Поліна Оліфер – творець педагогічної сутності

Так виходить, що професійна дорога вчителя помережана долями тисяч вихованців, упродовж багатьох років її супроводжують ясні спогади, що зримо відбивають в пам’яті педагога різними почуттями, індивідуалізмом, стає частиною і його особистого життя. Він для багатьох стає першим життєвим екскурсоводом, з його діянь юне покоління у свідомість вбирає золоте зерно його професійного та майстерного відкривача життєвих істин.

Усе своє свідоме життя заповідає добро, знання, людські чесноти й цінності вчитель рідної мови та української літератури Кузьмівської ЗОШ І-ІІ ст. Поліна ОЛІФЕР, яка віддала понад п’ятдесят років педагогічній діяльності, поклавши на освітній вівтар свої думки, слова, вчинки та земне життя.

Народилася Поліна Кирилівна у с. Карпилівка Сарненського району в багатодітній родині колгоспників, тож тяжку працю трударів знає не з чиїхось слів. У батьків Кирила Петровича та Ганни Феодосіївни зростала найстаршою, тому часто доводилося доглядати за меншими братами та сестрою. До їхнього будинку приходили й інші діти з вулиці, а тому Поліна завжди любила гратися з ними у «школу». Пороздає, бува, папірці, олівці та ручки й надиктовує слова, аби ті вчилися писати. «Оце в мене вчителька росте», – не раз привселюдно казала мама Ганна, дивлячись, як доня вправно «вчителює». Через роки мамині слова стали пророчими. Та до цього довелося пройти не одне життєве випробування.

У розмові зі мною згадує Поліна Кирилівна своє навчання в Карпилівській школі й про те, як пізніше здобувала повну середню освіту в с. Бережниця Дубровицького району, як їздила на відбудову великих міст нашої країни. А сталося все спонтанно, у вирі юнацьких емоцій і романтичних відчуттів. На одному з уроків в одинадцятому класі вчитель приніс газету з інформацією та світлиною старшокласників із с. Висоцьк, які після закінчення навчального закладу всім класом поїхали відбудовувати м. Харків. На знак солідарності бережницькі ровесники також забажали власноруч відбудовувати з руїн місто-герой. Правда, поїхала половина учнів, у тому числі й Поліна. На цей вояж умовила ще й найліпшу подружку з Карпилівки. Тривалий час у місті рили траншеї для підведення води до школи. Для шістнадцятирічної тендітної юнки робота була тяжкою, але треба було працювати. Спочатку до неї навідався тато: побачилися, поговорили та й на тому все. У грудні приїхала мама. Коли побачила її у валянках і в будівничій робі, не витримала, заплакала. «Як хочеш, дитино, але я забираю тебе додому», – сказала Ганна Феодосіївна, й таки ділом підтвердила ці слова.

Після нового року мама завітала в карпилівський освітній заклад і запитала тодішнього директора Василя Семчука, чи знайдеться будь-яка робота для її Поліни? Василь Іванович добре знав дівчину, її жагу до знань, відповідальність, адже був її класним керівником декілька років. Не відмовив. Трудову педагогічну діяльність юнка розпочала в рідному селі в сімнадцятирічному віці. Скільки радості й щасливих сліз було. Працювала на посаді секретаря-друкарки й діловода, а ще за браком освітніх кадрів вчителювала в першому класі. Робота неабияк подобалася, нею жила, захоплювалася, зачаровувалася…

Від дому до школи не йшла, а летіла. Дві заплетені туго кіски розлітались врізнобіч. Місцевий житель Адам Оленіч проживав поруч зі школою й не раз зустрічав життєрадісну молоду вчительку, що стрімголов бігла на роботу. Невдовзі до батьків Поліни навідалась дружина Адама й про щось тихцем розмовляли. Згодом вияснилось, що родина Оленічів хоче, аби дівчина стала хрещеною матір’ю їхнього новонародженого сина Миколи. Поліна не відмовила й таємно похрестила малюка. Та згодом це їй коштувало дуже дорого.

Того недільного дня не пішла розвантажувати цеглу, що привезли для добудови школи, а тихцем, від зайвих очей, хрестила дитинку. Проте хтось із педколективу довідався про вчинок молодої вчительки. Слухи дійшли не тільки до директора, а й до партійного керівництва району. Тяжкий життєвий удар відчула на собі, коли покликав на бесіду директор школи. «Вибачай, Поліно, але в цій школі більше не працюватимеш», – промовив безжальні слова очільник закладу. До кінця навчального року залишалося два тижні. Жвхливо минув цей термін, адже кожен день був хмурнішим за попередній. Сльози відчаю котилися повсякчасно. Не знала, що робити і як діяти. Тогоріч складати іспити для здобуття професійної освіти не наважувалася, адже потрібна була характеристика з попереднього місця роботи. А в неї вона була «заплямована» хрещенням.

Літо минуло в тривожних думках і тузі. Та все ж у середині вересня 1966 року наважилася піти в райком комсомолу й запитати про педагогічні вакансії. На щастя, про її церковний гріх ніхто не здогадався і не перевіряв, а тому вдалося влаштуватися на роботу піонервожатою в с. Кричильськ.

Наступного року успішно склала вступні іспити в Рівненський державний педінститут, ставши студенткою факультету української філології. Після здобуття фахової освіти рік працювала за спеціальністю в Цепцевичах. Згодом керівництво райвно запропонувало посаду завуча у Кузьмівській ЗОШ. Через шість років Поліна Кирилівна очолила навчальний заклад і двадцять дев’ять років керувала ним, на посаді директора. За тривалу педагогічну діяльність виховала не одне покоління школярів, які розійшлися у світи, але добре засвоїли науку свого вчителя. Адже виконувала роботу благочестиво, наполегливо, завзято, з ентузіазмом, а головне – щиро й доступно для кожного, хто потрапляв під її вчительську опіку. Про це свідчать численні грамоти й нагороди в різні часи й періоди її педагогіки. За збереження національних традицій, розбудову освіти краю, впровадження інноваційних ідей Поліна Оліфер нагороджена нагрудним знаком «Відмінник освіти України», також перемагала в конкурсах «Вчитель року», «Жінка року» та багатьох інших. Всіх і не перерахувати.

Та найбільше пишається власною етнографічною і дослідницькою спадщиною. Окрім вчительської діяльності, Поліна Кирилівна – завідувач місцевим літературно-етнографічним музеєм «Олеся», слава про який давно ходить поза межами області. Адже має безліч старовинних матеріалів, які вона й односельці збирали усім миром.

На початку 90-х років минулого століття в Кузьмівку завітав журналіст, етнограф, дослідник обласного видання «Вісті Рівненщини» Григорій Дем’янчук, який шукав місце, де свого часу проживала Орися (Соломея) – головна героїня повісті «Олеся» (1898 р.) російського письменника Олександра Купріна. Цінний цей літературний твір ще й тому, що окрім дівчини Орисі, прототипами героїв були й інші звичайні поліщуки, зокрема місцеві тогочасні казимирські жителі. А ще привабило рівненського гостя незвичайне дерево – дуб і береза росли з одного кореня. З тих пір Поліна Оліфер почала досліджувати стародавню історію Кузьмівки (Казимирки), побут й інші маловідомі історичні факти, зокрема багато чого дізналася й про українську добу Олександра Купріна й інші літературні твори написані в Україні. 1991 року в місцевому Будинку культури стали з’являтися перші історичні знахідки, археологічні артефакти, письмові й усні свідчення певних подій очевидців. Згодом перенесли в кабінет української мови та літератури Кузьмівської ЗОШ. Також тісно співпрацювала на рівні культурно-дослідницьких відносин із музеєм м. Наровчат Пензенської області (РФ), де народився письменник. Про це засвідчують численні листи, в яких описують біографічні факти літератора та його діяльність.

Музейні експонати часто використовували на уроках історії краю, української мови та літератури. Згодом історичних предметів накопичувалось дедалі більше й ухвалили рішення перенести всю прадавню цінність у колишній будинок, що розташований поруч із навчальним закладом. Наразі в музеї проводять реконструкцію, йде облаштування новими меблями та іншими експонатами. На базі кузьмівського літературно-етнографічного музею «Олеся» за роки існування проведено безліч екскурсій, семінарів, літературних годин… У його стінах побували сотні відвідувачів із Сарненщини, Костопільщини, Рокитнівщини, Березнівщини, Володимиреччини, Здолбунівщини, Рівного й інших міст і районів України, а також під час шкільної практики учні та вчителі багатьох навколишніх населених пунктів. А в конкурсах серед екскурсоводів на районному етапі вихованці Поліни Кирилівни не часто лишалися без призового місця. Колишня учениця Юлія Тимошик – переможниця обласного етапу цього конкурсу, а 2009 року місцевий будинок історичних скарбів посів почесне третє місце в першому Всеукраїнському конкурсі громадських музеїв у номінації «Історія рідного краю».

А ще педагог дуже любить відвідувати місця, що безпосередньо пов’язані з життям і творчістю багатьох українських письменників – Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Котляревського… Обожнює все своє, національне – квіти, одяг, їжу. Ніщо так не тішить слух, як українська пісня і слово, не вабить зір, як власноруч випещені чорнобривці біля будинку, вишиті хрестиком картини, над якими трудиться у вільний час.

Небагато життєвого часу Поліна Оліфер прожила в парі чоловіком Василем Миколайовичем – доля відміряла всього тридцять один рік. Виховали доньку Світлану й сина Юрія, які з відзнаками повиходили зі стін вузів: Костопільського медичного коледжу – Світлана та Хмельницького вищого професійного училища – Юрій. Згодом обоє навчалися в Рівненському державному гуманітарному університеті. Донька отримала фах українського філолога, а син – вчителя трудового навчання. Проте обоє за спеціальністю не працювали. Світлана вийшла заміж й нині проживає в Італії, а Юрій з родиною – у Рівному. Тепер уся розрада жінки тільки в роботі й улюблених онуках. Так розпорядилося життя, що ось уже дванадцять років спочиває її Василь, який пішов за небокрай напередодні її дня народження. Тож одного дня йде на могилу до чоловіка, а іншого в неї день народження. Саме 1 жовтня Поліна Оліфер відзначила сімдесятилітній ювілей, з якого п’ятдесят три роки віддала подвижницькому вчителюванню. Це нелегка праця, воістину жертовна, але така потрібна, без якої не обійдеться жодна людина в цивілізованому світі. Уроки Поліни Кирилівни назавжди увійдуть у педагогічну скарбницю рідного краю, області… Її щире, рідне слово віками озиватиметься в серцях багатьох односельців, які шанують і поважають усю красу і велич Жінки-педагога.

Залиште коментар

Станьте першим, хто прокоментує!

Повідомити
avatar

wpDiscuz