли на війні на сході країни почали гинути молоді недосвідчені юнаки, не зміг спокійно спостерегти за цим удома. «Маю досвід, знання, та й прожив уже трохи, – казав дружині, яка відмовляла його йти в АТО. – Коли не я, то хто?» – гарячкував. На біль у серці не зважав і нікому не скаржився. Таки пішов…

Побратими його любили за чудову вдачу, правдолюбство, чесність. Знешкодив самотужки диверсанта-коректувальника. Помітило його пильне око мисливця, коли пішов за дровами. Здав у СБУ.

У цей час удома за нього та ще двох його племінників: Сергія з Вараша й Ваню з Ромейок – усі молилися, просили Бога, щоб кулі минали, хвороби не брали, правились молебні у церквах і монастирях. Може тому й вижив, а дві кулі, що призначалися йому, привіз додому як реліквію та подарував дядьку. Одна пролетіла повз вухом, коли за чимось нагнувся, а друга влучила в станину кулемета. Постійна напруга, тривога за рідних, друзів, побратимів, – а цим усім неабияк переймався – вразили серце Сергія ще більше. «Прапор», – був позивний у Сергія в Зайцевому на Донеччині. Все переніс, додому повернувся живим, із нагородами: п’ять медалей лежать у серванті.

Та вражало й гнітило душу захисника, що простий народ так зубожів. «Хіба воюють за те, щоб українці із заробітків не вилазили, по всій землі наші наймитують, племінник мій аж в Африку дістався», – скаржився друзям. І ще більше занурювався в громадську роботу. Нікому не відмовляв, підсобляв чим міг. «Як будемо без нашого «Прапора»? – бідкалася сусідка. – «Він не відмовив навіть опівночі, коли просила дістати кішку, яка застряла на горищі, бо пропаде». «А мені порося допоміг впорядкувати, зарізав, розібрав, ніхто ж інший не послухав», – бідкалась інша. «Звалила буря дерево на обійсті, то Сергій порізав», – хвалила односельця ще одна. А Іванівні пообіцяв, що опікуватиметься нею, допомагатиме, бо боялася жінка, що в самотині помре, ніхто й не побачить. Одно слово, був «Прапор» господарем свого слова, виручав. Навіть уже у відділенні реанімації в лікарні в Оксани допитувався, як там його Іванівна.

Люди в Бугрині дружні, один за одного горою стоять. Тож і Сергій долею багатьох переймався. Знову став неспокійний, щось гнітило його. «Тобі знову війна мариться?» – допитувалася дружина. «Ні, лікарня постійно сниться, і я її боюсь», – зізнався роздратовано Сергій, який нічого не боявся. І таки попав у ту лікарню. Серце…

Перше шунтування було невдалим. Уже здавався. Той, який крутився, мов дзиґа, мав лежати, його возили каталкою, а дружина згорьовано сиділа поряд, сестри та брат безпорадно стояли й плакали. Це його сильно вражало, бентежило. Та Бог послав добрих людей, чудових друзів-кумів, які допомагали всім – і словом, і порадою, і грошима. Збирали кошти й односельці, рідні й друзі. Друге шунтування…

Знову тривога, знову мчать сестри, брат. Кров треба. Долучився сільський голова, друзі, організували донорів. Кожна людина в Бугрині, Малому Вербчому, Корості цікавилася станом Сергія. Рятували лікарі. Стало краще. Піднявся на ноги й уже сам ходив у палаті, коридорі. Дружина полегшено зітхнула: «Мабуть, минулося».

Якось уже вийшов на вулицю й сидячи на лавці в холодку по черзі набирав номери товаришів, брата Андрія, Павла, Славка, сестер. Похвалився, що йде на поправку, за два дні вдома буде. Медперсонал побідкався, що розетки не працюють у відділенні, полагодив усі, бо дуже скучив за роботою. Дружині сказав, що якщо звідси вибереться додому, то назад не повернеться. «Що ти, Сергійку, адже долікуватися треба, все минулося, житимеш». Повертаючись із лікарні Оксана вийшла з маршрутки й усі, кого зустрічала дорогою, розпитували про Сергія. «Через день побачите», – відповідала. Побачили, та вже прощаючись… Кажуть, що тромб обірвався.

Сестри, брат летіли із Сум, уся рідня з М. Вербчого й Коросту приїхала, друзі, військові побратими, сусіди, сільський голова. Гора живих квітів встилала дорогу з двору до церкви й далі до кладовища. В почесному караулі застигли вояки. До щему в серці вразила промова отця Віктора в храмі: «Сергій не воїн, він був захисником своєї сім’ї, роду, держави. Він не пішов завойовувати іншу державу, а захищав свою, не він першим підняв меч, а дав відсіч». І це було правдою. Міг би сидіти на лавочці в холодку та грати в доміно, нехай інші воюють, та совість не дозволила. Там боровся з ворогом, дома ж пішов у добровільну дружину пожежників. Знайомі пропонували поїхати на заробітки в Польщу, де він, із золотими руками, міг би добре заробляти, та не погодився. «Мені у своїй державі добре», – відповів. Пам’ятаю, якось Сергій під час ротації приїхав у Мале Вербче до отчого дому. Якраз у В. Вербчому уся родина гуляла на весіллі в його племінника. То серед гостей кращого танцюриста від нього не було. Приблизно опівночі поверталися додому через сад, що між Великим і Малим Вербчами. Назустріч ішла молодь у клуб і, побачивши наш чималий гурт, дружно привітались: «Слава Україні!», на що відповіли: «Героям слава!». Це так розчулило нашого «Прапора». «За таке розуміння, ставлення варто було воювати», – без пафосу схвильовано сказав Сергій.

…Повільно пливе похоронна процесія вулицею Бугрина. Отут, за брамою сільського кладовища, біля підніжжя пагорба, поруч із могилою ще одного атовця, закінчилася життєва дорога Сергія Кулінки. Прозвучали слова отця Віктора й постріли військових – салюти на честь «Прапора». Нехай душа Сергія спочиває з миром, а пам’ять про нього залишиться в серцях зажурених людей, тих, хто знав Його. Він не заслужив у держави звання, та для українців Героєм буде завжди. Пишатимуться згодом дідусем і його майбутні внуки.

Ніна ПАТРИКЕЙ,

хрещена мама Сергія, с. Мале Вербче.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz