Як живуть люди з інвалідністю або Допоможи собі сам

Чому так блискавично все змінюється? Раніше казала: «Чому так швидко плине час?», потім: «Як швидко він біжить!», а тепер: «Час просто летить!». А й справді, ніби пересіла в якийсь часоліт.

Здається, ще вчора пташки вітали весну щебетом, а вишенька за вікном шумувала запашним білим цвітом і пустун-вітерець бавився її чарівною красою. Ніби намагався заколисати золотокрилих бджілок, що снували над вишнею, час від часу зникаючи в солодких кришталевих чашах цвіту. Квіточки тріпотіли чи то від їх ніжних дотиків, чи від подиху вітру, і стиха зронили свої пелюсточки додолу блискучою білою віхолою. Неначе щойно ця вишенька вже виблискувала звабливими стиглими плодами, які погойдувались на її гілочках, ніби коштовні рубінові сережки у вухах прекрасної принцеси, змушуючи схилятись донизу обважнілі тонкі віти. А сьогодні сонце вже позолотило листочки на верхівці, і кожен порив вітру зриває та шпурляє їх на землю, оголюючи чорне віття дерева, крізь яке стало видко поблякле вицвіле небо. Прийшла осінь…

А якщо осінь прийшла і у твоє життя? Коли вже «не вгору, а вниз», не «на ярмарок, а з ярмарку». І коли вже більше року в прямокутнику вікна навпроти твого ліжка постійно бачиш здаля лише шматок цегляної стіни й ті самі вікна на третьому поверсі сусіднього будинку та клапоть неба? Цю картину лише іноді оживляє помах крила поодинокого пролітаючого птаха. А ти ж було звик до постійного руху, відчуття своєї необхідності, усвідомлення, що тебе чекають, бо без тебе – ніяк. У голові постійно роїлись якісь думки, народжувались усе нові й нові плани, цікаві задуми, які часто заледве давали дочекатися ранку. А тоді – знову круговерть, купа справ, зустрічі з людьми, і кожен день неповторний.

Якось із допомогою сусідів візок із чоловіком (свідомо уникаю слова «інвалідний», бо це йому так не личить) вдалося винести надвір, перше, що він зробив, – доторкнувся до найближчого кущика й погладив зелений листочок. Так ніжно, що клубок, який підкотився до горла, ледве не задушив мене. В ту мить боялася зазирнути йому в очі, щоб не побачити біль і розпуку, що затаїлись у них, і щоб наші очі не зустрілись, а той клубок, не ринув на нього водоспадом сліз. Натомість нарочито весело почала швидко белькотіти якісь нісенітниці й покотила візок подалі від усіх, щоб ніхто не помітив моїх сліз.

У нас чудові сусіди-друзі. Але ж не зовсім зручно часто навантажувати їх власними проблемами, бо в кожного є свої справи, і нездужання, і хвороби. Іноді доводиться чатувати на подвір’ї, чи не йтиме будь-хто, аби допоміг. Навіть попри те, що живемо на першому поверсі, прогулянки на свіжому повітрі мало доступні, бо ці п’ять сходинок від дверей квартири до виходу – ніби сходження на Говерлу та спуск до її підніжжя. До того ж сходові марші такі вузькі. Тому стала виношувати ідею, як полегшити цю процедуру. Але самій її реалізувати було не під силу. Стала стукати в одні, другі, треті двері – ніхто не відмовляв, усі хотіли допомогти, обіцяли. Але хтось не зміг, інший забув, декотрі вагалися. А час спливав – уже й зима за рогом, коли свіжого повітря можна буде вдихнути хіба що крізь прочинене вікно. Тому вирішила діяти самотужки – і, знаєте, вийшло. І для цього не так уже й багато потрібно: трохи кмітливості, три завіси, два швелери потрібної довжини, засув, металева катанка, баночка фарби, трохи грошей, щоб за це заплатити, й пара золотих рук (як у мого зятя, наприклад). І маєте пандус у під’їзді. Конструкція вийшла не гірша заводської. Ідеально вписалась в інтер’єр, нікому не заважає, її здебільшого навіть не помічають.

Знаю, що ми не поодинокі в такому делікатному становищі. А тут, як-то кажуть: «Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих». Будемо раді, якщо наш «винахід» ще комусь стане в пригоді.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz